По горло в заметах: історія сходження на зимовий Казбек
По горло в заметах: історія сходження на зимовий Казбек
Коли до цивілізації – два дні дороги
[ads-pc-2]
Спеціально для Inspired український альпініст Олександр Корець розповів про свій досвід виходу на одну з найважчих для підйому вершин світу – грузинський Казбек.
Для непідготовленої людини, без гірського досвіду та альпіністських навичок, зимові гори – це зона потенційної небезпеки для життя. А для досвідченого альпініста підйом на гору – підготовлений та продуманий – цілком по силах. Я займаюся альпінізмом, відтак вирішив зустріти 2019-й рік на Казбеку – горі-п’ятитисячнику на Кавказі у Грузії. Разом із другом та незмінним напарником в експедиціях Віталієм ми спланували сходження на зимовий Казбек. У літню пору підйом туди здійснити порівняно легко, головне – обрати надійного гіда та правильне спорядження. Взимку ж підйом може стати випробуванням. Я здолав шлях до цієї вершини за 4 дні влітку 2017-го. Зимою наш підйом тривав майже втричі довше – 11 днів.
Як дістатися
Практично щодня з Києва здійснюються авіарейси до Тбілісі, тому труднощів із квитками не буде. Ми прилетіли 24 грудня і зупинились в хостелі, яких у грузинській столиці безліч.
Відправною точкою для сходження на гору є містечко Степанцмінда (стара назва – Казбегі), розташоване неподалік гірськолижного курорту Гудаурі. Цієї зими звідти відкрили канатну дорогу, яка прямує до лижних трас. Тому для гірськолижників є можливість зекономити як мінімум на проживанні, адже в Степанцмінді житло в рази дешевше, ніж в Гудаурі.
До Степанцмінди із Тбілісі щогодини з 6:00 до 18:00 їздять маршрутки за 10 ларі (близько 100 грн), а також таксі – у будь-який час за 100 ларі. З таксистами можна сміливо торгуватись – ми доїхати до Степанцмінди за 80 ларі.
Ми планували дійти до перевалу спуститись до гірського притулку, втім, від самого ранку небо затягнуло хмарами – погода внесла корективи в наш розклад.
Початок маршруту
На маршрут, аби не гаяти часу, ми вийшли одразу з таксі о десятій вечора. Перше місце для ночівлі знаходилося на висоті 2170 метрів, біля Гергетської церкви Святої трійці, побудованої в ХIV столітті.
Наступного дня ми планували дійти до перевалу Саберце і спуститись до гірського притулку Альті Хат, втім, від самого ранку небо затягнуло хмарами – погода внесла корективи в наш розклад.
Промайнула думка рушити на перевал по гребеню, але ми вирішили йти по літній стежці. Це стало найбільшою помилкою в цьому сходженні.
Промайнула думка рушити на перевал по гребеню, але ми вирішили йти по літній стежці. Це стало найбільшою помилкою в цьому сходженні.
Нам доводилося пробиратися через сніг то по коліна, то по пояс, жодні снігоступи не допомагали. До вечора ми здолали лише половину шляху, а наступного дня пройшли не більше двох кілометрів за 8 годин! Влітку цю ж ділянку можна подолати за 4 години. Але взимку сніг – головна перешкода, тоді за два дні на Казбеку випало більше метра опадів.
Притулок Альті Хат
На третій день експедиції розпогодилось і ми вийшли на перевал. Як же було прикро, коли побачили, що на гребені, яким ми спершу думали йти, снігу майже не було, тоді як два дні ми борсалися по горло в заметах.
Перед тим як рушити далі, ми вирішили зупинитися неподалік гірського притулку Альті Хат, збудованого влітку 2018-го. Це новий будинок з вертолітним майданчиком, але взимку він виявився закритим. Поруч була невеличка хатинка, де можна було заночувати, там ми і зупинилися.
Вилізти вранці зі спальника – все одно що стрибнути в ополонку.
«Zimno kurwa!» – такий постскриптум ми прочитали в записці, залишеній у будиночку польськими альпіністами, що ночували тут до нас. В середньому температура була на рівні -16 за цельсієм, а на вершині, за прогнозами, до -25. Вилізти вранці зі спальника – все одно що стрибнути в ополонку. Без хорошої пухової куртки, теплих штанів, рукавиць і черевиків взимку в горах робити нічого.
У давні часи на схили Казбеку неподалік станції піднімалися монахи. Своє аскетичне життя вони проводили в печерах, вхід до яких можна відшукати і сьогодні.
Метеостанція Бетлемі Хат
На четвертий день ми дійшли до метеостанції Бетлемі Хат. Шлях до неї проходить через льодовик Гергеті, з якого бере початок Чхері – річка, що протікає в мальовничому каньйоні з обривчастими схилами. Льодовик у цій частині нескладний для проходження, тріщини можна легко переступити.
Тепер метеостанція переобладнана під гірський притулок. Її побудували в 30-х роках ХХ століття, і вона є найвисокогірнішою будівлею в Грузії, бо розташована на висоті 3653 метри. Зв’язатись із наглядачами притулку для бронювання проживання в теплу пору можна через фейсбук-сторінку. Взимку на метеостанції можна зупинитись безкоштовно, але наглядачі там не проживають.
