Меню & пошук

Зачитано: Ярослав Лодигін про книжки, які навчили мужності та розкрили секрет успішної імпровізації

Зачитано: Ярослав Лодигін про книжки, які навчили мужності та розкрили секрет успішної імпровізації

Хемінгуей,мистецтво імпровізації та спроба лишитися у вічності


У рубриці «Зачитано» Inspired спілкується з цікавими людьми про книжки, до яких варто повертатися. Режисер та радіоведучий Ярослав Лодигін розповідає про літературу, яка його вразили та радить книжки, які сам перечитує.


Коли я був малим, ліжко у моїй кімнаті стояло одразу біля книжкової шафи. Я дихав цим пилом з книжок, відчував їхній запах щодня. Останнє, що я бачив перед сном, і перше, що я бачив прокидаючись, були палітурки книг. То була бібліотека моїх батьків, а вони частково успадкували її ще від своїх батьків. На полиці стояли підручники з термоядерної фізики, класичні романи, проза, поезія − якийсь дуже стандартний як на ті часи набір − наукова літеартура + Тарас Шевченко, Антон Чехов, Майн Рід.

Звісно, батьки купували мені і дитячі книги. Моїм улюбленим був атлас про прапори та країни, я міг годинами вивчати його, а потім без помилки назвати столицю будь-якої держави. Велика бібліотека була у моєї бабусі. В 2013 році вона померла. Після цього ми розбирали книги, і серед них знайшли чимало примірників підписаних нею мені або мамі. На збірці поезії Сосюри, вона написала «Моєму внуку Ярославу. Сторінка 42». Я відкрив ту сторінку, а там вірш «Коли потяг у даль загуркоче», і згори напис «улюблений вірш бабусі Оксани». Так в 2013 році я вперше відкрив для себе Сосюру.

Деякі книги я брав також у дідуся, наприклад, коли мені було 8 років я знайшов у нього старезний примірник 50-их років − археологічне дослідження про цивілізацію майя з чорно-білими фото перших експедицій. Він був написаний важкою науковою мовою, я майже нічого не розумів, але вперто читав. Це перша книга, яка подарувала мені відчуття статусності, бо коли до нас приходила мамина подруга, тітка Галя, мама кивала в мою сторону і казала: «Дивись що читає Ясік». Тітка Галя, бібліотекар зі стажем, хапалася за серце: «Академічна мова!».  А я думав «О так», і змушував себе читати далі.

Через Джима Моррісона я відкрив для себе неймовірний поетичний пласт, всі ці «поминки мого члена…», я був шокований! Хіба поезія може бути такою?

В дитинстві я також зачитувався футбольними енциклопедіями, на уроки приходив з газетами на спортивну тематику. У нас в школі був дуже зворушливий «трудовик», футбольний фанат, він дозволяв мені читати газети на уроках праці, за умови, що потім ці газети я залишу йому.

В 12 років я був під сильним враженням від Кастанеди, хоча інтуїтивно, дещо розмито розумів сенс його книг. В такому віці мене більше вражала магія і перше усвідомлення магічного, чогось дуже далекого від того світу, який оточує мене. Звісно, я розумів яку роль відіграють наркотичні речовини в цих творах, цікавився цим, але в Харкові пейотль не дістанеш.

Одні з перших серйозних захоплень − Ремарк і Хемінгуей − дали розуміння що таке дружба, кохання, мужність, чоловік і жінка. Ремарк згодом«відпав», а Хемінгуей досі зі мною. Його я регулярно перечитую, вивчаю і згадую.

В 13 років я захопився Джимом Моррісоном, і перечитав все, що можна було знайти про нього і його творчість. В Харкові в переході метро на станції «Наукова» був магазинчик із назвою «Хукер». В ньому можна було купити диски із музикою, бандани, браслети.  Там я побачив книгу Моррісона «Американська ніч» і одразу ж придбав.

Я багато читав про креативні індустрії, бізнес, капіталізм, філософію, біографії відомих людей − такі книги давали мені відповіді на питання «Як “працює” світ?»

Я тоді відкрив для себе неймовірний поетичний пласт, всі ці «поминки мого члена…», я був шокований! Хіба поезія може бути такою? Я навіть намагався переклади його вірші російською, але погано знав англійську і тому ті слова, які не розумів, просто перекладав довільно. Виходило щось середнє між його творчістю і моєю, тому я вирішив, що можу писати щось подібне сам.

Я багато читав на рубежі свого 20-ліття, бо почав вперше працювати, заробляти гроші, але при цьому розумів, що знань зі школи та університету не вистачає. Хотілося чогось прикладного, корисного, такого, що розвиватиме.  Я багато читав про креативні індустрії, бізнес, капіталізм, філософію, біографії відомих людей − такі книги давали мені відповіді на питання «Як “працює” світ?». Так продовжується і зараз, художня література в мої руки потрапляє не часто, публіцистика – значна частина моєї бібліотеки. Такі книги виконують дуже потрібну мені освітню функцію.

Найчастіше берусь за художні романи після новин про вручення літературних премій − Букерівської чи Нобелівської з літератури. Почуваюся незручно коли не розумію хайп і не знаю, за що дали нагороду.

Найкраще для мене − вибратись кудись на острів на 3 тижні із горою книг, усамітнитися і прочитати все на рік вперед. Інакше, через постійну зайнятість, я читатиму їх дуже довго, по дві-три книги одночасно.


Книжки, до яких повертаєшся

«Собрание сочинений, 2 том», Эрнест Хемингуэй

Його герой такий важливий для мене, бо показав, що можна бути мужнім, але при цьому дуже ніжним, і направляти цю ніжність на людину, яку кохаєш.

Ця книга вперше показала мені якою може бути мужність. В збірці є роман «To have or not to have» ( прим. −«Маєш і не маєш»). Його герой Гарі Морган став для мене знаковим. За сюжетом, він бідний чолов’яга, що заробляє туристичними прогулянками і рибалкою, але згодом вплутується у небезпечну подорож − перевезення китайців з Куби в Америку.  Це сильний персонаж, боєць-одинак, він досі лишається для мене взірцем чоловіка. Чи можна відділити постать письменника від його творчості − одвічне питання, але, на мою думку, у випадку із Хемінгуеєм, відділити неможливо, надто багато біографічності в його романах. Його герой такий важливий для мене, бо показав, що можна бути мужнім, але при цьому дуже ніжним, і направляти цю ніжність на людину, яку кохаєш. «To have or not to have» я перечитую щороку.


«The Improv Handbook», Tom Salinsky and Deborah Frances-White

Коли мені було 23 роки, я поїхав у Норвегію. В Осло я зайшов у гігантський книжковий магазин, і зрозумів, що будь-яку мою книжкову забаганку можуть виконати саме тут. Яка б тема не прийшла мені у голову, тут я знайду сотні присвячених їй книг. Дуже хочеться, щоб і в Україні були такого рівня книгарні. Тоді у Норвегії мені здалося, що я в паралельній реальності. Я зрозумів, що зі знанням англійської мови відкривається набагато більший світ літератури, адже деякі дуже цінні книги не знайти ані російською, ані українською. Відтоді 60-70 книг, які я читаю − англійською мовою.

Треба побачити в партнері генія, який здатен зробити щось видатне.  Якщо транслювати партнеру впевненість в його силі, то він дійсно перетвориться на генія, і все що ви задумали реалізується.

Саме там, в Осло я купив книгу «The Improv Handbook». Вона стала для мене дуже прикладною, це розповідь про історію improv comedy (прим. − комедія-імпровізація). Я знайшов в цій книзі всі головні ідеї, з яких потім побудував власне бачення творчості.  Імпровізація − це творчий спосіб самовираження, який потребує максимальної ментальної концентрації над моментом, колективної роботи, безапеляційної довіри до всіх учасників, миттєвої реакції і хорошого почуття гумору. І все це неможливо скласти разом без принципу «Геніїв та поетів» − він полягає у тому, що ти маєш по дефолту підтримувати будь-яку ідею партнера, з яким ти щось робиш.

Це стосується не лише імпровізації, принцип чудово лягає навіть у побудову стосунків із людиною, бо стосунки це теж постійна імпровізація і маневри. Треба побачити в партнері генія, який здатен зробити щось видатне.  Якщо транслювати партнеру впевненість в його силі, то він дійсно перетвориться на генія, і все що ви задумали реалізується. Коли ми почали робити «Ранкове шоу» із Данилою Хомутовським і Лєрою Чачібая, я запропонував працювати по такому принципу. Ми спробували − і все вийшло. На зйомах фільму «Дике поле» було так само − з першого дня на майданчику я пояснив цей принцип, запропонував працювати по ньому і всі погодились. Зйомки пройшли чудово, це правило спрацювало знову.


«Ворошиловград», Сергій Жадан

Я прочитав цю книгу одразу після її виходу, в 2010 році.  Це мій другий примірник, він російською. Український примірник був перший, його я десь загубив. В цьому багато позначок, виписок, нотаток. Він був зі мною, коли я писав сценарій екранізації цієї книги. Коли я читав «Ворошиловград» вперше, то одразу бачив його кінематографічність, уявляв сцени, розкадровки.  Ми багато говорили про цю книгу із Сергієм Жаданом, вона досить хаотична, бо Сергій двічі за неї брався: в 2007 році, а потім ще через рік-півтора. В романі є дві частини і вони досить різні. Структурно вона цікава, але не зовсім збалансована − читаєш про життя головних героїв, а потім бац − наступні 20 сторінок про історію зародження джазу на Донбасі.

Ця книга змінила мене рівно настільки, наскільки потрібно, щоб зняти по ній кіно.

Зараз Сергій вже так не пише, можливо на нього вплинули зйомки нашого фільму, під час них ми часто розбирали структурність тексту. Наступна його книга, «Інтернат», написана зовсім не так, я вже написав до неї сценарій. Мені знадобилося для цього 8 днів, тоді як на сценрій до «Ворошиловграда» пішло 6 років.

Я відчував атмосферу тих місць, відчував головного героя, з перших сторінок бачив у ньому себе. Ця книга змінила мене рівно настільки, наскільки потрібно, щоб зняти по ній кіно. Фільм ще не вийшов, але він є, і це слід, який лишиться, цього вже не змінити. Я люблю радіо, але ефір − це щось швидкоплинне: ти сказав слово, і ось його вже нема, хтось почув, хтось не встиг. А відзняте кіно − це назавжди, і в цьому плані, «Ворошиловград» наблизив мене до відчуття, що завдяки кіно можна залишитися у вічності.

 

Фото: Анна Бобирєва

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: