[ads-pc-2]

– То вся ця історія з ребром Адамовим – правда? – спитала Душа-Вона.

Голос засміявся.

– Ні, я розумію, що все це до певної міри метафорично. Що з тіла людини – фізичного тіла – не виламували частин для того, щоб створити інше тіло. Але…

– Але що?

Душа-Вона замовкла. Вона не знаходила слів, щоб правильно пояснити Голосу те, про що хотіла спитати насправді.

– Я просто повинна знати, – врешті сказала Душа-Вона. – Я повинна знати, чи шукати і, зрештою, якщо шукати, то навіщо?

– Ти знову все забула, – втрутився у розмову Душа-Він.

– Так, ти все забула, – повторив за Душа-Ним Голос.

Але Душа-Вона вже не чула його слів. Зараз Голос перетворився лише на далеке відлуння у глухій тишині. Бо Душа-Він був поруч. Насправді Душа-Він був поруч завжди, просто Душа-Вона постійно про це…

– Забуваєш, – закінчив Душа-Він роздуми Душа-Її .

– Забуваю, – погодилась з ним Душа-Вона.

Душа-Він ставав все ближче і ближче. І тепер Душа-Вона вже й уявити не могла, як всього декілька хвилин тому сумнівалась у його існуванні. Зараз Душа-Вона не відчувала своєї окремості від Душа-Нього, бо вони були одним у вічності, от тільки…

– Не були одним у житті, – знову продовжив Душа-Він думку Душа-Її. – Ти пам’ятаєш?

– Якісь уривки, але жодної хоча б трохи зв’язної історії. Вибач, – відповіла йому Душа-Вона.

– Тобі немає за що просити вибачення.

Але все ж Душа-Вона відчувала себе винною. Їй здавалось, вона повинна була пам’ятати – можливо, не все, можливо, лише деякі події, але пам’ятати вона мусила. Та Душа-Він говорив спокійно і лагідно, і Душа-Вона знала напевно – він так не вважає.

– Не вважаю, – підтвердив її здогадки Душа-Він. – Пам’ятаєш…

Дощ застав Лейлу ще в лісі, але вона не побігла і не пришвидшила хід, лише прикрила долонями очі від зустрічного вітру. Лейла взагалі не любила поспішати: робила все розважливо і спокійно, від чого здавалась трохи незграбною та замріяною. Тим паче Лейла не поспішала, коли мова ішла про її маленький ритуал. Після обіду, кожної середи та п’ятниці, вона ішла до лісу. Лейла жила на самій окраїні міста – у невеличкій кімнаті над залізничною станцією, де працювала оператором, тому іти було недалеко – кілометрів два залізною дорогою або півтора, якщо скоротити шлях через поле.

Часом з лісу Лейла поверталася голіруч, та часом приносила з собою оберемки різних трав і квітів. «Відьма», – говорили люди і намагались обходити Лейлу стороною. Але коли у когось щось боліло – у тілі чи на душі, або дитину зурочили, то тихо серед ночі, щоб бува сусіди не побачили, стукали у вікно до Лейли, а та видавала їм трохи свого чаю, висушеного з тих самих принесених з лісу трав. Кажуть, що болячки після такого чаю проходили одразу, а якщо прикласти відвар до рани, то за день не залишалося і сліду.

З лісу Лейла приходила рівно о шостій, одягала форму працівника залізничного транспорту і вже через сім хвилин біля своєї станції зустрічала перший вантажний потяг. Станція була транзитною, тому потяги зупинялись тільки для перевірки технічного стану та можливості рухатися далі. Інколи до Лейли заходили машиністи, щоб по телефону повідомити про неполадки або відхилення від графіків. Їх Лейла також пригощала чаєм з лісових трав.

Ще на станції колись жив Гаррі – той самий Гаррі, який прокидався з Лейлою, снідав з Лейлою, спав з Лейлою і, напевно, ніколи не любив Лейлу.

«Я йду від тебе», – сказав він якось Лейлі під час вечері – спокійно і звично, ніби попросив її передати сіль чи масло.

«Я допоможу зібрати твої речі», – відповіла йому Лейла також без тіні смутку чи тривоги.

Наступного ранку з першим потягом Гаррі зник – тихо і безслідно, як вітер або примара. А ще забрав із собою частину столових приборів, і, дивно, та після десяти років спільного життя саме їх було шкода найбільше.

«Чому він пішов?» – згодом питатимуть люди у Лейли.

«Розумієте, – відповідатиме їм Лейла, так ніби це і справді їхня справа, – нам так і не вдалось полюбити одне одного».

Та люди, вочевидь, не розуміли, бо продовжували перепитувати, аж поки від Клари – продавщиці із магазину білизни у центральному універмазі, не пішов Тед. Це, зрештою, викликало набагато більший резонанс, бо Тед виявився гомосексуалістом, і врешті всі залишили Лейлу в спокої.

Дощ під вечір все ще не вщухав і, як тільки вантажний потяг відправився зі станції, Лейла повернулась до своєї кімнати. Їй було холодно: від сильного вітру, від старої синтетичної форми, від мокрого волосся, зібраного у дульку під червоним беретом. А ще тривожно – як перед Новим роком чи потягом, що збився з графіку.

