Коли чи не вперше в житті отримуєш любов від людини

---

[ads-pc-2]

Inspired зібрав п’ять історій різних людей про те, як вони наважилися взяти з притулку або з вулиці тварину в поганому стані − психологічному та фізичному. Напередодні двох подій, присвячених тваринам та їхнім правам, − Маршу за права тварин та Кубка Барбоса, розповідаємо, як міняються улюбленці, коли чи не вперше в житті отримують турботу і любов.

---

Про той-тер’єра з епілепсією та кішку з хворими очима

У мене є той-тер’єр Персик, 2 роки, та кицька Краля, 7 місяців. Персика я побачила у Trello волонтерів «Хочу собаку», я час від часу писала для них пости. З дитинства мріяла про собаку, але не складалося. Коли побачила перелякані очі, зрозуміла, що не хочу писати текст про те, що він шукає хазяїна. Бо він мене вже знайшов. Довго збиралася з думками перед тим, щоб зателефонувати його опікунці.

Краля трапилася мені випадково. В мене померла кицька і здавалося, що більше в мене такої не буде. Але випадково я зайшла до зоомагазину за смаколиками для Персика і побачила у клітці кошенят від волонтерів. Попросила потримати її на руках – Краля замурчала, а я вже готувалася до того, що мені знову потрібні корм для котів та наповнювач.

Я завжди любила тварин і хотіла прихистити когось. Чому саме вони? Персика я спочатку побачила на фото і не розуміла, як можно відмовитися від такого бідосі, а потім приїхала знайомитися − він був худий, переляканий і дуже мій. Опікунка тоді попросила подумати − чи впевнена я в тому, що готова взяти хвору собаку з травмованою психікою. А я вже думками була в зоомагазині та обирала йому будиночок. Із Кралею було схоже − я розуміла, що не можу повернути її до клітки. Я розуміла, що можу взяти на себе відповідальність за них і бути другом, а не просто хазяйкою.

Персик мав критично низьку вагу − 1400 грамів, тепер він важить 1900. Він досі їсть лише спеціальний корм, але лікарка вже дозволила давати натуральні смаколики. Також у Персика загроза розвитку вторинної епілепсії. В нього траплялися епілептичні приступи, він бився у судомах, пускав піну ротом та скавчав. У Кралі запалення очей через те, що вона народилася в підвалі й певний час прожила там.

Якщо чесно, спочатку Персик не дуже реагував ані на мене, ані на когось іншого. Він приймав багато ліків, серед яких були й транквілізатори, через це іноді втрачав зв’язок зі світом. Тепер це веселий та дуже контактний песик, який любить засинати на мені або поруч зі мною. Спочатку був таким сумним та переляканим, що коли він перегриз зарядку від мого ноутбука, я навіть зраділа − егей, в мене справжній собака!

Краля ж одразу була лагідною кицькою, яка постійно стрибала на руки. Персик дуже ніжний. Коли я повертаюся з роботи, то зазвичай беру його на руки, а він радіє. Кілька місяців тому він навчився стрибати на ліжко, дуже цим пишається і постійно демонструє свою вправність. Іноді, правда, починає полювання на зарядки − від його зубів вже постраждали ноут, вентилятор та телефон. 

Краля − контактна дівчинка, але більш бойова, ніж пес. У перші ж дні зробила рейдерський захват будиночка Персика і тепер захищає своє місце від собаки. Доводиться бути уважніше, бо кицька у свої сім місяців вже більша за песика.

Лікування Кралі ще триває, наразі визначаємо, чи потрібно оперувати її очі. А ось у Персика прогрес більший. Коли він тільки почав жити зі мною, то пив сім видів ліків, зараз же − одні пігулки. На випадок загострення хвороби (це трапляється через зміну погоди) він має кілька ліків, але останній місяць вони не були потрібні. Також раз на місяць я показую Персика неврологу і дуже пишаюся, коли хвалять наші результати.

