[ads-pc-2]

Радянський Союз зробив великий внесок у архітектурну композицію Києва. І це стосується не лише бетонних «хрущовок», а й видатних архітектурних пам’яток. Чого лише варта «Тарілка» на станції метро Либідьска або ж готель «Салют». Але річ піде про найбільш моторошну, але тим самим заворожуючу будівлю міста – Київський крематорій.

В добу радянського модерну та монументалізму Київська міська рада виділила ґрант на оформлення та будівництво меморіального комплексу та крематорію на Байковому кладовищі. Непросте держзамовлення отримала група з архітекторів. Авраам Мілецький вже був відомий такими проектами, як готель «Салют», парк Слави та Київський палац піонерів. В групі з ним працювало подружжя оформлювачів – Ада Рибачук та Володимир Мельниченко. Цей проект був, певно, найважчим з усіх втілених у життя. Смерть заворожує. У ній є щось таємниче, містичне, непізнане. Саме тому ця тема є добрим ґрунтом для зародження потужної концепції, особливої архітектурної ідеології. Проекти, пов’язані зі смертю, не можуть бути банальні.

Ада та Володимир погодились на проект лише за умови того, що вони будуть брати участь у кожному етапі створення комплексу, від концепції до кінцевого втілення у життя. Парк пам’яті був спроектований як архітектурний ансамбль, ключовими елементами якого були зали прощання і двохсотметрова стіна з монументальними барельєфами. Зали прощання були представлені в дещо іншому вигляді, ніж сьогодні: спочатку передбачалися вітражі, які розтягнулися б на білих стінах, пропускаючи світло в приміщення. Будова залів – композиція з сімнадцяти увігнутих оболонок, звернених у небо.

У всіх деталях комплексу, автори прагнули уникнути статичності, мовою пластики висловлюючи безперервний рух – запоруку й умову існування життя. Вони прагнули досягти легкості, але в той же час зберегти монументальність, називаючи сам об’єкт Храмом неба. Меморіально-обрядовий комплекс «Парк пам’яті» був задуманий як єдиний ансамбль архітектури, скульптури та живопису. Він включав в себе цілий комплекс споруд: крематорій, адміністративний корпус, колумбарій, паркову зону, величезна водне дзеркало, Стіну Пам’яті.

Взявшись за роботу, художники розуміли, що в будь-якому разі вони вийдуть за рамки дозволеного, але художній порив не спинити. Замість того, щоб побудувати фабрику по спалюванню людських тіл, вони задумали створити Парк Пам’яті – меморіал не індивідуальний, а «пам’ятник всьому людству».

У нашому розумінні ми будували театр особливого призначення, де пройде пам’ятне для людини і для людства в цілому дійство обряду. Головна дійова особа тут – це людина, і від неї, заради якої і робиться все це, ми змістили увагу на присутніх, тих, хто переживають втрату. Вони прийшли сюди і будуть приходити в майбутньому, тому Парк пам’яті був задуманий для того, щоб вони не були кинуті у своїх наступних парафіях

Ада Рибачук та Володимир Мельниченко

Комплекс розташовувався на пагорбі, з якого відкривався вид на Київ. Вже згадана вище Стіна виконувала практичну функцію – підтримувала схил кладовища, задля уникнення зсувів ґрунту. Будівництво комплексу тривало 13 років, і усі ці роки Ада та Володимир щоранку сумлінно вкладали частинку душі у проект. Монументально-декоративне панно складалось із різноманіття сюжетів: квітучий сад, материнство, любов, дружба, дощ, весна, творчість та ін. Усі рельєфи мали відображатись в штучному озері і бути покритими спеціальною глазур’ю. Це було своєрідне зображення життєвого шляху людини. Тут був зображений і подвиг Прометея, і зліт Ікара та ще багато історій, що не приховують драматизм і трагізм людського життя, тим самим підштовхуючи на роздуми і дії замість просто прийняття смерті.

Все було продумано і пронизане авторською ідеєю, але, на превеликий жаль, не всім планам судилося здійснитися. Ця титанічна праця рук Рибачук і Мельниченко втілився в життя, у грудні 1981 року скульптури були готові, залишалося тільки покрити їх глазур’ю. Проте з боку влади линула лава відторгнення – в тому ж місяці спеціально створена комісія винесла вердикт: монументально-декоративне панно з боку художньої виразності визнати неприйнятним, а з точки зору ідейно-тематичної спрямованості – чужим принципам соціалістичного реалізму.

Стіна не вписувалась у межі партійної ідеології, в ній було занадто багато вільної думки, що суперечило комуністичному ладу. А тим більш, стіну не прикрашала численна радянська символіка. Тож вердикт був однозначний – ліквідувати. Ще кілька днів барельєф був закритий для сторонніх очей. За три місяці на практично готовий меморіал було вилито близько 300 машин цементу і тринадцятирічна кропітка праця архітекторів була похована біля крематорію. А найтрагічніше те, що робота по ліквідуванню меморіальної Стіни Пам’яті виконувалась під керівництвом Авраама Мілецького, котрий разом із Рибачук та Мельниченко проектував та будував крематорій.

Спостерігаючи як знищують їх творіння, роботу їх життя, Ада та Володимир не кидались під колеса самоскидів, намагаючись зупинити процес. Вони трималися гідно, хоча кожного ранку прокидались з відчуттям тіла повного бетону. Митці усіма силами намагались врятувати Стіну. США, Франція та Канада були готові зробити інвестиції у відновлення проекту, але, на жаль, Радянський Союз не визнавав своїх помилок. Архітекторам Аді Рибачук та Володимиру Мельниченку були закриті для участі усі державні проекти (хоча в минулому вони мали Всерадянську відзнаку за будівництво Палацу Піонерів).

Документи, на підставі яких була знищена стіна, були скасовані одним з перших указів, як тільки Україна отримала незалежність. Більше того, була постанова про надання допомоги замовнику у відновленні рельєфів і відтворенні Парку Пам’яті в повному обсязі. Щорічно виділялися кошти, але нічого не було зроблено. Залишки знищеної стіни ще досі можна побачити біля Байкового кладовища. Будівля Храму Неба полупилась від старості, але досі вражає своєю футуристичною формою. Будь-хто охочий може відвідати крематорій всередині, але охочих небагато. Зацементована ж стіна стала своєрідним символом мистецтва та злету творчої думки, навіки похованими під незламними політичним ідеалізмом.