«Для мене сказати про це, означало пережити один з найгірших моментів мого життя».

---

[ads-pc-2]

Вже майже тиждень одним з найпопулярніших хештегів в англомовному сегменті Twitter та Facebook лишається #WhyIDidntReport або «Чому я не повідомила/повідомив». Мова йде про пояснення чому жертви насильства чи домагань не повідомили або не одразу повідомили правоохоронцям про скоєне щодо них правопорушення. Inspired пояснює що стоїть за віральним хештегом.

---

Популярність хештегу спровокував президент США Дональд Трамп. 21 вересня у власному Твітері Трамп написав повідомлення на підтримку судді Бретта Кавано, якого президент раніше запропонував на посаду судді Верховного суду США. Одразу після висунення Кавано у середині вересня, на його адресу надійшли звинувачення у сексуальних домаганнях. Спершу жінка, яка звинуватила Кавано, наполягала на анонімності, але пізніше розкрила своє ім’я. Нею виявилася Крістін Блезі Форд, професорка університету в Пало-Альто в Каліфорнії. Жінка розповіла, що інцидент стався у 80-их роках на одній зі студентських вечірок. За її словами, Кавано та Форд були нетверезі, чоловік повалив її на ліжко, затиснув рота і спробував роздягнути, але ій вдалося вирватися.

За рекомендацією адвоката, Форд пройшла тест на поліграфі, який підтвердив, що жінка говорить правду. Також її адвокат поспілкувалася із терапевтом Крістін, яка підтвердила, що її клієнтка пережила тривогу та посттравматичний стресовий розлад. «Я думаю, що це емоційно преслідувало мене протягом чотирьох або п’яти років», – повідомила Форд у коментарі ЗМІ. Вона також додала, що вирішила про це заявити після повідомлень в пресі про номінацію Кавано, який, за її словами, не заслуговує на посаду після такого інциденту.

Сам Бретт Кавано заперечив усі заяви Форд. Втім вже за кілька днів після її звинувачень, ще одна жінка заявила про домагання з боку Кавано − нею виявилася Дебора Рамірез, членкиня організації проти домашнього насильства в Колорадо. Жінка розказала подібну історію, за її словами Кавано роздягнувся перед нею на студентській вечірці і спробував наблизитися, втім вона відштовхнула його. Кавано так само заперечив звинувачення.Форд закликала ФБР розслідувати її заяви, але Сенат, де переважають республіканці, до яких належить і сам Кавано, відмовився подати запит в федеральне бюро.

Президент США Дональд Трамп висловився на підтримку свого висуванця на посаду судді Верховного суду, і заявив що звинувачення надто давні, мовляв чому Форд не заявила в поліцію 36 років тому:

I have no doubt that, if the attack on Dr. Ford was as bad as she says, charges would have been immediately filed with local Law Enforcement Authorities by either her or her loving parents. I ask that she bring those filings forward so that we can learn  date, time, and place!

— Donald J. Trump (@realDonaldTrump) 21 вересня 2018 р.

Я не сумніваюся, що якщо б атака на докторку Форд була такою серйозною як вона каже, звинувачення були б негайно подані до місцевих органів правопорядку нею, або ж її люблячими батьками. Я прошу її принести ці заяви, щоб ми могли побачити дату, час та місце!

У відповідь на цей твіт з’явилося сотні твітів із хештегом #WhyIDidntReport, що мали на меті пояснити, чому жінки часом не повідомляють поліції про зґвалтування чи домагання:

I was 17. Raped by a friend. I was confused. In denial. Afraid. His parents were richer & better connected than my parents. He was a “good” student. Ppl liked him. The only friend I told–responded w: “He wld never do that.” I didn’t think anyone would help me. #WhyIDidntReport https://t.co/YbCuIMg07M

— Abigail Hauslohner (@ahauslohner) 21 вересня 2018 р.

Мені було 17. Зґвалтована другом. Я заплуталась, сама не вірила. Боялась. Його батьки були багатші за моїх і мали кращі зв’язки. Він був хорошим студентом. Люди любили його. Єдиний друг, якому я це розповіла, відповів: «Він би ніколи так не зробив». Я не думала, що хтось мені допоможе.

Abused for years by (now deceased) relative. Too young to understand what was happening. Too young to know it was even a crime. Only knew I hated it. Was told “It will hurt your mommy if you tell anyone”. And I loved my mother more than anything. #WhyIDidntReport

— Donna Lynne Champlin (@DLChamplin) 21 вересня 2018 р.

Роками мене домагався родич (тепер він помер). Я була надто юною щоб розуміти, що відбувається. Надто юною, щоб навіть знати що це злочин. Лише знала, що ненавиджу це. Мені сказали, «якщо скажеш комусь, це засмутить твою маму» . А я любила маму більше за все на світі.

#WhyIDidntReport my sexual assault.

I was living in a time when someone who identified as a gay teenager would NOT be taken seriously by the police.

I believed that I would be mocked & ridiculed for being gay.

I also felt it was MY fault.

I didn’t think they would believe me.

— Peter Morley (@morethanmySLE) 21 вересня 2018 р.

Чому я не повідомив про сексуальне домагання. Я жив у часи, коли хтось, хто ідентифікує себе як підліток-гей не сприймається серйозно поліцією. Я думав, що наді мною будуть знущатися за те, що я гей. Я також відчував, що це моя провина. Я не думав, що мені повірять.

Because I consented to the sex.  I didn’t consent to the way he held me down by my hair and refused to stop when I told him he was hurting me, saying it was his right to finish, even though I was crying.  #WhyIDidntReport

— MelassiMeega (@MelassiMeega) 24 вересня 2018 р.

Тому що я погодилася на секс. Я не погодилася на те, як він тримав мене за волосся і відмовлявся зупинятися, коли я сказала йому, що мені боляче. Він сказав, що має право закінчити, хоч я і плакала.

I was four, and he said he’d kill me. #WhyIDidntReport

— David Leavitt (@David_Leavitt) 21 вересня 2018 р.

Мені було 4 роки, він сказав що вб’є мене.

I was 16. He was a family friend. I thought my very religious parents would stop loving me. It took almost two years and some unhealthy choices to tell them. We pressed charges, I was one of multiple including a pregnancy. He got probation. #WhyIDidntReport

— Lexie (@give_me_coffee_) 22 вересня 2018 р.

Мені було 16. Він був другом сім’ї. Я думала, що мої дуже релігійні батьки перестануть мене любити. Мені знадобилося 2 роки і кілька дуже неправильних рішень, щоб сказати їм. Ми висунули звинувачення, я була однією з кількох дівчат, одна з них була вагітна. Він отримав умовно-дострокове звільнення.

I actually reported. I was then made to feel like a liar by hospital staff and the officer handling my case. I was told I would come out of it looking like a whore. I was asked if maybe I just regretted it. I get why some don’t report. #WhyWomenDontReport #WhyIDidntReport

— Kelly Braud (@Kbbraud) 21 вересня 2018 р.

Насправді, я повідомила. Тоді персонал лікарні та поліцейський змусили мене відчути себе брехухою. Мені сказали, що я виглядатиму як хвойда. Мене запитували, чи не шкодую я про заяву. Я розумію, чому деякі не повідомляють.

#WhyIDidntReport. The first time it happened, I was 7. I told the first adults I came upon. They said “Oh, he’s a nice old man, that’s not what he meant.” So when I was raped at 15, I only told my diary. When an adult read it, she accused me of having sex with an adult man.

— ashley judd (@AshleyJudd) 21 вересня 2018 р.

Вперше це сталося коли мені було 7 років. Я сказала про це першим же дорослим, яких зустріла. Вони сказали «О він, хороший старий чоловік. Він не це мав на увазі». Тож коли мене зґвалтували в 15 років, я розказала про це лише своєму щоденнику. Коли доросла жінка прочитала його, то звинуватила мене у сексі зі старшим чоловіком.

Акторка Аліса Мілано, яка свого часу зробила віральним хештег #MeToo, вперше використавши його у Твітері, написала відверту авторську колонку для видання Vox. В ній вона зазначила, що  жертвам насильства часто емоційно важко повідомити про злочин не просто у поліцію, а навіть найближчим людям:

«Мені знадобилося кілька років після нападу, щоб розказати моїм найближчим друзям. Мені знадобилося три десятиліття, щоб розповісти моїм батькам. Я ніколи не подавала заяву у поліцію. Я ніколи не розповідала чиновникам. Я ніколи не намагалася отримати відплату за мій біль, тому що правосуддя ніколи не було варіантом. Для мене сказати про це, означало пережити один з найгірших моментів мого життя. Це означало визнання існування мого нападника, коли я хотіла лише забути що він ходить по цій землі. Ось через що проходить кожна жертва насильства. Розповідати наші історії − це означає бути вразливим до публічних атак і насмішок, коли наш єдиний «злочин» − стати жертвою домагань».

Згідно із даними Міністерства Юстиції США, в Штатах близько двох третин жертв не повідомляють про напад. 20% тих, хто мовчать про атаку, зізналися що бояться відплати кривдника.

У червні цього року Український центр соціальних реформ оприлюднив звіт щодо України під назвою «Сучасне розуміння маскулінності: ставлення чоловіків до ґендерних стереотипів та насильства щодо жінок». Його зробили на замовлення Фонду ООН у галузі народонаселення (UNFPA). Спеціально для звіту участь в опитуванні взяли понад 1,5 тисячі чоловіків віком від 18 до 59 років з усіх регіонів України, окрім Автономної Республіки Крим. Щодо питання зґвалтування, половина опитаних ставить під сумнів можливість зґвалтування, якщо жінка перебувала під впливом алкоголю або наркотиків, 43% чоловіків − у випадках, якщо постраждала мала погану репутацію, третина з них − якщо жінка не чинила фізичного спротиву.

