Меню & пошук

#hromotska: Сміття, любов і Гімалаї

#hromotska: Сміття, любов і Гімалаї

Вершини Гімалаїв у фото-блозі Іринки Громоцької


Іринка Громоцька
документальна фотографка 

Основні інтереси: екологічні проблеми та права жінок. 
Instagram   |  Site  |   Facebook

Півтора року тому Іринка з Андрієм покинули Львів і відправились у подорож середньою і південно-східною Азією. Під час мандрів Іринка захопилась документальною фотозйомкою. Публікуємо фото-блог Іринки Громоцької з гірського походу в Гімалаях.


Ми пробираємось через химерний теплий ліс десь посеред гірського масиву Аннапурна. Ліс виглядає так, ніби з Гімалаїв ми раптом перенеслись до Країни чудес і от-от з-за ліани вигляне Аліса. Я не люблю початок походів, коли ти просто йдеш через ліс вгору і конаєш. Набагато приємніше йти по хребту і конати з красивим видом довкола. Але тут вже як пощастить. Ми йшли в тумані, чи то в хмарі майже два дні.

Дійшовши до висотного табору, трохи ображені на туманну погоду, ми в уяві малювали те, як можуть виглядати з цієї точки Аннапурна South і Мачапучаре. Через декілька годин у висотному таборі стало темно і неочікувано розвиднілось.

Пам’ятаєте той момент на початку Титаніка, коли команда науковців досліджує дно: темно-темно-темно і тут раптом з’являється корма під епічну музику? Аннапурна South виднілась прямо перед нами гігантська, розкішна і майже загрозливо тиха. Хлопець, який стояв біля мене, тихим голосом сказав, що це, мабуть, найпрекрасніше, що він бачив в житті.

Я дивилась на неї та думала, як же наївно звучить фраза «..підкорив(-ла) гору». Вершина Мачапучаре виднілась на горизонті, нагадуючи морду вовка, що виє на місяць.

Бабуся, у якої ми купували їжу у Лісовому таборі на шляху до висотного табору. Почула, що ми хочемо заночувати у наметі, і запросила спати до себе на кухню біля печі

 

Той самий туман на треку

 

Ліворуч світанок у базовому таборі Марді Хімалу,  праворуч  «вовк» Мачапучаре та непальський турист

 

Від маленького містечка Джомсом до високогірного озера Тілічо потрібно пройти приблизно 20 км та набрати 2,5 км висоти. По дорозі час від часу зустрічалися самотні яки з дзвіночками на шиї. Від величності гір навколо і набору висоти трохи зносило дах.

Після перевалу на 5245 метрах висоти Тарасові стало зле. Він майже не говорив, у нього боліла голова і йти було дуже важко. До найближчої хатинки, де мав би хтось бути, залишалося ще 7-8 км, і ми з Андрієм зрозуміли що нам туди за світла не дійти. Треба шукати місце для намету вже тут. Я дуже хвилювалась, що гірська хвороба захопить Тараса ще більше і нам доведеться тягти його до найближчої допомоги. Проте він випив таблеток і, сьорбнувши чаю, заснув. В ту ніч я спала погано, прислухаючись, чи не чути каменепадів і чи дихає ще Тарас. Я думала: якщо нас тут завалить камінням – нас вже ніхто ніколи не знайде.

Нарешті почало світати. Ранкове проміння дуже тішило, а Тарасу, судячи з того, як він жував бридку вівсянку, стало абсолютно нормально.

Вид на озеро Тілічо з перевалу

 

Дорога до озера Тілічо після перевалу 5245м

 

Ранок нашого незапланованого кемпінгу біля о. Тілічо

 

Від Джомсому до озера Тілічо майже ніхто не ходить за три дні ми зустріли на силу чотирьох людей і кількох яків. А з іншого боку озера, від містечка Мананг, щодня  відправляються гігантські групи туристів. Китайці з селфі-палками, молоді індуси в легких туфлях, ніби на випускному, європейці та американці з громіздким крутим спорядженням. На тропах були черги, а всюди довкола валялись обгортки від снікерсів та пляшки кока-коли. Ми пробували збирати сміття у пакет, який підібрали в кущах, але його було настільки багато, що менш ніж за годину одного пакета вже було замало.

Я не могла зрозуміти, що відбувається в головах людей, які заходять у гігантську природоохоронну територію і кидають під ноги сміття, іншою рукою роблячи селфі на фоні гір.

Дорога до Манангу

 

Після трьох днів від’їдання та відпочинку у Манангу ми рушили далі – до перевалу Тронг Ла. Цей перевал – частина треку навколо Аннапурни, одного з найпопулярніших серед іноземців треків у світі. Саме тому там через кожні 2-3 км є готелі та ресторани, у яких подають спагетті, пасту і навіть картоплю фрі, а особливо заможні можуть купити собі роздачу wifi.

Зі своїм наметом, балонами та вівсянкою ми відчували себе тут зовсім чужими.

Дорога до перевалу Тронг Ла

Вітер обвітрює щоки та губи. Тут холодно, але нам – жарко. Навколо – тільки гори, скелі та де-не-де буддійські молитовні камені. Десь внизу починає виднітись поселення, ми закидаємося горішками і йдемо далі. Суцільну тишу перериває лиш тріпотіння кольорових тибетських прапорців.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: