Як піти з «Енергоатома» у фешн, змінити пост фінансового директора на кіно

---

[ads-pc-2]

Чи буває «запізно» змінювати професію та здійснювати мрії дитинства? За якими критеріями вимірювати кар’єрний  успіх: грошима та посадою чи відчуттям власної значимості та щастя? Ми розпитали чотирьох героїв, які у дорослому віці наважилися кардинально змінити професію, про їхні мотиви, боротьбу із сумнівами та свободу бути собою. Як бонус – поради для всіх, хто знаходиться на порозі великих змін.

---

Роман Блажан

40 років, продюсер та режисер, керівний партнер  MinimalMovie.com

Я народився та виріс у Донецьку. Батько – шахтар, мама – секретар голови тодішнього Районного виконавчого комітету. Мабуть, з класу 7-го я вже хотів бути банкіром. Тоді був популярний серіал про Коза Ностру «Спрут», і там був банкір Равануза. Мене тоді так і називали – банкір Романуза. Я закінчив Обліково-Фінансовий факультет Донецького Національного університету за спеціалізацією  «Банківська справа». Фактично, я був першим у сім’ї з вищою освітою. Одразу після після закінчення університету я пішов працювати у банк – в сорочці, краватці з портфельчиком.

Я вірив, що якщо добре робиш свою справу –  тебе обов’язково помітять. В 22 роки чітко бачив своє майбутнє: у 35 років стану керівником відділення, у 40 – головою правління банку.

Вже за 3 місяці такої роботи я отримував більше, ніж мої батьки. Але задоволення минуло через 2 роки. Наступні 3 роки були найтяжчим випробуванням у моєму житті – я немов перетворився на біологічний комп’ютер з кісток та м’яса, який штампує папірчики. І так прийшло відчуття, що я просто so much fed up, а гроші вже не змусять мене лишитися на цій посаді.

Я написав заяву на звільнення, набрав книжок, засів вдома і вирішив підтягнути свої знання, бо й далі бачив себе фінансистом. Півроку я грав у комп’ютерні ігри та читав книжки. У результаті, я пройшов 5 раундів співбесід у «Метінвест». На останньому етапі з генеральним директором я не зміг відповісти на одне базове запитання, і мене не взяли. Але десь через місяць мені подзвонили та запропонували стати керівником українського представництва міжнародної компанії з головним офісом у  Швейцарії. Активи компанії складалися з власного газовидобування, газопровіду, вугільної шахти, цементного заводу, регіональних компаній-трейдерів. Мені було 28 років, у прямом підпорядкуванні у мене було десь 20-30 людей, у непрямому – близько 500. Власний водій, секретар, спортивна автівка, ресторани, шопінг – відчуття таке, ніби ти на вершині світу.

Вже за півтора роки я відчув, що мене від цього нудить. За будь-якої нагоди я тікав з офісу. Казав, що йду на зустріч, а сам їхав в Одесу. Акціонер це помітив, і ми закінчили нашу співпрацю. Пізніше я переїхав до Одеси та почав займатися логістичним консалтингом. Ця робота вимагала від мене 3-4 інтенсивні дні на місяць. Але навіть така ненапружена та добре оплачувана справа стала рутиною. У 2013 році ми з моїм роботодавцем припинили співпрацю. Вже давно мене не покидало відчуття, що я щось роблю не так. Все це не моє, все це дуже тимчасове.

У 2013 році я познайомився з Любою Михайловою – засновницею Платформи культурних ініціатив  «Ізоляція». Ми багато спілкувалися, я часто приїздив у Донецьк на події «Ізо». Люди, які ходили на виставки, їхні обличчя, зовнішній вигляд, інтереси дуже відрізнялися від мого кола спілкування.

Взимку 2014 року я їздив по майстернях художників з мистецтвознавицею, купив майже 40 картин. Виявилося, що з ними можна комунікувати, кожного дня бачити щось нове, закохуватися у деталі малюнку. У мене вдома було 6 синтезаторів, тож часом я сідав грати на якомусь із них в оточенні всіх цих картин, і навколо мене утворювалась якась магія. Це була моя медитація, мій ікігай.

Я зрозумів, що маю витратити усі свої гроші, як фенікс згоріти до кінця, аби потім відродитися. Були моменти, коли в мене було тільки 50 гривень у кишені. Я вийшов в повний нуль. У мене завжди була можливість повернутися назад у минуле і добре заробляти, але я зробив усе можливе, щоб цього не сталося. Улітку 2015 року в мене вже практично не було грошей, але я був щасливим як ніколи.

