[ads-pc-2]

Якщо і є місце на Землі, де не хочеться спати, то це Burning Man. Така собі галактика, що існує лише тиждень на рік. І кожного наступного року її розмір збільшується, адже ще далекого 86-го року на одному з вітряних пляжів Сан-Франциско група друзів побудувала і спалила дерев’яну фігуру людини. З 90-го року ця традиція перенеслась у сусідній штат – Невада, посеред Black Rock пустелі, де зібралось уже 500 людей. Цього року на палаючого “мена” дивилось уже близько 110 тисяч людей з усього світу, і серед них була я :)

Cкажу відразу – це було ах**нно. Але все ж, спробую повідати все трохи детальніше, бо таке не можна пропускати. 

Бажання

Сама я, як не дивно, навіть не чула про цей фестиваль, до того як почала говорити про Америку. Одного разу один американець, якого ми зустріли у В’єтнамі сказав: “Все, що вам потрібно побачити і спробувати, будучи в Америці, знаходиться в одному місці, і це – Burning Man”.

Чесно кажучи, ті слова для мене нічого не означали, ну ще один якийсь фестиваль, з палатками, музлом і тріпуючими особами. Трохи згодом сформувалось враження, що це щось типу Казантипу, але в 100 разів масштабніше. Потім мені стало страшно, після розмов, що там потрібно виживати, вдень дуже спекотно, пилові бурі, нічим дихати, вночі дикий холод, ледь не +8 градусів.. і т.д. Та з досвіду, що все це чужі враження, і все потрібно пережити, тому не слухайте мене і не вірте. Просто пробуйте.

Я перестала чогось очікувати, і налаштувалась на let it be.

І от як все це відбулось.

Квиток

Потрапили в Америку ми в середині квітня, а фестиваль проходить в кінці серпня. Лише в липні я точно знала, чого б то не вартувало, потраплю на цю подію. Просто самонавіяла, що буду там. Дістати квиток в такий час уже надто проблематично, бо щоразу як виходить партія – її розгрібають менш ніж за годину. Остання солодка тисяча, на яку полює увесь світ, виходить за три тижні до початку. Тому це називається OMG Sale: попередньо реєструєшся на офіційному сайті і в назначений час заходиш або стоїш в черзі до системи, де вже можна взяти максимум 2 квитки за 380$ і пропуск на авто за 20$. Звісно, завжди можна перекупити білет на інших сайтах, але то буде втричі дорожче.

Дехто, не діставши квитків, не втрачає надії і намагається влетіти на територію, обійти пустелю через іншу сторону, проїхати на дні машини і спробувати інші хистрощі. Та охоронна система фесту дуже серйозно моніторить таких кадрів: навколо стоять радари, що визначають проникнення об’єкту величиною в невеликий м’ячик, що вже говорити про 140-ка фунтове тіло у жовто-блакитному комбінезоні.

В той день розпродажу, я простояла в онлайн-черзі 10 хвилин, і проникла в систему, коли вже нічого не було, але мій каліфорнійський друг, що був в той час десь у глибинах Троєщини, вполював аж два квитки. Так сталось, що колись ще на мій день народження, коли я втекла стопом до LA, місцеві друзі скинулись мені на подарунок, і ним став отой квиток у Невідоме.

Я запанікувати почала розпитувати людей, яким довіряю, про те, що з собою брати, як готуватись, чого чекати і все таке. Отримала багато порад і списків, раджу тепер зі свого боку:

– все те, що і на звичайний кемпінг: одяг, їжа, гігієна;

– окуляри (закриті зі сторін від пилу);

– маска від пилу, або краще баф (у мене ще є той, що передали з Києва);

– зручне закрите взуття;

– велосипед (і підсвітку на нього і на себе);

– шкарпетки на кожен день, або краще дві пари в день (обносила ті, які передали з Батьківщини);

– багато зіп-локів, аби пакувати одяг і все інше, а краще великий бокс для одягу;

– рюкзачок з одним відділенням (перевірила, так зручніше), мій рюкзак взагалі ідеальний;

– термочашку (зрозумієте для чого);

– гігієнічна помада (теж зрозумієте навіщо);

– ну і бажано вписатись в якийсь досвідчений кемп, аби відчути всю атмосферу.

Будучи у колі кириломовної тусовки і маючи хорошу карму, мене вписали до такого кемпу – Atom Cult. На мапі ми були досить близько до центру, будували високу вишку, з якої хороший вид на Playa – “Плаю” (так називають територію навколо Мена) і батут.

Велосипед я намутила, написавши в локальну дівочу групу на фейсбуку. За одягом сходила в секонд, там якраз усі бьорнівці скуповувались, тому кажуть краще їхати за територію СФ, там більший вибір.

