Меню & пошук

Пекельна дисципліна: балерина з України про життя й навчання в Німеччині

Пекельна дисципліна: балерина з України про життя й навчання в Німеччині

Німці обожнюють правила та не визнають «кумівства»


Анастасія Діденко – балерина Баденського державного театру в Карлсруе. У Німеччині живе 6 років. Там навчалася й знайшла роботу. З театральною трупою об’їздила Південну Корею, Японію, Тайвань та країни ЄС. У двох навчальних закладах заробила стипендію, а після закінчення отримала пропозицію роботи від двох провідних європейських театрів. В інтерв’ю Inspired Анастасія розповіла про складнощі асиміляції, німецький побут, сортування сміття та сувору балетну дисципліну.


Навчання

Коли я вступала в німецький коледж 6 років тому, в Україні ще не було безвізового режиму з ЄС. Я зробила туристичну візу – з нею могла їздити на прослуховування. Після вступу університет вже зробив мені студентську візу.

Напередодні ми з батьками розсилали відео мого балетного уроку в школи Німеччини, Австрії та інших країн ЄС. Розсилка працює в такий спосіб: якщо навчальний заклад зацікавився, вони запрошують на прослуховування. Це відкритий урок, на який з’їжджаються абітурієнти з інших країн та їхні батьки. Я отримала кілька таких запрошень. У Гамбурзі було понад 200 учасників – там завжди велика конкуренція. Ти маєш або бути дуже талановитою, або продемонструвати викладачам, що тобі це потрібно більше за інших. Із 200 учасників прослуховування на навчання лишили трьох чи чотирьох. Я була серед них.

Спочатку навчалася в Гамбурзі – у Балетній школі Джона Маєра, також ходила в німецьку гімназію. Знати німецьку мову було обов’язково. У Гамбурзі мені дали стипендію. Зазвичай навчання і проживання в інтернаті – дороге, від 5-7 тисяч євро. Школа покрила витрати – і за це я мала показувати високі результати.

Не можна було на уроках балету отримувати «відмінно», а з географії – «незадовільно», за це могли відрахувати.

Як мінімум – вивчити з нуля німецьку. Якщо студенти після занять не складають тести на відповідний рівень знання німецької (зазвичай вимагають В2), їх відраховують. Також без В2 з німецької неможливо отримати диплом бакалавра чи магістра. Щоби втриматися в навчальному закладі, самого таланту замало – необхідна ще постійна робота в інших сферах.

Для інтернату, де ми проживали, крім усього решти були дуже важливими наші оцінки в гімназії. Не можна було на уроках балету отримувати «відмінно», а з географії – «незадовільно», за це могли відрахувати. Щойно хтось спізнювався на урок у гімназії, про це одразу повідомляли інтернат. Дисципліна була дуже суворою.

У Гамбург я вступала після 9 класу, в 15 років. На той момент не знала ні англійської, ні німецької. Через постійні заняття в балетній школі та додаткові уроки з репетитором у мене ні на що інше не лишалося часу. В Харкові мій день починався о 6-й ранку і закінчувався об 11-12-й вечора, і 70% часу займав балет. Ні на що інше сил не вистачало.

Тому спочатку в Німеччині це був навіть не мовний бар’єр – а я взагалі не могла ні з ким спілкуватися, бо не мала і найменшого словникового запасу. Перший місяць ходила осторонь, сиділа сама за партою. Єдиними моїми співрозмовниками були щоденник та мама по скайпу. Моя старша сестра, Катерина Діденко (балерина – солістка Національної опери України), свого часу проходила цей самий шлях. Вона порадила вести щоденник, тому я описувала там усе, що могла.

Перехідний вік – найгірший для балерин. Дівчата набирають кілограми, просто дивлячись на кефір.

Великою спокусою було харчування. В інтернаті крім фруктів, овочів і каш нам були доступні всілякі солодощі, випічка. Було складно щоранку брати йогурт з полиці, коли перед тобою в їдальні лежить «Нутелла» або тортик. Перехідний вік – найгірший для балерин. Дівчата набирають кілограми, просто дивлячись на кефір. Це потім, у дорослому віці, можна їсти все (головне – притомними порціями) і спалити калорії на репетиції або в спортзалі. А в 15-16 років кожен обід перетворюється на випробування та психологічний тиск.

Через рік я переїхала до Манхайма, неподалік від Франкфурта. Це друге місто після Штутгарта за величиною на землі Баден-Вюртемберг. Там була академія – Mannheim Academy of Dance. Я вступила одразу на другий рік бакалаврату. Там навчалася чотири роки, отримала диплом бакалавра та магістра.

У Манхаймі в перший рік я не встигла зі стипендією – пізно подала заяву, коли вже всі кошти розподілили. Однак я отримувала особисту стипендію від директорки Академії – як виявилося згодом, то були її власні гроші. Наступні три роки я вже отримувала стипендію від навчального закладу.

До театру після основного навчання доводилося їздити щодня поїздом. Там відпрацьовувати репетиції або спектаклі – і вночі повертатися додому. На сон інколи було всього кілька годин.