---

Соціологічні опитування показують, що в Україні у випадку домашнього насильства тільки 10% постраждалих звертаються за допомогою у правоохоронні органи. Щодо насильства за межами сім’ї − то цей відсоток ще менший. В теорії права говориться про те, що  злочини, які стосуються сексуального насильства мають латентний характер, тобто вони приховувані. Більшість постраждалих не звертаються ані до лікарів за допомогою, ані до правоохоронних органів. Тобто просто замовчують факт насильства.  Причин багато, потрібно розуміти психологію постраждалої/постраждалого. Якщо відбувся злочин сексуального характеру, жертва переживає відразу до себе, спроби забути, страх бути звинуваченою/звинуваченим в злочині, страх за своє життя, недовіру до правоохоронних органів та соціальних служб. Крім того, в Україні відсутня культура звернення за психологічною допомогою, це не поширена практика, до психолога звертаються тільки у крайньому випадку. Саме тому статистика сексуальних злочинів в Україні недоступна − більшість випадків лишаються в тіні. 

---

Бульварна травмуюча психологія каже, що що жертва сама винна, мовляв одяг не той вдягла чи не так подивилась. На противагу їй академічна психологія говорить, що  людина може бути вдягнена як завгодно і робити що завгодно і при цьому жодна інша особа не має ні морального, ні юридичного права заіхати на її життя, честь, свободу і особистий простір.

Часто жертва не може себе змусити чинити рішучий супротив, бо вона навіть в екстремальній ситуації керується логікою про те, що бити людину − це не зовсім нормально, тобто вона не може «перемкнутися», відключити глузд і просто рятувати себе всіма методами. Вода камінь точить − потрібно постійно і всюди на всіх рівнях, змалечку повторювати, що жертва не винна у насильстві, яке над нею здійснюють.

Критично важливо говорити про це вже у школах і садочках. Класичиний приклад: дитина не ділиться іграшкою і чує після цього від дорослих «жадіна», «скнара». Хоча ця іграшка − протитип особистого простору дитини, вона має право нею не ділитися. Але натомість їй нав’язують почуття сорому, за те що вона відмовляє. Звідти і починається розуміння що відмова − це погано.  Тому дуже важливо ще змалечку дати розуміння що сказати «ні» − це нормально.

В підлітковому віці статеве виховання важливе, бо воно створює інформаційний фон − питання сексу перестає бути чимось від чого стає ніяково, соромно.  Людина, яка звикла вважати секс чимось брудним, не знайде сил повідомити про випадок зґвалтування. Першим питанням від правоохоронців буде «проникаюче чи не проникаюче?». Шокована випадком жертва отримає додатковий стрес від самого запитання.

Якщо ж людина пережила насильство, перш усього не можна лишатися із цим сам на сам. Треба знайти когось, кому вона може розповісти про це. Когось, хто точно повірить і не засудить. Постраждалій чи постраждалому на цьому етапі критично важливо мати союзника.  Потрібно говорити про випадок, наскільки це взагалі можливо, щоб зняти напругу. І звісно потрібно піти у відділення поліції із цією людиною. Вона має погодитися виконати роль вашого наставника і опікуна, того, хто в цій ситуації буде сильнішим, і приглядатиме за жертвою, як за малою дитиною.  Тобто подасть водички, обійме, візьме за руку, допоможе підібрати слова, якщо жертві важко буде пояснити поліції що сталося, або ж взагалі, у випадку панічної атаки, зупинить процес надання свідчень.

Ясна річ, ми не можемо передбачити реакцію людини, і буває таке, що той, хто на твою думку мав би підтримати, не підтримує і не розуміє.  Задача постраждалої/постраждалого − вийти з цього контакту. Не намагайтеся переконати, у вас не та ціль. Просто шукайте наступного союзника. Коли ми приходимо в магазин за хлібом, а його там немає, ми не допитуємося «а чому?», ми просто йдемо в інший магазин. Так само і тут, якщо ви не знаходите рекцію, яка вам необхідна на даному етапі, ви шукаєте її далі.  Ваше завдання − знайти союзника.

Якщо такої людини, через певні обставини нема, потрібно звернутися до громадських організацій, наприклад «Ла Страда – Україна». Там є фахівці які не будуть ставити ваші слова під сумнів і не звинуватять вас у тому, що сталося. Це ключова потреба на початковому етапі − мати поруч когось, хто не засуджує. Така людина допоможе вам рухатися далі, а саме − притягнути до відповідальності винних і пережити стрес.