Серед теплих речей дуже популярне щось типу шуби, але нічого подібного я не знайшла, тому викручувалась уже на місці, в результаті однієї ночі мені якісь американці самі дали шубу, яку я проносила до ранку.

8 годин у дорозі і ми вже стоїмо в заторі на в’їзді. Ще 5-та ранку, а в повітрі віє домашнім теплом, хоч температура знизилась до 10 градусів.

Важко це пояснити, та відчуття, наче приїхав додому, адже зустрічають там як у аеропорту – мене на вході посвятили в пустельному пилу, і понеслась…

Що було далі, краще не уявляти, це потрібно відчути і все. Крізь пильний туман валимо на обмеженій швидкості 5 км/год.

Вже перші burners розтопили мою фінську посмішку і я, як дурна, махала у відповідь сивоволосим фрікам, що чіляться у своїх кемпах. Ріки музики утворили цілий водоворіт з електронних та інструментальних нот, які, навіть переплітаючись, гармоніювали між собою навколо Плаї. На вході видають книжечку-програму з усіма подіями на території фестивалю, створеними в тематичних кемпах.

Це може бути все що завгодно: як ранковий майстер-клас з йоги, так і нічна оргія, парова сауна або перукарня яскравих зачісок. Багато кемпів просто влаштовували частування яєшнею, місо-супом, фруктами… ну і звісно чимось “міцним”. Наш кемп зранку готував і роздавав панкейки (американські оладки) з начинкою і чаєм, а в обід “на ура” йшло морозиво.

Валюта тут не ходить, тому все це подарунки, які приємно і дарувати, і отримувати. За свої свіжі пенкейки і морозиво я отримала по подарунку від вдячних жителів Плаї, і це надзвичайно підносить душу.

Потрапила я на роздачу кислотних шортів, які склали мені вечірнє вбрання з синім піджаком, утворюючи прапор. Не те що я помішана, просто так простіше було вибрати колір шортів і прив’язатись до якогось образу.

Є там також пошта, тому дуже кортіло відправити молодшому брату листівку на денчик. Довелось заробляти віджиманням одразу на касі :)

Мені, як “Virgin Burner”, в кожному місці вважали за необхідне надавати ляпанців найм’якшому місцю, традиція така для першачків. А в музеї БДСМ мені попало резиновою качкою.

Блукаючи між кемпами, абсолютно неочікувано побачила український і білоруський прапори, підійшла, а там.. трейлер, який ми з Анею розмальовували “Погонею” – білоруським гербом, і провели перші ночі в Силіконці. о_о

В центрі території, що оточена кемпами, стоять Man і трохи далі Temple (а-ля церква), які спалять вже на вихідних. В темплі люди залишають речі, записки, спогади з того, що вони хочуть попрощатись, або передати у той світ.

Навколо цього розміщені інсталяції, які готуються по декілька років, часом збирають кошти на кікстартері, розміщуючи там власні ідеї.

Деякі інсталяції спалюють. Цього року була така:

Переміщуватись простіше велосипедом, адже відстані дуже довгі аби побачити все, тому багато хто гуртується і будує art car, аби пересуватись разом. Що і я спробувала зробити на цій літаючій прасці ;)

Вночі починається найяскравіша частина, коли кожен транспортний засіб переливається ліхтариками, утворюючи такий собі пульсуючий кольоровий кровообіг. Така обстановка особливо сприяє прийому психоделіків, адже тут немає відчуття часу. День розтягується на нескінченності, що однаково прекрасні. За свої 5 днів там я спала всього два рази, і то, тому що так було потрібно, насправді ж витрачати час на це зовсім не хотілось.

За відсутності грошей, зв’язку, інтернету, турботи про харчі та інший побут системи – зникають думки про всі ці блага, і лишається лише просто отримувати задоволення від того, що зранку відкриваються очі, що світить сонце. Так часто помічати посмішки і все те, чого ми не бачимо через призму буденних благ звичного життя. Виявилось так приємно просто жити, і любити те, що ти живеш, ходиш, відчуваєш теплоту і холод, сонце і вітер, почуття й емоції, не маючи нічого. Насправді такий стан для мене трохи звичний, адже в подорожі відчуваю те саме: не маючи нічого, маю все, маю свободу від усього, адже немає чого втрачати. Ну але це інша розмова :)

Словом, бажання зачекінитись чи запостити селфі в Фейсбук не було. Той момент, коли час не має значення, адже нікуди поспішати, тому і немає сну. Єдине що пікап-майстрам важче підкатувати до дівчат за баром з коктейлями (адже їх і без них роздають), і потрібно просто бути собою.

Чого і вам бажаю.

Ласкаво просимо додому. До дому вашої душі :)

І ще, для Анічки:

 

Текст і фото – Марія Хандусь