Як полюбити і зрозуміти небезпечне Конго

---

[ads-pc-2]

Волонтерка у локальних громадських організаціях Конго та турлідер по східній Африці для Mynameistravel Аня Авузяк розповіла Inspired, чому переїхала в одну з найнебезпечніших країн світу і як навчилася її любити.

---

Я зовсім не планувала їхати в Африку, навіть не мріяла про це. Все вийшло дуже спонтанно. Мій хлопець із Бельгії, він співробітник міжнародної недержавної гуманітарної організації. Ми познайомилися, коли він працював із ОБСЄ на сході України. Пізніше його перевели на рік в Конго, але «рік» розтягнувся на два із половиною, тому я вирішила переїхати до нього. Кілька місяців я їздила в Конго, придивлялась до країни, намагалася зрозуміти, яким чином я можу там реалізувати себе.

У мене маркетингова спеціальність, закінчені курси з крою і шиття, а також диплом Французького Інституту моди з фешн менеджменту. В Києві у мене було ательє, відкрите разом із подругою. На нас працювали швеї, а ми контролювали підбір та якість тканини. Зараз вона займається цим сама.

Я не хотіла перебиратися в Конго і сідати за стіл в душному офісі на 8-годинний робочий день. Я могла взагалі не працювати, але хотілося присвятити себе якійсь справі. Волонтерство на курсах з моделювання і пошиву одягу було для мене ідеальним рішенням, я могла зайнятися чимось дійсно корисним і поділитися досвідом.

 

Війна за колтан

В Африку я вирушила в січні 2017 року. Ми з хлопцем живемо в Гомі − це місто на березі озера Ківу поблизу кордону з Руандою. Там дислокована недержавна організація, яка опікується безпекою інших НГО в регіоні, мій хлопець є її співробітником. Поживши у Гомі деякий час, я усвідомила важливі тонкощі перебування в цьому місті. Зрозуміла, в яких районах безпечно, а де краще не ходити, в яку пору дня можна гуляти пішки, а коли ліпше обрати подорож в авто із щільно закритими вікнами.

В провінції Північне Ківу, де знаходиться Гома, вже 20 років тривають громадянські конфлікти. В 1998 році тут почалася Друга конголезька війна. Ця місцина − притулок для багатьох біженців із Руанди, представників народності хуту, які в 1994 році вчинили геноцид щодо народності тутсі. Після повалення діючої влади Руанди, що організувала різанину, хуту втекли від арештів в сусідню Демократичну Республіку Конго. Епіцентр конфлікту між народностями перемістився на кордони двох країн.

Але сутички різних озброєних груп в цих місцях зумовлені не лише етнічним питанням. В Конго знайшли величезні поклади (близько 80% світового запасу) колтану − мінералу, потрібного для виготовлення конденсаторів. Простіше кажучи, колтан є в кожному айфоні. Але його видобуток в Конго організований дуже примітивно, шахти копають вручну, на місці немає техніки, і до цього процесу часто залучені малі діти. Вони гинуть від нелюдських умов праці та виснаження. Видобуток контролюють озброєні групи, які потім збувають колтан на міжнародних чорних ринках.

Ситуація ускладнюється тим, що влада в Конго корумпована, деякі з її представників пов’язані із нелегальним видобутком колтану. Місцеве населення настільки розчароване в політиках, що більше довіряють озброєним бойовикам. В провінції, де я живу, налічують близько 20 збройних груп, які контролюють різні території та ворогують між собою. Деякі з цих угруповань таємно фінансує Руанда, яка таким чином отримує доступ до колтану з шахт на сході Конго. Ситуація абсурдна: в Руанді майже немає покладів колтану, але ця країна − один зі світових лідерів у його постачанні. Цікаво звідки вони його беруть?

І це ще не всі проблеми Конго. Провінція де я живу, Східне Ківу − світова столиця зґвалтувань. На жаль, це перевірена зброя війни помножена на патріархальну культуру. Солдати дозволяють собі грабунки, вбивства і зґвалтування жінок будь-якого віку, навіть маленьких дівчаток. Так чинять і місцеві мешканці. Кожна 5 жінка в Східному Ківу пережила сексуальне насильство.