Це банально, але я це скажу − ніколи не буває «правильного часу». Якщо ти бачиш тварину і розумієш, що ви знайшли одне одного, то не лякають ані піна з рота (ох, які пінні вечірки закатував мені Персик влітку), ані дивний вигляд (Краля все ще виглядає так, наче врятувалася від таксидерміста). Не буває «твоєї» породи. 

Я впевнена − тварини самі нас обирають. Моя перша кицька просто зайшла зі мною до квартири та подарувала найкращі спогади. Персик та Краля − такі самі. Мені важко уявити себе без цих двох. Хоча й було тяжко. Коли в Персика були сильні приступи, лікарка порадила пити ліки і мені, бо я дуже хвилювалася.

Тварини – це також і відповідальність, моральна та фінансова. Вони змінюють ваше життя, вже не так легко зірватися та поїхати в інше місто або країну. Якщо ви вагаєтеся та думаєте, що не впораєтесь, то можна взяти тваринку під опіку – допомогти фінансово та заїжджати у гості.

---

Про однооке кошеня

Це був квітень 2013 року. Разом з дружиною я повертався з лікарні додому після операції на коліні. Я був у лікарні тиждень, втомився від ходіння на милицях і дуже хотів додому. Ми вже підійшли до нашого під’їзду, аж тут Світлана звернула увагу на мале кошеня, яке лежало на асфальті біля газону й не рухалось. Це було дуже нетипово як для малого енергійного кота. Зблизька ми побачили не дуже приємну картину − його вже обсіли мухи, голова з правого боку була проломлена і вся у крові, але він був ще живий. Без роздумів ми забрали його додому, відмили від личинок, поклали в коробку. 

Далі був перший візит до лікаря. Прогнози були невтішні: тяжка черепно-мозкова травма, численні гематоми, ушкоджене око та зламана у двох місцях щелепа, найімовірніше, спричинені падінням із висоти або сильним ударом. 10 днів уколів, закапувань, промивань, годівля зі шприца… і він почав оклигувати! 

Треба було придумати йому ім’я. Ми подумали, що ім’я першого космонавта України чудово підходить коту, який вміє «літати». Ім’я Леонід Каденюк офіційно зафіксовано в його паспорті. Після операції на нозі я ще цілий місяць проходив реабілітацію, тому переважно був удома. Відповідно, Леонід був завжди поруч, тож і вирішив, що я його «мама». З того часу він за мною ходить по п’ятах. 

Леонід регулярно отримував низку прививок від нашого ветеринара. Ось він трохи підріс і в нього прорізались зуби. Щоправда, зовсім незначна частина, оскільки щелепа була зламана у двох місцях і зсунута набік. Через це ви завжди можете його побачити «усміхненим» з чарівно висунутим язиком (друзі тепер жартують, що це його персональний смайл). Ікло, яке виросло, почало тиснути йому в піднебіння. Тому, робивши йому кастрування, за порадою лікаря ми вирішили заодно під цією ж анастезією видалити йому зуб. «Відходив» Льоня від того, мабуть, два дні й був на нас дуже злий. Можете собі уявити?! За один раз позбутись…

Він не може нормально жувати, тому даю йому лише м’який корм або дуже подрібнену їжу. 

Окрім його «крутої» мордяшки нічого не говорить про те, що цей кіт колись був на межі виживання. Він енергійний (інколи аж занадто), веселий, ніжний і з гарною шерстю. Трошки боїться висоти і гучних звуків – видно, дається взнаки дитяча травма. Ну, і найбільший монстр для нього – це пилосос.  Льоня дуже любить поніжитись на сонечку, поганяти комах і, звичайно, подрімати під бочком у своєї «мами».

Насправді я маю багато друзів, які беруть до себе тварин з притулків або з вулиці. І при цьому щасливі як люди, так і тварини. Це надзвичайно круто, бо ти бачиш і відчуваєш, як вони тобі вдячні! Плануєте завести нового друга? Завітайте в притулок або огляніться довкола. Десь він чи вона чекає на вас!