У той період кілька різних знайомих подзвонили мені і запитали, чи є в мене хтось, хто знімає відео. Я дав контакти своїх знайомих фотографів, а коли мені зателефонували втретє я, як людина з економічною освітою зрозумів, що відео – це ринок, і треба дивитися в цю сторону. Майже паралельно з цим у барі я познайомився з дуже талановитим оператором, якому було тоді всього 20 років. За місяць ми підписали контракт на зйомки відео для Kyivstar. Все дуже швидко пішло вгору, і вже сьогодні ми знайшли наше обличчя – зараз ми розповідаємо історії людей та брендів за допомогою відео.

Ми робимо рекламу, але ховаємо в неї набагато більше, ніж здається з першого погляду. Майже кожне наше відео антропоцентричне  – у центрі завжди людина.

Ми зайшли у висококонкурентне середовище у кризовий період і зростаємо хорошими темпами – починали вдвох, а зараз на знімальному майданчику наших проектів працює до 20 людей. З партнером ми усе ділимо навпіл. Він знає, як зняти, а я – як знайти клієнта. Зараз це годує мене та мою сім’ю, але я відкритий до нових ідей.

Якщо брати шаблонне уявлення про успіх, то раніше я був успішнішим, але зараз став щасливіший. Я зміг знайти кохання та сім’ю. Мені 40 років, і лише останні 3 роки я займаюся тим, що приносить мені задоволення. В мене народилася дитина. Навіть заради цього вартувало пережити ці зміни.

Світ, у якому ми живемо, настільки гнучкий та плинний, що здатність у будь-якому віці навчитися чомусь з нуля – запорука виживання.

Не варто мислити рамками ієрархії, бо так ви завжди будете відчувати себе не на своєму місці. Над вами завжди хтось буде, а для того, щоб бути щасливим завжди не буде вистачати чогось: більшої зарплатні, більше квадратних метрів, більшої автівки чи яхти. Матеріальні блага – це не погано, вони потрібні, але це не ціль. Головне мірило – любов, внутрішня свобода та щастя.

Олена Клаассен

36 років, співзасновниця фешн-консалтингової компанії HOTBED SPACE

Коли мені було 14 років, я хотіла стати моделлю. Навіть знайшла таку роботу і протягом року підпрацьовувала після уроків. Мій консервативний батько був переконаний, що я маю стати економістом та заробляти нормальні гроші. Тато завжди був для мене авторитетом, тому я вступила в тодішній Нархоз.

Ще на першому курсі я продовжувала працювати моделлю. Пам’ятаю, у ті бідні часи іноді у мене було більше грошей, ніж у батька. Але все-таки я сконцентрувалася на навчанні. Потім перейшла на заочне відділення і почала працювати в адміністрації залізничного транспорту – тепер це «Укрзалізниця». Я стала провідним економістом, у мене були підлеглі. Так я пропрацювала 10 років.

У якийсь момент мені запропонували роботу в «Енергоатомі», де була абсолютно аналогічна посада – робота з сухими цифрами. Рахуєш мільйони, і вносиш в таблиці. Мене не покидало відчуття, що роблю щось не те. Звісно робота була хороша, і гроші великі, але кожен день був схожий на інший, і я не відчувала себе щасливою.

Якось я побачила у Facebook рекламу про набір на курси стилістів і почала щодня ходити на них після основної роботи, іноді сонна і втомлена. Одного вечора викладач нашого курсу сказав, що дизайнерка Анна Октябрь шукає собі асистента на безоплатній основі. Я подумала: «Мені 31 рік і я працюю економістом у великій компанії. Піти асистентом до дизайнера без грошей?». Але у той період мені так хотілося змін, що я просто відкинула всі сумніви і пішла працювати асистенткою.

Першим моїм завданням було просто перенести речі. Для мене це було супер дивно, я ж професіонал, я працювала з великими проектами, проводила курси підвищення кваліфікації, була розробником книги за темою своєї професії. А тепер маю просто носити одяг туди-сюди? Ходити за кавою для молодшої від мене людини?  Але я робила це.

Тоді 2012 року бренд Anna October існував у важких умовах, ним займалися лише дизайнерка та я. Мені доводилося поєднувати основну роботу з обов’язками асистента, займаючись цим вечорами і на вихідних. Але все це мені подобалося і я бачила результат своє роботи – готовий якісний одяг.

Поступово я почала брати на себе адміністративну роботу: готувати специфічну документацію для магазинів, шукати оптимальні гуртові ціни, а згодом стало зрозуміло, що роботи я маю на повноцінний робочий день. Звісно, у мене були сумніви чи варто звільнятися з основної роботи, я ж навіть не могла сказати про це батькові – він би не зрозумів. Але я взяла декілька днів на роздуми, закрила очі та написала заяву на звільнення. А потім подзвонила дизайнерці і сказала, що  готова виходити на повний робочий день.

