[ads-pc-2]

Inspired Expedition – це подорож Карпатами із заходу на схід тривалістю в місяць. Троє наших друзів вирушили у пішу мандрівку горами на цілий місяць і кожного тижня ділитимуться своїми враженнями в блозі експедиції.

Воловець-Колочава-Синевір

Боржава. Полонинські зустрічі

У Воловці День пророка Іллі, вихідний, весь вечір ми слухали пісенне багатоголосся у непоганому виконанні місцевої барної публіки, від «Червоної рути» та «Смерекової хати» до «Старики, вы мои, старики».

Ранок почався з підйому по тихому лісі, по стежці, яка в’ється тут вже сотні років, даючи шлях на полонину вівчарям, мисливцям, грибникам, туристам. І стежці немає причин змінювати свою вигадливу форму, лишень якщо якесь старезне дерево впаде шлагбаумом поперек, тоді доріжка обійде стовбур знизу чи зверху, а то й перестрибне навпростець.

Виходимо на шлях величним Полонинським хребтом, а саме масивом Боржава. По широченній спині хребта йде дорога, що з’єднує найвищі точки-верхи – Темнатик, Плай, Великий Верх, Гимба, Магура-Жиде. Тіні від хмар повторюють на схилах біло-блакитний небесний візерунок.

Робимо розвідку по схилу, знаходимо джерело під самою вершиною – залишаємося. Ночівля на Червоній Стінці – стрімкому схилі між двох найвищих боржавських піків, Великий Верх (1598 м) та Стій (1681 м).Взимку це дуже лавинонебезпечні місця, ну а в літку дуже чорничні.

Суцільна чорнична ковдра різних відтінків, від салатового до бурого. І в цьому пухкому килимі ледве помітні людські постаті. Збирачі яфини, як вони тут називають чорницю. Спеціальними ковшами-гребінцями, «чесалками», вони водять по кущах, антрацитові ягоди заповнюють відерця.

Чорничники жаліються на цьогорічний неврожай – «град побив яфину, коли квітнула, у травні». Квітне чорниця червоним кольором, мабуть весною тут надзвичайно гарно.

На сідловинах хребта стоять брутальні вантажівки. Це пересувні пункти прийому врожаю. Ми питали про закупочні ціни, вони різняться від семи до чотирнадцяти гривень за кілограм. Віталіна згадує, що у Харкові чорниця може коштувати до 50 гривень за той самий кілограм.  Василь, хлопець із яким розговорилися, каже що ось за два дні з жінкою заробили на чорничних полях 1700 гривень, зібравши вдвох півтора центнери. ЗИЛи, Урали завантажуються ящиками. Тони солодкої ягоди, тижні важкої роботи із зігнутою спиною. Фіолетові долоні відмивають потім лимонною кислотою.

На Боржаві людно. Зустрічаємо польських туристів – Валдек, Грегор та Ася. На наше питання, чому вони опинилися в Українських Карпатах, відповідають – «у наших Татрах забагато відвідувачів, натовпи, цивілізація усюди. Тут у вас дичина по зрівнянню з польськими горами». Ще трапилася цікава родинна тургрупа – подружжя та півторарічна донька з ними. Сиділи собі втрьох, обідали на висоті 1300, ніби в на галявині у міському парку.

Біля вершини Гемби розташувалася стартова позиція міжнародних змагань з паропланеризму «Borzhava Carpathian Cup». Пілоти з Польщі, Росії, Словаччини й України будують стінку зі своїх величезних баулів з паропланами щоб сховатись від густого вітру, роздивляються карти польотів, чекають на брифінг-інструктаж та на сигнал до зльоту. Серйозні обличчя у передчутті паріння, цим відчайдухам нудно на землі.

На обідньому привалі до нас під’їхав джип, з нього вистрибнув чоловік та почав цілити фотокамерою у навколишні панорамні види. Едуард з Тернополя, професійний фотограф, заробляє на фотостоках, зараз накопичує матеріали по гірській тематиці. «Фотопотенціал Карпат невичерпний!» – захоплено сповіщає він нас. Ми цілком розділяємо його думку.

Дев’ята експедиційна стоянка під горою Присліп. Ми мали пройти трохи далі, але випадково натрапили на кошару з вівчарями. Попросили водички та запитали про стежку, а отримали чималенький кусочок свіжого сиру-будзу та запрошення переночувати тут за загоном, на пагорбі.

Звичайно ж ми прийняли запрошення і потім з цікавістю спостерігали за вечірнім технологічним процесом – спочатку все стадо заганяють у кошару, потім випускають по три через спеціальні ворота. У воріт три стільці, пастухи із загорілими обличчями займають свої місця та доять. Спочатку кіз, потім овець, дуже швидко, по півхвилини на одну тварину. Двісті кіз, вісімдесят овець, доїння три рази на день. Підйом о 5:30, випас до самих сутінок. «Ще добре, що погода така файна. А у мряку тута не дуже приємно».