---

Про агресивного пітбуля з ранами від пострілів з дробовика

Нашого песика звати Песель Піксель Цілувака (так і записано в документах!), йому приблизно півтора року і він пітбуль (але це неточно). 

У фейсбуці я побачила оголошення знайомої, що вона знайшла на трасі наляканого собаку, але підійти боїться, бо той грізно гарчить і не дається. Що це пес породи амстаф і він не пристосований до вулиці, стоїть на одному місці вже котрий день, худне. І що його зрештою зіб’є машина. 

У мене хлопець − завзятий собачник в минулому. Він обожнює собак, але не заводить через спосіб життя. А ще в нього вічні пориви рятувати собак – не пропускає жодного хвоста на вулиці. Доходить до смішного: я помічаю вродливих дівчат, а він бачить лише їхніх собак.
Я вирішила, що це чудова нагода допомогти і собаці, і хлопцю в його прагненні. Тож стала говорити з ним щодо перетримки пса на час, доки знайдуться господарі. Хлопець погодився. Тоді Леся (так звати ту знайому) знайшла людей, які собаку забрали у ветеринарку, а ми вже приїхали в лікарню знайомитися.

Було страшно, що він нас з’їсть. Ми не були певні, чи готові одразу до крокодила (це після мопсів у його випадку і пуделя у моєму).

Пес був на вулиці дні три, трохи схуд, а ще заразився на бабезіоз. Не давав торкатися на місці нашийника, напевно, його весь час смикали строгачем (ми одразу купили шлею).

Хлопець буквально виходжував пса із крапельницями. І вже на третій чи четвертий день ми вшили собаці чіп. Виписали ветеринарний паспорт із позначенням хлопця як господаря. Бо це була любов!

Звісно, рішення лишити собаку прийшло не одразу. Спершу ми інтенсивно шукали хазяїв по всіх групах собачників − та марно. Але мірою спілкування із собакою зрозуміли, що віддавати не хочемо. Стало очевидно, що собаку били, карали. Він весь був у шрамах, а ще мав (і досі має) дріб у боці. Тобто по ньому стріляли!

Ми не могли його кинути, розумієте? Здається, йому важило, аби його нарешті не зрадили. Він не відпускав нового господаря від себе зовсім, якщо не бачив пару хвилин − впадав у цілковитий розпач. Невідривно чекав, коли той кудись ішов, тож ми спершу брали Песеля із собою усюди: в ресторан, на роботу, в гості… Склали цілу карту дог-френдлі місць. 

Спершу ми вибудовували із псом довіру. Мій хлопець годував його лише з рук. Всі предмети, які викликали страх чи агресію, давав обнюхати, показував, як вони влаштовані, або прибирав подалі. Пускав одразу Пікселя на ліжко, аби він відчував себе частиною зграї. Ми пропрацьовували усі команди. Вчили гратися. Виставляли кордони. 

Найбільше проблем було і є у собаки в поведінці. Він гарчав на всіх, не пускав у кімнату, де жив. Кидався на собак, котів, їжаків, кіз…Щойно бачив когось живого – впадав в істерику. Виявилося, що Піксель геть не уміє гратися. Він боявся їсти, все чекав, що його ударять. Здригався від різко піднятої руки – певно, його підкликали і били. Дрижав і боявся проходити крізь двері. Дуже боявся лишатися наодинці у квартирі. Боявся ліфта і маленьких приміщень.

Потім почався етап сторожіння речей нового господаря. Не можна було торкнутися до його рюкзака чи одягу. Мене не приймав дуже довго – лиш гарчав на всі спроби взаємодіяти. Я впадала у відчай: чому? Але враз його серце розтануло і він почав довіряти. Ми потроху навчили його гратися. 

Ніколи не забуду, як він отримав перші іграшки. Це було так: «оце? Мені? МЕНІІІІ??!».
З іграшками він дуже обережний, жодну ще не зіпсував. Колись обачно витягнув іграшковому ведмедику очко, поклав на кухні й ретельно охороняв, щоб ніхто те очко не викинув.

Кожну річ, яку йому дарують, складає до себе в куточок, потім часом витягає і дуже обережно її носить. Приймав із вдячністю від нас все: ковдрочку, ведмедика, гумову качку… Це дуже розчулювало! Такий зубатенький дитин, який все не міг повірити, що в нього з’являються такі чудові речі! Ніколи не бачила в собак такого ставлення до речей.

У якусь мить Песель почав мене лизати, це був прорив! Почав горнутися і тулитися. Вивчив нові патерни поведінки. Наприклад, перш ніж нападати на когось із тварин, він сідає (результат наших занять з кінологом).

Найбільша зміна − вибудова довіри між нами. Він знає своє місце в зграї, знає свою «роботу»: коли ми їздимо в село, я прошу його допомагати з викопуванням коріння або з очисткою річки від водоростей. Тепер він знає, хто в нашій сім’ї ким є. До того це була постійна боротьба за місце в ієрархії! Тепер же він підходить, тулиться, лягає між нами. Коли ми обіймаємося, то прибігає, ставить лапи і такий: «А я? А я? Ви забули обіймати мене!».

Він гіперактивний собацюра. Це така порода, що він не може просто бути, просто лежати. Потребує постійного включення. З прогулянок я приходжу мокра. Вдома це постійне спілкування, комунікація. У мене до того був бордоський дог і пудель, вони обидва були дуже розумні, але зараз я розумію, що саме цей собака полонив моє серце по-справжньому. Обираючи знову, я б обрала пітбуля чи амстафа не вагаючись! Попри всю специфіку, для мене це стала найулюбленіша порода!

Він складний. Дітям моїм досі не довіряє, погаркує, як на цуциків. Мені знадобилося 4 місяці, аби він визнав мене і почав проявляти любов. З ним не вийде пообніматися і поцьоматися так просто. Він же не лабр, він пітяка – теж мені, ніжності! Коли хоче гратися і гуляти, то приходить, вилазить на руки (30-кілограмовий хлопчик!) і не дає працювати. 

Багато хто думає, що він пес-убивця. І так, він непростий. І не няшечка, яку зручно любити. Він кусав інших собак, кусав до крові кіз і навіть коня. Насправді ми розуміємо, що він пес з непростою долею. Що він нападає на собак, бо його на це натаскували. Що нам треба відновити його віру в світ і в те, що його люблять і не битимуть, як раніше. Можливо, колись не лише ми, а й він сам зможе контролювати цю зооагресію.

Ми навіть зв’язувалися із зоопсихологом і побачили, що рухаємося в правильному напрямку. Потім була робота з кінологом, його поради дуже допомогли впоратися з агресією. Звісно, не повністю, але принаймні ми знаємо, як його зупинити і як це контролювати. І Піксель вже в цьому допомагає − «даю вам мить, щоби ви мене зупинили!»

Найбільшим шоком для нас стало те, що він пітбуль, а не амстаф. Нам було важливо це знати, аби зрозуміти: його прояви − породна поведінка чи відхилення від неї? Від цього залежала б корекція. Тож ми консультувалися з багатьма, аби зрозуміти, якого він роду. Наразі він виглядає і зовні, і поведінково на пітбуля.

Досі не ясно, хто він. Чи чистий пітбуль, чи стафопіт. Ким би не був, він улюблений!

Те, що сталося зі мною після появи в моєму житті Песеля, не описати. Ніколи не думала, що стану завзятою собачницею – і ось вона я. Тепер розглядаю оголошення про підібраних чи викинутих стафопітів і тільки те й роблю, що зупиняю себе, аби не забрати їх всіх (або ще хоча б парочку). Власне, зооагресія Пікса спиняє від повної втрати розуму.