«Тут повинна зарадити меліса», – подумала Лейла і налила в чайник води.

«Вам зелений?» – спитав у Портера офіціант вагону-ресторану.

«Чорний з бергамотом, – відповіла за нього Бетсі, – без цукру, але з лимоном»,

«Без лимона, – заперечив їй Портер. – Ти ж знаєш, я їх не їм».

«Але ж лимони корисні».

«Корисні, Бетсі, – погодився Портер. – Та все ж я їх не їм».

Продовжувати суперечку не було жодного сенсу. Офіціант вже приймав замовлення у пасажирів за сусіднім столиком. І Портер знав, що, коли принесуть чай та лимони, йому легше буде взяти скибку, ніж пояснити Бетсі, чому він не хоче бути здоровим і прожити заради неї багато довгих років.

«Бетсі, Бетсі, – думав Портер, – ти мене настільки любиш чи настільки ненавидиш?»

Та Бетсі схоже не хвилювали подібні глобальні питання. Вона сиділа навпроти, дивилась, як за вікном одна за одною, ніби у калейдоскопі, змінюються кольорові картинки і, ймовірно, перераховувала про себе всі корисні властивості цитрусових, щоб за першої нагоди перелічити їх Портеру та переконати його з’їсти лимон. Бетсі працювала юристом у невеличкій конторі з супроводу судових справ, тому беззастережно вірила у силу аргументів – не стільки раціональних, як своїх власних.

Портер натомість вірив у Бетсі. Як науковий співробітник інституту фізики він був переконаний у закономірності і, зрештою, фатальності їхньої зустрічі.

Бетсі у Портеровому житті з’явилася саме тоді, коли звідти зникло все – абсолютно все, що він мав, чим жив і що робив до того. Звісно, вся ця історія якимось чином стосувалася Клариси – колишньої коханки Портера. Бо коли Клариса пішла, то вивезла з собою всі Портерові меблі, викинула одяг і забрала останні продукти з холодильника. Не вбереглись навіть лампочки у світильниках, і при потребі Портеру доводилося присвічувати собі кишеньковим ліхтариком чи сірниками.

Подібні потреби, втім, виникали дедалі рідше. Це тільки перші декілька хвилин здається, що в темряві не видно абсолютно нічого. Через деякий час навколо починають з’являтися обриси великих об’єктів, наприклад дивану чи стільця. Ще трохи пізніше можна побачити дрібні деталі такі, як чашка на столі або ж книжка на підвіконнику, а згодом розрізнити навіть світлий чи темний відтінок предметів і навчитись вгадувати їх колір, хоч і не завжди правильно.

«Чому ти просто не купиш собі нові лампочки, як зробив це з меблями, технікою і одягом?» – питали друзі у Портера, коли в черговий раз хтось із них перечіплявся за стілець або край ліжка, боляче вдаряв мізинець на правій нозі чи падав і розбивав собі носа.

«Коли очі привикають до темряви, – відповідав у таких випадках їм Портер, – світло викликає лише біль та збільшує рахунок за електроенергію».

Бетсі також перечепилась за стілець у Портеровій квартирі; і впала у темряві – просто Портерові під ноги. Але, на відміну від інших, не питала його про нові лампочки, не звинувачувала і не скиглила. Бетсі піднялася, приклала до забитого коліна лід із холодильника і пішла, не сказавши Портеру ні слова.

«Як невиховано», – подумав тоді він, наливаючи воду у форму для нового льоду.

Та вже через дві з половиною години Бетсі повернулася: з перев’язаним коліном, з новими лампочками для світильників та величезною – на перший погляд навіть більшою за саму Бетсі, валізою зі своїм одягом та взуттям.

Портер не пручався. Він знав, що коли в житті з’являється вільний простір, то рано чи пізно його, скоріш за все, повинно заповнити щось нове. І в цьому аспекті Бетсі здавалася не таким вже й поганим варіантом. «Принесла ж лампочки, – думав він, – лампочки для ЙОГО дому».

Але зараз: цей чай – чорний з бергамотом, і срані лимони, і стукіт вагонних коліс по залізничних рейсах: в Портера раптом зникло відчуття закономірності – не тільки зустрічі з Бетсі, але й загалом всього його життя.

Захотілось зупинити час:

«Я скоро повернусь, Бетсі. Тільки візьму гаманець».

…перетворитись на зливу:

«Це транзитна станція – пасажирам виходити не можна».

…і випасти водою в зелену траву:

«Сховайте мене у себе на станції, – просив Портер у жінки-оператора, що стояла біля вузького двоповерхового будинку – без парасолі, але зі спеціальним вказівником у руці. – Сховайте мене, поки не відправиться потяг чи поки не стихне ця шалена злива».

«Я заварю Вам чебрецю, – сказала Лейла, знімаючи з Портера його мокрий піджак. – Чебрець має знеболювальну дію».

Портер посміхнувся. Він зняв у відповідь піджак Лейли і відкинув його у сторону.

«Мене ж нічого не болить», – шепнув він Лейлі на вухо і легенько торкнувся губами її правої щоки.

«Ще чебрець заспокоює», – продовжила Лейла, так ніби не почула останніх Портерових слів.

«Мені не тривожно», – знову заперечив Портер і випустив Лейлині чорні коси з-під червоного берета.

«Ну звісно», – засміялась Лейла і взялась розстібати його сорочку.

В ту ніч всі потяги, які проїжджали повз транзитну станцію Лейли, ходили за графіком: жоден не збився і не зійшов з рейок. А ще місяць стояв у повні і ліс, кажуть, шумів якось так голосно – аж моторошно, хоч вітру майже не було.

Портер лежав на Лейлиних колінах, звісивши ноги з вузького ліжка.

«Чому все так?» – питав він у Лейли, хоча, по правді, не до кінця усвідомлював, чому саме ця незнайомка повинна відповісти на подібні його запитання. Та Лейла ні разу не знітилась і не запнулась, так ніби знала все краще за нього або ж більше за нього.

«Наше щастя, – говорила вона, – те щастя, яке ми заслужили, але ніколи не мали при житті, після смерті стане нам у пригоді».

«Як ти знаєш про це?»

«Мені про це розповів ліс, – відповіла Лейла, – ліс, що за залізною дорогою і полем».

Портер усміхнувся про себе. В голові у нього промайнула думка, що Лейла, мабуть, чаклунка або ж божевільна. Та навіть зараз він залишався таким самим спокійним, як і до цього. Мабуть, відвар з чебрецю зробив свою справу. А Лейла цілувала його потилицю і гладила волосся, чоло та губи. Бо Лейлі було ніжно, і ніжність та, здавалося, значно переростала межі самої Лейли.

«Ліс? – перепитав у неї Портер. – Ти розмовляєш з деревами?»

«Звісно, ні. – засміялася на це Лейла. – Я ж не божевільна якась і не чаклунка».

Портер був готовий заприсягтися, що на цих словах вона йому підморгнула, ніби давши зрозуміти, що таки читає його думки. Втім, у кімнаті було насправді темно і, можливо, Портеру лише здалось.

«Я сама стаю деревами, – продовжила Лейла, – а точніше їхнім звуком. Коли іду до лісу, то лягаю у траву і уявляю себе шумом листя або стукотом коліс, коли по залізниці проїжджає потяг».

«І що він тобі розповів, твій ліс? – питав далі Портер. – Як вже мертвим нам може допомогти наше щастя, не пережите за життя?»

«Не мертвим нам, – намагалась далі пояснити Лейла, – а нам, живим, щоправда живим вже у наступному житті. Воно вирветься десь – взаємним коханням, таланом чи довголіттям – чимось таким, про що зазвичай бояться говорити вголос, щоб не зурочити і не налякати».

«Ти віриш у реінкарнацію?»

«Я вірю у безкінечність. У те, що ні щастя, ні будь-що інше не може просто зникнути в нікуди, а тільки реалізуватися у вигляді та формі, на які ми ніколи не сподівались і яких ніколи не чекали».

«Як енергія за першим законом термодинаміки?»

«Як енергія», – підтвердила Лейла.

«А що заважає цьому щастю бути нашим зараз, – не припиняв Портер, хоч Лейла вже вмостилася на його плечі і закрила очі, – поки ми ще живі у цьому житті?»

«Цього вже я не знаю, – сонно відповіла Лейла. – Може, загубилось десь по дорозі, а хтось підібрав і назвав своїм. Знаєш, так ще буває з кошенятами».

Кажуть, собаки у дворах та квартирах в ту ніч, вили, наче божевільні. Та Лейла ніби й не чула того: спала спокійним і глибоким сном. Бо в ту ніч вона зустріла Портера і, здавалось, не залишалось нічого іншого, як тільки любити Портера. І Портер, думала Лейла, у відповідь мав любити її.

– От тільки життя вкотре виявилось замало, – перервала Душа-Вона розповідь Душа-Нього.

– Замало, – повторив за нею Душа-Він.

– Невдовзі після того, як Портер поїхав, Лейла більше не повернулась з лісу – назавжди перетворившись на звук.

– А Портер шукав її, – далі розповідав Душа-Він. – Шукав, коли кімнату Лейли закрили, а транзитну станцію перенесли до сусіднього міста.

Душі замовкли. Вони обоє знали, що часу в них залишилось зовсім мало. Такі правила – щоб бути разом у вічності, потрібно бути разом у житті. І поки цього не станеться…

– …Щоб знайти одне одного, – втрутився у їхні роздуми Голос, – ви будете народжуватись знову і знову. І зараз вам пора.

Від слів Голосу Душам стало тривожно. Що їх розділятиме цього разу – відстань, віросповідання, статуси? Чи зустрінуться взагалі? І якщо так – то чи зможуть врешті впізнати одне одного?

– Зможуть, – перервала мовчанку Душа-Вона. – Тобі страшно?

– Ні, – відповів Душа-Він. – Я знаю, скільки б їх не було попереду, цих життів, у кожному з них…

– … я буду з твого ребра, – продовжила його слова Душа-Вона.

Текст: Іванна Денис