Коли я взяла на себе адміністративну та фінансову частину, а дизайнерка змогла сконцентруватися на творчості, ми побачили результат. І з економіста я фактично стала директором бренду та росла разом з ним.

Поступово я зрозуміла, що  готова створювати власний бізнес. Тепер ми з подругою розвиваємо свою фешн-консалтингову компанію HOTBED SPACE. І моє економічне минуле – велика перевага. Я ніколи не шкодувала про свій перехід, бо точно стала щасливішою. Розумію, що якби я нічого не змінила,  то перестала б поважати себе.

Перша причина, яка втримує від зміни професії – це фінанси. Звісно, добре коли є «подушка безпеки». У мене її не було, я не відкладала гроші. Але я б усім радила зберігати 10% від своїх прибутків. І якщо склалася ситуація, коли хочеш щось змінити, але не знаєш куди і як йти – треба взяти паузу, завмерти та подумати. І  пам’ятати, що життя одне, і воно варте того, щоб почувати себе щасливим щодня.

Андрій Турканик

35 років,  керівник компанії з виготовлення меблів Module Pro

Моя історія почалася ще у школі – я дуже любив малювати, але батьки віддали мене до музичної школи. Малим я просив влаштувати мене паралельно на курси малювання, і батько навіть прислухався до мене, проте вже через два тижні мама категорично заборонила це заняття, бо воно дуже відволікало від музики.

Потім була музична академія, де я вчився на віолончеліста. Як музикант я почав їздити закордон з різними колективами і якось зовсім випадково потрапив на прослуховування в Австрійський оркестр. Так я почав подорожувати з оркестром, жив в п’ятизіркових готелях. З точки зору музичної кар’єри все було чудово, але навіть в мандрах із концертами я постійно звертав увагу на архітектуру та дизайн.

А ще я ніколи не припиняв малювати. Навіть коли працював у музичному колективі на круїзному лайнері, більшість часу провів на палубі за малюнками. Пам’ятаю, тоді хтось підійшов до мене, побачив мої роботи і попросив намалювати портрет. За деякий час це помітили інші туристи, і також просили намалювати їх за гонорар. У результаті, протягом 2-3 тижнів на лайнері я щодня робив портрети. Два останні роки в музичній академії я вже пробував себе у дизайні: попросив знайомого навчити мене спеціальної програми для моделювання ArchiCAD, шукав собі замовників. Спочатку зробив дизайн для свого помешкання, потім друзям, а згодом почав отримувати замовлення.

Після того, як я закінчив музичну академію, вирішив ризикнути і наступного дня віддав документи до Львівського коледжу будівництва, архітектури та дизайну. Просто прийшов і розпитав людей, які екзамени мені треба здати. Вже навіть вступні іспити пройшли, але мене погодилися зачекати. Тести я здав без проблем. Найкраще було з рисунком – на відмінно. Мене прийняли одразу на третій курс, і з того моменту почалося дуже цікаве життя. Тоді мені було 26 років, я йшов вчитися до студентів молодших за мене і думав: «Як я піду –  старший дядько – і сяду за парту з хлопцями». Але те середовище робило мене самого молодшим. Я почав мислити і почуватися вільніше.

Батьки спершу дуже погано зреагували на зміну. Вся моя родина – музиканти. Мій дідусь вчився вокалу у Соломії Крушельницької, бабуся, мама і брат – скрипалі, тато – віолончеліст. Відповідно, я також мав стати музикантом. А я щось тут таке дивне роблю. Вони думали, що я не зможу дати собі ради, адже дизайн та архітектура – чужі для них сфери. До того ж, я добре заробляв музикою. Підтримки родини я не отримав і, мабуть, тому глибше занурився у роботу. Грошей вистачало, але бувало важко морально.

На другому році навчання у мене народилася дитина, і я просто розривався між сім’єю, навчанням та замовниками. Коли я закінчився коледж, я зібрав своїх найсильніших одногрупників та відкрив бюро. Досить довгий час воно називалося Atlоs Design.

Однозначно, в мене було відчуття, що нарешті я на своєму місці. Так, були проблеми. Треба було орендувати приміщення під офіс і поринати у нову сферу діяльності. До дизайну інтер’єрів додався графічний дизайн, тепер ще й дизайн меблів.

Буквально в останні пару років мої батьки побачили, що я даю собі раду в новій сфері. Тепер вони прийняли мене, і раді, що я знайшов свою справу.

Мені страшно уявити, що було б, якби я залишився музикантом. Це дуже нудно: ходити на одну й ту саму роботу, грати одну й ту саму музику. Це не для мене.