Звісно, це все відповідально і дорого. Дуже дорого. І дуже відповідально. Щеплення, кастрація, обробки від паразитів, намордники, шлейки, перетримка, корми − це все суттєві гроші. У будь-якому разі я б не вагаючись взяла собаку з вулиці ще раз. Ви б бачили, як вони змінюються! Як розкриваються, прив’язуються і починають довіряти. 

---

Про сліпого пса з рваною лапою

Це було в кінці зими 2018 року. Тоді випало багато снігу, тротуари повністю були завалені великими кучугурами, по дорозі доводилося їхати з «крейсерською швидкістю», щоб не зачепити пішоходів, що йшли узбіччям. 

На повороті машину почало заносити і ми зупинилися, щоб не наїхати на самотнього пса, що стояв на трьох лапах. Передня лапа якось дивно звисала, сніг засипав його, але чомусь не танув на ньому. Було відчуття, що псу абсолютно байдуже все, що відбувається навколо. Він не торкнувся корму, який ми йому дали, просто відійшов до краю дороги. Ми поїхали, а пес дивився нам услід з якоюсь незрозумілої приреченістю. Здавалася, він вже так втомився від життя і проводжав поглядом останню надію на порятунок…

Ми не змогли лишити його і повернулися. Вирішили, що відвеземо його в клініку, хай подивляться, що можна зробити з травмованою лапою, а потім буде видно, що і як. Лікар відразу ж приголомшив нас питанням: «А ви що, не помітили, що він абсолютно сліпий?».

Як сліпий собака зі зламаною лапою і в ранах міг виявитися на нашій вулиці, так і залишилося для нас таємницею. Що було далі? Операція на лапі, походи по клініках в надії повернути зір і пристойні суми за лікування. Лапу практично збирали заново, зараз у ній штучні зв’язки, болти. Хірурги дуже постаралися, пес сміливо пережив багато операцій, хоч і дуже страждав. Ветеринар сказав, що лапу, найімовірніше, порвали інші пси. Щодо очей − на одному з них була інфекція, на другому бельмо. Нам сказали, що є шанс повернути зір, але операція досить дорога і важка, а песику і так було складно відновлюватися після операції на лапі. 

Коли ми в черговий раз на касі ветеринарної лікарні спробували заплатити, нам сказали, що сьогодні з нас нічого не візьмуть і ми ще й маємо трохи авансу. Звідки? Хтось із сьогоднішніх відвідувачів, хто бачив нас у лікарні, заплатив за нас і захотів залишитися анонімом…

Ми розвішували оголошення, писали в соцмережах, але ніхто так і не прийшов за ним. При цьому пес дуже домашній, він знає, як застрибувати в автомобіль, знає, що таке диван, як відкривається хвіртка. Він так багато і часто сидів біля воріт, намагаючись ніби кудись втекти, що ми подумали, що він таки якось побіжить до старих господарів. Але він лишився з нами. Зрештою, ми назвали його Джекі Чіх. 

Довго переймалися, як сліпий пес буде жити в нашому будинку, адже в нас є другий поверх і сходи туди. Перші два місяці ми носили його на руках по дому. Але згодом Джекі все вивчив, обнюхав, зорієнтувався і тепер сам чудово пересувається.

Я ніколи не думала, що сліпий пес може так стрімголов ганяти по двору, не боячись врізатись у щось. Він чудово справляється, хоча ненароком може врізатися в дерево. Зате слух у нього бездоганний – охороняє наш дім, чує гостей задовго до того, як дзвонять у двері.

Зараз це щасливий і геніальний пес. Він став частиною нашої сім’ї. Часом мене дуже розчулює, як він повертає морду в наш бік, коли його кличемо. Він ніби дивиться на нас, але я знаю, що він нас не бачить. Зате він відчуває, що він потрібен цьому світу, і дарує нам свою любов у відповідь.