У давні часи на схили Казбеку неподалік станції піднімалися монахи. Своє аскетичне життя вони проводили в печерах, вхід до яких можна відшукати і сьогодні. У 1948 році печери вперше дослідили, там знайшли церковний престол, всяке начиння та монети XV-XVIII століть, які зараз зберігаються в краєзнавчому музеї в Казбегі.
Без наглядачів на метеостанції неможливо увімкнути ані електрику, ані опалення, тому нам доводилось обходитися без цих благ цивілізації весь наступний тиждень. Крім нас на метеостанції було п’ятеро білорусів, які сходили на вершину класичним маршрутом.
Акліматизація
Процес сходження на гору представляє собою так звану пилку: долаючи певну відстань, доводиться зупинятися, проводити деякий час на цій висоті і здійснювати короткі вилазки вгору, але не на саму вершину. Чим вищою є гора, на яку ви хочете піднятися, тим більше таких вилазок треба робити. Це класичний підхід, щоб організм людини звик до умов високогір’я – акліматизувався.
Після прибуття на метеостанцію ми пішли на акліматизацію до каплички, що була на висоті 3900 м. До речі, там ловить мобільний зв’язок Beeline, але краще брати із собою картку місцевого оператора Geocell – його сигнал кращий.
Ми дісталися каплиці і, гуляючи околицями, були приголомшені масштабами сміття навколо.
Крім того, аби завжди бути на зв’язку, при сходженні в гори важливо мати супутниковий телефон (наприклад, марки Thuraya), який дозволяє дзвонити безпосередньо через супутник, без допомоги оператора стільникового зв’язку.
Ми дісталися каплиці і, гуляючи околицями, були приголомшені масштабами сміття навколо. Кажуть, його вивозять, але навіть попри це там було справжнє сміттєзвалище!
В очікуванні погоди
Коли наші колеги, білоруські альпіністи, пішли вниз, ми з Віталієм були єдиними, хто лишався на метеостанції. Я усвідомив, що вперше перебуваю на відстані у два-три дні від інших людей. Як на зло, погода в наступні дні була поганою. Сидіти на одному місці весь час – морально важко. Щодня ми прокидалися о четвертій ранку, дивилися на гору, снідали, знову дивилися на гору і лягали спати.
Одного разу заходжу в кімнату, а Віталік мені: «Чого дивишся?», я відповідаю: «А на кого мені ще дивитися?», і обидва заходимося сміхом.
У подібних сходженнях, коли доводиться довго бути в ізоляції від зовнішнього світу, та ще й чекати на одному місці, важливо зберігати хороші стосунки з командою
У подібних сходженнях, коли доводиться довго бути в ізоляції від зовнішнього світу, та ще й чекати на одному місці, важливо зберігати хороші стосунки з командою – мати спільний бекграунд і якийсь психологічний зв’язок, а то буде як у випадку, коли на полярній станції один ножем штрикнув іншого за спойлери до книжки.
Штурм вершини
Ми вийшли на обраний нами маршрут третьої категорії складності (класичний шлях – коротший і легший) 3 січня о 6:30 ранку. Нам «пощастило» – снігу було по коліна. Перший лід, по якому рухатися легше, з’явився лише на висоті в 4500 метрів. Але льодова частина маршруту закінчилася вже на 4800 метрах, далі – знову півметровий шар снігу, який доводилося розкопувати аж до льодового покриву, щоб вкрутити льодобур для страховки.
Сонце вже котилося до заходу, до вершини ще лізти і лізти, а снігу ставало все більше і більше. Жодного бажання ночувати на схилі під нахилом в 50-55 градусів у нас не було, тому лишався один варіант – йти далі вгору і спускатися по класичному шляху.
Станом на восьму вечора навколо було вже темно, у Віталіка розрядився ліхтар, а навігатор показував, що до вершини ще сто метрів по висоті. Лише в 21:30 зовсім втомлені ми вийшли на вершину. Мій ліхтар повільно згасав, але ми мали спуститися вниз. Робили це радше по пам’яті, ніж по видимості. Кожен із нас по черзі провалювався в льодову тріщину, але щоразу завдяки командній роботі вдавалося вибратись.
Блукаючи на льодовику, я витратив останні сили і включив «автопілот»: на метеостанцію ми дійшли вбиті, майже як зомбі, лише о 3:30 ранку. Сходження тривало 21 годину нон-стоп і стало справжнім випробуванням терпіння, фізичного стану і міцності дружби.
Дорога вниз
На станції ми мали перечекати негоду. Завірюха та штормовий вітер робили навіть похід в туалет подвигом. Станом на 5 січня негода тривала, але ми мали спускатися вниз. Нас замітало снігом, а видимість на льодовику була від 5 до 50 метрів і покращилася лише на гребені після перевалу.
Попри це, ми спустилися в Степанцмінду за один день, там швидко знайшли хостел, де вперше за 11 днів у нас був душ і тепла ночівля.
Фото: Олександр Корець , Віталій Шлюпка , Etiyeti
Відео: Віталій Шлюпка