Для комфортного життя і менш болючого переходу в іншу професію раджу відкласти собі декілька зарплат, аби мати фінансовий запас. Також потрібно мати внутрішню віру, йти і пробивати головою, багато працювати. Тоді все гарантовано вийде. Якщо це ваша справа, то знаходяться люди та сприятливі ситуації, що допомагають рухатися. Світ якось так все розташовує, що якщо це ваше, все складеться.

 

Наталія Лібет

45 років, продюсерка кіно

Я хотіла знімати кіно років з 10. Збирала інформацію про режисерів, читала журнал «Советский экран», з ватману, клею та фарб будувала декорації для фільмів. Я писала сценарії, і першу свою п’єсу створила, коли мені було 11 років. З батьками ми багато говорили про кіно, мистецтво та книги, і я вважала, що створювати фільми – це найцікавіше в житті. Іноді я просто придумувала собі ролі та грала їх в компанії з друзями.

Після школи батьки запропонували отримати професію, яка буде «реальною»: йти  на економічний чи юридичний. Мій дідусь, який закінчив юридичний заочно, сказав тоді: «Наташо, вчитися на юридичному, це як жувати зубний порошок без води. Йди на економіку». І я вступила на економічний в ЛНУ ім. Франка.

Після навчання я переїхала до Києва і влаштувалася в американський консалтинг. Я зрозуміла, що досягла максимуму і мені треба отримати MBA (Master of Business Administration). У той момент, у кінці 90-х, усі керівні позиції у міжнародних компаніях займали іноземці. Для того, щоб самій мати таку можливість, необхідно було отримати ступінь магістра. Я подалася на стипендію Едмунда Маскі для випускників вишів і виграла цей грант. Так я поїхала на два роки отримувати MBA у США. Після повернення в Україну вже з дипломом я стала працювати як CFO (Chief Financial Officer) в американському холдингу Kyiv Atlantic Україна з інвестиціями від Європейського банку реконструкції та розвитку. Отже, я досягла своєї цілі – стала першою українською громадянкою, яка отримала керуючий  пост з фінансів в американському холдингу.

Так я працювала з 2002 року, але за десять-дванадцять років  я зрозуміла, що я досягла свого максимуму як фінансовий директор. Так, мені було цікаво будувати структури, спілкуватися з людьми та слідкувати за їхнім розвитком, але, коли я працювала з цифрами, час проходив крізь мене і осідав піском на мені. Я міняла команди, місця роботи, але це відчуття не проходило. Почалися сильні головні болі. Я не знала, що зробити, щоб змінити те, в чому «варюся». На той момент я вже забула, що колись хотіла знімати кіно.

Так вийшло, що тоді я познайомилася з литовським режисером Мантасом Кведаравічюсом, який якраз приїхав в Україну знімати свій другий документальний фільм «Маріуполіс». Я жартома сказала йому, що також хочу робити кіно, а Мантас відповів: «Якщо ти хочеш робити кіно – поговори зі мною». Ми почали обговорювати його майбутній проект – перший ігровий фільм «Стасіс». Він шукав фінансування для свого фільму, і це було дуже логічно знайти саме місцевого продюсера в Україні.

Вже тоді я дружила з Віталієм Шереметієвим, керівником Esse Production House, і  звернулася до нього за підтримкою. Наші обговорення закінчилися тим, що ми зібрали цей проект. Тепер це копродукційний фільм Литва-Україна-Франція. З нашого боку його фінансує Держкіно. Фільм має вийти вже цього року, а зараз він знаходиться на етапі постпродакшену.

Протягом року я поєднувала своє захоплення кіно з основною роботою. Іноді я починала працювати вже о 7.30 ранку, потім робила свою основну роботу в офісі, і після цього продовжувала «продюсувати». У травні  минулого року я остаточно прийняла рішення, що хочу займатися тільки кіно.

Мій досвід, погляди та психотип підходили для того, аби стати продюсером. У мене американський MBA і більше 20 років досвіду роботи в корпораціях. Це те, чого насправді не вистачає продюсерам. Адже продюсер – це людина, яка розбирається у фінансах, структурах і бізнесі. Скоріше, я змінила індустрію, але не професію як таку.

У період змін батьки по-справжньому підтримали мене. Головні болі минули, голос став щасливішим.

Тепер я не ходжу в офіс з 9:00 до 18:00, і це свобода. Стабільності немає, але я зовсім не шкодую що змінила роботу. Я дуже рада, що мене підтримали мої друзі та й колеги з ESSE Production House. Зараз у мене вже багато проектів: ігрові й документальні фільми, короткометражки. Вірю в них і зроблю все, що можу, щоб вони з’явилися  у нас в кінотеатрах, на телебаченні та інших медіа платформах.

 

Щоб найцікавіші тексти завжди були під рукою, підписуйся на наш Telegram-канал.