Пані Оля змінює відра, пан Іван слідкує, щоб худоба не розбіглася. Старенький лісник просто навідався в гості на вечерю, підтримує діалог з вівчарями. Всі безперервно балакають, шуткують, сміються, доярі навіть цигарку прикурити встигають. А наймолодший, дванадцятирічний Женя, має почесну місію – відокремити від стада білу вівцю та й пустити її на доїння останньою. Остання має бути неодмінно білою – на добру погоду. Така прикмета. Вечір тихенько темнішає до самої ночі, тільки дзвіночки на шиях худобин грають заспокійливу карпатську мелодію. Синій дим здіймається від ватри, стелеться до букового лісу. Вівчарі впоралися, значить ще одна порція запашного сиру незабаром спуститься в долину.

Ще одна полонинська зустріч – зустріч із ніччю. Ми видряпалися на вершину, ми зайняли перший ряд у партері, перед самою сценою неба, де сонце зіграло свою головну роль у вечірньому спектаклі заходу. Сяйво теплого світла залило обрій, в долинах заворушився тумани. Ми з головою закохалися в Карпати.

Третій день боржавського марафону, ранок насупився низькими хмарами і гори змінили кольори на непривітні темно-синій та фіолетовий. Вітер вщух, запала духота, як перед зливою. Але дощ так і не пішов. А ми все йшли-йшли, минаючи пагорби, ліси, перевали.

ГЕС. Тунелі, греблі та несподівані пустелі.

П’ятдесят кілометрів Боржави закінчилися в маленькому селі Противень, на березі річки з оригінальною назвою Ріка. Можна було б спуститися й в іншому місці, але сюди нас підманила одна промислова конструкція, що приголомшує задумом та технічною реалізацією. Це Теребле-Ріцька гідроелектростанція.

Звичайні ГЕС складаються з дамби, що перекриває річку та утворює водосховище, та турбінного відділення десь поруч. В цьому ж випадку маємо дамбу на одній річці, а турбіни з електрогенераторами розташовані в долині іншої річки. Справа у тому, що русла двох карпатських потоків, Ріки й Тереблі, проходять досить близько одне від одного та мають двохсотметрову різницю у висоті дна. Саме цю висотну різницю задумали використовувати для отримання електрики чеські інженери на початку 20-го сторіччя. Але проект реалізувала вже радянська влада, збудувавши греблю на Тереблі та просвердливши в хребті, що йде між ріками, чотирьохкілометровий тунель, по якому й скидають воду на турбіни у долині Ріки. Малюнок, що висить при вході до турбінного залу, усе пояснює.

Так, наша експедиція була допущена всередину станції, ми оглянули три генератори потужністю по 5 мегават кожний, турбінні вали, що обертаються 10 разів за секунду на підшипниках, які плавають у мастилі. Нам показали компресори та величезний вентиль, якими перекривають потік води до турбіни. П’ятнадцять тон води кожної секунди падають по сталевій трубі у два метри діаметром, робочий тиск 20 атмосфер – неймовірно!

Друга неодмінна частина ГЕС – гребля з водосховищем – знаходиться за хребтом Бовцарський Верх, то ж ми відправились туди. На жаль, стежка відвела нас убік від дамби, що сорокаметровою бетонною стіною перекриває Тереблецьку долину. Маємо лише одне фото з висоти.

А ось світлин водосховища маємо дуже багато, бо таке видовище не може залишити байдужим.

Прямісінько посеред гір розгорнулася площина болотяної пустелі. Дощів немає три тижні і вода сильно спала. Тріщини висохлого намулу, глибокі каньйони, проточені позбавленою природного русла рікою. Ми пішли навпростець, по дну сухого водосховища.

Дамбу звели у 1955-ому, затопленню підлягли хутори Крисове, Бовцар та частково село Вільшани, 186 дворів. Десь там, на глибині мільйону тон річкових наносів, лишаються рештки фундаментів, а може й цілі садиби й вулиці. Ще один зниклий куточок людського життя.

Колочава – село файне

«Колочава – село файне, у туристів популярне», – слоган цілком виправданий. Довколишнє гірське оточення, перехрестя річок, десяток музеїв, старовинні церкви. Справді приваблива для туристів місцина. Ми не стали оминати Колочаву і пройшлися центральною вулицею, заповненою людом – базарний день.

Із цікавинок – пам’ятник закордонним заробітчанам, яких тільки з Колочави виїхало три тисячі. А ще унікальний пам’ятник загиблим у другій світовій, де на двох меморіальних дошках виписані імена загиблих селян, які воювали по різні боки барикад «лінії Арпаду», у радянській та угорській арміях. Посмертне примирення.

Вартий відвідування музейний комплекс «Старе село» із експозицією древніх хатин, вузькоколійних потягів та бокорашів – плотів, за допомогою яких колись транспортували деревину по найбільших карпатських річках.

Експедиція непогано просунулася вперед. Зараз крокуємо долиною Тереблі, минаємо селища Негровець та Синевир. На сході видніються золотаві верхи полонини Красної, що продовжує лінію Полонинського хребта. Але нам не туди, ми звертаємо строго на північ. Нас чекають Горгани, по чуткам самий дикий район Карпат. Можливо, пропадемо з радарів GPRS-зв’язку на днів десять. Але при нагоді обов’язково розкажемо про наші пригоди та поділимося радостями великої мандрівки.

ВздовжКарпатська Експедиція продовжується!

Партнери еспедиції: компанія МТС, інтернет-партнер зв’язку в горах; фонд Вікімедіа-Україна; магазини спортивного одягу та туристичного спорядження Red Point, Marson та Саммит.

Далі буде