Робота

Щодо роботи можу впевнено сказати, що мені пощастило. Директорка Академії в Манхаймі паралельно очолювала Баденський державний театр (Badisches Staatstheater Karlsruhe). Деяким наполегливим студентам вона пропонувала там роботу або окремі проєкти чи гастролі. З останніх курсів я почала там підпрацьовувати, однак це була тимчасова зайнятість. Я до випуску не була впевнена, що мене туди візьмуть, тож мала викладатися на всі 200%.

Було складно. До театру після основного навчання доводилося їздити щодня поїздом. Там відпрацьовувати репетиції або спектаклі – і вночі повертатися додому. На сон інколи було всього кілька годин.

Проте це був необхідний досвід. Річ у тім, що в балеті, як і в багатьох сферах, випускників не дуже хочуть приймати на роботу. Щороку всі ті, хто закінчує хореографічні навчальні заклади, розсилають театрам по всьому світу власні відео, фото, листи. Однак відповідають надзвичайно рідко.

Збираєш матеріал, який може зацікавити конкретний заклад, пишеш мотиваційний лист, шлеш резюме. А відповіді не отримуєш, бо в театрах вважають, що ви ще «зелені»

Це дуже виснажує, бо кожен лист – ніби послання в космос. Ти збираєш матеріал, який може зацікавити конкретний заклад, пишеш мотиваційний лист, шлеш резюме. А відповіді не отримуєш, бо в театрах вважають, що ви ще «зелені», без досвіду. Замкнене коло виходить: щоб отримати роботу, потрібен досвід, але набути його неможливом, бо ніде не пропонують роботу. Потрібна шалена наполегливість і витримка.

Підробіток у театрі в Карлсруе був моєю соломинкою, за яку я міцно вхопилась. Хоча після перших прослуховувань у чеському театрі в Брно мені теж запропонували роботу. Я обрала Німеччину, бо вже тут освоїлася.


Побут

У Німеччині все по правилах. Перший рік у Гамбурзі в інтернаті наш день був розписаний по хвилинах. До 21:30 – прийняти душ, о 22:00 – відбій, не встигаєш – покарання. О 08:00 – початок уроків, не встигаєш – догана. Кілька доган – і твою стипендію та взагалі перебування в навчальному закладі переглядають.

Не можна сказати, що довго чекала тролейбус і тому спізнилась. Тут можеш спізнитися ти, але не транспорт.

Переходити дорогу можна тільки на зелене світло – інакше штраф. Громадський транспорт завжди приїжджає вчасно. Не можна сказати, що довго чекала тролейбус і тому спізнилась. Тут можеш спізнитися ти, але не транспорт. Сортувати сміття – тільки у відведені дні й тільки за правилами. Останнє взагалі дуже відшліфоване й місцями доводить до божевілля. Зустрічі з друзями потрібно планувати за місяць наперед. З одного боку, правила дуже допомагають, але з другого – хочеться більше простору для творчих маневрів.

У транспорті здебільшого ніхто не перевіряє, чи є в тебе проїзний, чи закомпостований квиток. Однак інколи ходять контролери – вони суворі й принципові. На відміну від українських, ходять у цивільному. Тобто ніяк не зрозумієш, хто з тобою заходить у транспорт. Штрафи високі. Я жодного разу не попадалася і не хочу. Вигідно купувати проїзний, мій коштував близько 200 євро на місяць. Вони мають різну ціну в кожному місті, можуть ділитися за зонами, як у Берліні. Це вигідно для тих, хто регулярно користується громадським транспортом.

На початку навчання я ніяк не могла звикнути до поведінки німців. До незнайомців вони усміхаються, але коли знайомишся ближче, то ніколи не знаєш, що в них на думці. Вони не лестять, не брешуть, але й не можу назвати їх щирими. Наприклад, наші вихователі з інтернату могли побачити якесь порушення у кімнаті (світло пізно вимкнули чи на тумбочці зайві речі) – і замість попросити нас виправити одразу писали скаргу або йшли до директорки. При цьому в розмові не було жодного натяку на це. Спочатку мене це засмучувало, а потім я сприйняла це як особливості іншої культури.

Балет сьогодні – виразно інтернаціональний. Це якраз той випадок, коли творчість стирає кордони.

У німців немає «кумівства». Їм важливий лише результат, який ти показуєш. Це відкриває можливості й мотивує.

Завжди під час навчання та роботи мені дуже допомагали друзі з інших країн. Балет сьогодні – виразно інтернаціональний. Це якраз той випадок, коли творчість стирає кордони. Трупа може бути німецькою, але в її складі будуть українці, італійці, іспанці, американці, а найщиріші фанати – японці. Тому не дивно, що під час першого року в Гамбурзі моїм найкращим другом був студент зі США. Він навчав мене англійської, а німецьку ми вчили разом. Ми досі спілкуємося.

В Академії було багато японців, італійців, громадян різних країн ЄС. Я зрозуміла, що в такому середовищі набагато краще засвоюються культурні особливості, цінності іншої країни. Бо в дружньому спілкуванні, побуті та спільних проєктах люди більше розкриваються, ніж коли ти просто вивчаєш їхню мову. Із розмови в їдальні про ту чи іншу країну можна дізнатися стільки, скільки не прочитаєш у жодному блозі.

 

 

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: