[ads-pc-2]

Серпневі ранки сповнюються незвичною прохолодою, на узбіччі причаїлися перші маленькі купки пожовклого листя, а на вході до супермаркету треба подолати лабіринт з яскравих зошитів і гельових ручок. Все це раз по раз повторює: «Літо закінчується, приятелю». У відповідь на це ми лише знизуємо плечима та звертаємося до нашого списку фільмів для кінця літа.

«Один день» (2011, реж. Лоне Шерфіґ)

Екранізація відомого роману Девіда Нікколса про двох молодих максималістів Емму і Декстера, та їхній день – 15 липня, – стала одним з найяскравіших та найкращих фільмів останніх років про дружбу чоловіка та жінки. Камера обережно ловить грайливі сонячні відблиски та важкі дощові хмари двох десятків років життя героїв, нашіптуючи глядачеві, що попри все, десь у круговерті календарних листків причаїлося воно – літо, яке ніколи не закінчується.

І хоча дія здебільшого відбувається у липні, і було б логічним очікувати на прем’єру саме у розпал літа, «Один день» з’явився в кінотеатрах у серпні. Мабуть, через те, що цей фільм краще за все дивитися наприкінці літа.

«Королі літа» (2013, реж. Джордан Вот-Робертс)

Часом смішна, часом драматична варіація твору «Як я провів своє літо» (до речі, а хтось взагалі писав такі твори, чи це щось на кшталт снігової людини шкільних реалій?). Двоє кращих друзів-старшокласників, втомившись від життя серед незрозумілих та неприємних дорослих, вирішують жити по-своєму. Разом із новим приятелем вони втрьох зводять у лісі свій новий дім та планують перетворитися з хлопчиків на чоловіків за допомогою полювання та старанного відрощування волосся на обличчі. Але як довго все йтиме за планом і чим взагалі закінчиться це літо?

«Магія місячного сяйва» (2014, реж. Вуді Аллен)

У своєму вже не останньому, а передостанньому фільмі невтомний Вуді Аллен переносить нас на південь Франції міжвоєнних часів, пропонуючи легкий коктейль комедії, мелодрами та містичного детективу. Запальна музика, що лунає з грамофону, відкриті ретро-авто, раптові літні зливи та споглядання нічного неба… і Колін Ферт знов як містер Дарсі, тільки костюм виглядає трошки сучасніше. Хіба ж можна пройти повз?

«Містер Піп» (2012, реж. Ендрю Адамсон)

На острові в Океанії, серед вічного літа живе дівчинка Матильда. У їхньому поселенні є один телевізор, що майже не ловить сигнал, і одна школа з одним класом. Але все це не біда, адже Матильда має жваву уяву. А ще там є дивак містер Воттс, справжня «біла ворона» (це ж не вважатиметься расистським каламбуром?). Він вчителює в цій школі та як англієць, що не розлучається з томиком Діккенса, читає на уроках «Великі сподівання». Здавалося б, де Папуа Нова Гвінея, а де класична англійська вікторіанська проза? Але в уяві Матильди все це примудряється органічно співіснувати і з кожним днем ставати дедалі реальнішим. І це добре, адже коли на острові з’являться агресивні незнайомці з автоматами, саме в цій книжковій реальності їй доведеться шукати розраду.

Після завершення «Доктора Хауса» Х’ю Лорі з’являється на екранах не так вже й часто, тому кожен його фільм автоматично зацікавлює. Ну і на додачу, крім пронизливої історії та приголомшливої гри Лорі, «Містер Піп» покаже таку роботу художника по костюмах, яку так просто не забудеш.

«Гаррі Поттер та філософський камінь» (2001, реж. Кріс Коламбус)

Так, так, вам не примарилось, Гаррі Поттер. Ще не стара, але вже класика, яку час від часу просто хочеться черговий раз передивитися. Бачте, і тут трошки магічний кінець літа знаменує початок неймовірної та незабутньої пригоди. А дійсно, чому б і ні?

Текст: Олександра Родигіна