 

Рятувальна швейна машинка

Я не знала всього цього коли їхала в Конго, я просто переїжджала до хлопця, сподіваючись трохи поволонтерити. Побачивши, яка там ситуація, я вирішила взятися за викладання на курсах пошиття одягу. В патріархальному Конго це чи не єдиний спосіб нормального заробітку для жінок. Там взагалі із правами жінок все погано. У разі смерті чоловіка жінка в Конго має одружитися з кимсь із його братів, чи інших родичів чоловічої статі. В разі розлучення − втрачає право опіки над дітьми.

Проект, який я знайшла, називається Africa New Day. Це місцева недержавна організація, заснована подружжям конголезців, що повернулися із США. Всю їхню діяльність підтримує протестантська церква та місіонерські общини. Вони відкрили приватну школу для дітей та організували різноманітні курси для місцевих мешканців. Серед цих занять є також уроки шиття, на яких я викладаю.

На курси ходять дівчата віком від 16 до 20 років, із заняттями мені допомагає випускниця, жінка 37 років на ім’я Мама Анет. Коли їй було 23, вона народила доньку від ґвалтівника. Потім одружилася, народила сина, але довго боролася за опіку над ним після смерті свого чоловіка. Мама Анет жила в госпіталі, аж поки не потрапила на курси шиття.

Я намагаюся навчити своїх учениць європейським стандартам пошиву, контролюю якість тканини.Також я займалась із дітьми, викладала на заняттях праці та читала лекції по саморозвитку. Для них важливо почути, що хоч ти і білий, але знаєш, що таке долати труднощі на шляху до мети. Я розповідала, що в Україні часом також не просто, що в 90-их ми пережили кризу і знаємо, що таке пусті полиці в магазинах. Я ділилася своїми історіями підробітку в студентські роки. Для конголезців такі приклади важливі, вони їх надихають, бо в очах місцевих білі експати, волонтери, працівники НДО та інші вихідці із Європи та США − «народжені зі срібною ложкою в роті».

Party експатів

Експатів у Конго можна умовно поділити на три категорії: громадяни країни, які давно живуть тут і мають змішані сім’ї; бізнесмени, які приїхали розвивати свою справу; та працівники міжнародних гуманітарних організацій.

Вони хоч і живуть поруч із конголезцями, але їхні помешкання за високими стінами із колючим дротом.  В цих будинках є акумулятори, генератори і сонячні батареї, тоді як 70% населення живуть без електрики. Експати тусуються в своїх закритих спільнотах, і не часто бувають серед простого люду. Звідси і ставлення до них: не всі місцеві вірять, що гуманітарні організації змінять ситуацію в країні. Шестимісячні волонтерські проекти в Конго неефективні, бо півроку недостатньо щоб завоювати довіру цих людей.

З іншого боку, гуманітарні організації в Африці працюють переважно над проектами типу emergency − тобто термінова допомога в сферах медицини і харчування. Довгострокових проектів типу development, які націлені на розвиток спільноти, майже нема. Безліч університетів, заводів, лікарень в Гомі просто стоять пусті з 60-их років минулого століття, після того, як країну покинули бельгійські колонізатори.

Нажаль, допомога волонтерів може приносити не лише добро. Наприклад, в Конго немає жодного державного госпіталя. Вони просто не відчувають потреби в цьому, бо в цій ніші працює гуманітарна організація «Лікарі без кордонів». Уявіть лише, що прийде день, коли вони покинуть Конго, тоді країна лишиться практично без медиків.

 

Захист гумором

Ставлення конголезців до чужинців не вороже. Їм цікаво тебе вивчати, вони життєрадісні і дружні. У мене був лише один неприємний випадок, в Кіншасі прямо біля готелю на мене та хлопця напала група чоловіків. Вони намагалися забрати наші гаманці, але мій хлопець займається боксом, тому зумів дати відсіч. Звісно, в містах Конго є райони із такими бандами, але в основному гроші на вулицях вимагають хіба що діти.

Якщо немає масових протестів, я спокійно гуляю пішки. Іноді викликаю мототаксі, не люблю їздити в закритій машині, відчуваю, ніби відгороджуюсь від місцевих.

В Гомі будь-яку ситуацію можна вирішити, якщо ти знаєш хоча б трохи мову суахілі, жартуєш або поводишся впевнено. Викликати поліцію немає сенсу, вони приїздять і починають розмову із вимоги хабаря. Або одразу звинувачують у всьому білих, бо думають, що у них більше грошей для відкупу.

 

Багатий бідному

Демократична республіка Конго, за даними ООН, на третьому місці за рівнем бідності в світі. Тому конголезці із легкістю можуть підійти до тебе і просто попросити грошей, без знайомств і пояснень . Просто «дай, бо я бачу, що ти багатий і бідніше від цього не станеш». Подібне уявлення про благодійність поширене навіть у великих родинах, де один-два працюючі родичі зобов’язані утримувати 5-6 непрацюючих членів сім’ї.

Коли я викладала у дітей, часом вони підходили до мене і просто вимагали грошей чи подарунків. Я спершу різко на це реагувала, обурювалась, мовляв «як ви можете, я ж безкоштовно для вас працюю, займаюсь волонтерством!». Але згодом зрозуміла, що для них просити − це зовсім не приниження гідності, це нормально, а раптом щось перепаде.

В Конго вкрасти щось у білого чи обманути його не вважається чимось поганим.

Наприклад, в моєму домі крала прибиральниця, і крала не дрібнички, а великі суми грошей. У нас були прекрасні стосунки, вона отримувала велику зарплатню, ми привозили їй подарунки з подорожей, але все це не допомогло. Мені було важко прийняти це, адже я намагаюся відкритися цим людям, зблизитися із ними. Але виходить, що надто довіряти не можна.

На конголезців зовсім не діють крики, вони не розуміють скандалів. Треба багато терпіння, тому що в Конго є стереотип: вождь завжди спокійний. Впливова людина ніколи не покаже емоцій,  ніколи не зірветься. Підвищення тону нічого не вирішить, потрібно терпляче пояснювати, що ти хочеш, знову і знову, поки вони не зрозуміють.

 

Криза трьох місяців

Я знаю точно, що не зможу жити в Конго завжди. Планую лише до весни 2019 року. Культура зовсім інша, часом надто важко психологічно. У співробітників гуманітарних організацій, які працюють за кордоном, є обов’язкова умова − після 3-ох місяців роботи кудись втекти на кілька тижнів. Три місяці − це психологічний рубіж, потім починаєш кидатися на людей чи впадати в депресію.

В Конго ти постійно шукаєш шляхи, як достукатися до місцевих, водночас забуваєш про таке поняття як «особистий простір» − всі вони люблять близькі контакти, люблять торкатися, вивчати тебе. Щодня потрібно думати про елементарний рівень безпеки: де сумка, чи закриті двері в машині, чи підняла я скло, коли їду в авто в небезпечному районі. Все це вимотує, через 3 місяці стається колапс.

Затримавшись на довго в Конго, я навіть кілька разів впадала в істерику, повертаючись з роботи додому. Наприклад, мене дуже засмутила одна жінка, якій я викладала на курсах шиття. Ми завжди купували тканину разом, а потім я дізналася, що вона отримує відкати з кожної такої покупки! Вона думала, що я нічого не розумію, але їй віддавали гроші на ринку просто при мені. В нашій культурі це підступно, нечесно, але для них це нормально. Треба прийняти той факт, що ти для них − частина харчового ланцюжка. Особисті відносини чудові, але не виключено, що десь тебе обкрадають.

Я звісно дещо драматизую, не всі такі, є молода генерація, яка реально будує країну, це приємні, чесні, працюючі люди. Якщо європейці ламають голову над тим, чому присвятити себе у житті, конголезці ламають голову, як знайти можливості.

Вони спраглі до знань і навчаються із великим задоволенням. Але в місцевих шкільних класах по 60-70 учнів! Як може один вчитель навчити їх усіх?

Найбільше я люблю їхнє ставлення до негараздів. Вони ніколи не скаржаться на важке життя! В Конго я зрозуміла, що поки ти не помер, у тебе немає серйозних проблем. Я ніколи не зустрічала людей, які просто радіють з того що мають, із надією на майбутнє. Якось на касі в супермаркеті в Гомі молодий хлопець-касир запитав мене, як мій настрій. Я відповіла, що погано, бо вже кілька днів падає дощ. Він тоді із подивом зауважив, що сезон дощів − це прекрасно. Це означає, що все посаджене виросте і буде що їсти. Я запам’ятала цю розмову, і відтоді намагаюся не скаржитись на проблеми. Я шукаю в них щось позитивне, і вірю, що все буде добре.

Фото Денис Куцевалов