---

Про застудженого кота

Я взяла собі дворічного кота Патерсона дуже випадково. Взагалі я з Києва, але в червні 2017-го на кілька днів у справах поїхала в Харків. Незаплановано забрела там в притулок для тварин і майже впала у відчай. Усі ті коти й собаки були нещасні, голодні, деякі – хворі. Ми з хлопцем звернули увагу на величезного, але зовсім худого й спокійного кота: він майже не ворушився і, примружившись, сидів у коробці. Ніякого контакту, іскри чи чогось такого не було, я просто на той момент вже годину «жувала соплі» і була майже в паніці. Так вибір впав на Нянко (тоді його так звали).

Працівники притулку розповіли, що його вже двічі сюди здавали. Вперше принесла студентка-китаянка, яка закінчила навчання за обміном і поверталася додому, але кота із собою брати не захотіла. Потім якась родина його забрала, але вже за тиждень принесла назад. Чому – ми так і не дізналися. Але коли ми його забирали, весь притулок видихнув з полегшенням. Потім нам розповіли, що він там агресивно «махався» з усіма котами та деякими собаками. 

Словом, забирали ми психологічно травмованого котика, який до того ж чхав і кашляв. Нам тоді сказали, що це сезонний нежить і варто йому промити носа відваром ромашки. Ми вже потім дізналися, що кіт серйозно хворий, а ромашка йому − як подорожник до зламаної ноги. Я везла його в інтерсіті, сховавши переноску під сидіння, бо не мала на нього документів (але квитка для кота купила). 

Одразу після приїзду в Київ понесла його до ветеринара, який сказав: «Ви ж розумієте, що до завтра він може не дожити?». Виявляється у мого худого, облізлого, покоцаного від бійок Патерсона – серйозне виснаження, застуда, паразити і слабка підшлункова. Першим ділом треба було його відгодувати − жодних серйозних ліків чи навіть звичайного купання він би не пережив зі своїми трьома кілограмами ваги. Тому перші кілька днів він просто їв, спав і температурив. Сновигав по квартирі, як привид батька Гамлета, важко дихав, кашляв, як затятий курець, і смачно чхав метровими зеленими шмарклями. 

А потім потрохи від’ївся, і ми почали нескінченні процедури з уколами, таблетками і навіть спреєм для його котячого носа. 

Увесь цей час мені здавалося, що він нас ненавидить – мене і мою сестру. Ми нещадно відмивало його від бліх, кололи болючі уколи, пхали таблетки, тримали удвох за лапи, щоб тільки запхати в горлянку пігулку чи пшикнути в носа спрей. Через тиждень цих процедур він навчився міцно стискати ніздрі, тому всі його назальні краплі щедро розтікалися по морді. 

Він нас взагалі не знав, і знайомство наше починалося саме так. Я думаю, він не відбивався і не хейтив нас, бо в нього просто не було на це сил. Усю злість, яку він активно демонстрував в притулку до хвороби, він не міг виразити, бо ледь пересувався по хаті. Певно, він просто мовчки лаяв нас найбруднішимим котячими матюками, терпів і часом шипів. Але пройшов приблизно місяць – і він перестав дивитися на нас як на лайно, перестав ігнорувати, став приходив спати в ліжко і навіть відзивався на Патерсона (сестра придумала ім’я на честь героя з фільму Джима Джармуша).

Тепер Патерсон зовсім не такий, як тоді. По-перше, він поборов застуду і навіть нежить (який ветеринари називали хронічним), не має бліх, кліщів, відростив порваті в бійках вуса (хоч і не відростив зламаний під час сутички зуб). І важить 7 кілограмів. Часом я хвилююсь, чи це не ожиріння, і влаштовую йому дієту. Але згадую, що він з притулку, «бачив життя» і, ймовірно, має розлад харчових звичок через травми минулого.

Це не найбільш ласкавий у світі котик, він більше одинак і може навіть цапнути, якщо його діставати. Але якщо його взяти на руки, то він ніколи не тікає, любить спати поруч, треться об ноги, коли скучив, і завжди-завжди зустрічає, коли ми повертаємося додому. Це дуже приємно, і я його дуже люблю, хоч і називаю частіше не Патерсон, а «жопа». Або «жопа кота».