[ads-pc-2]

І знову привіт. Ті самі дівчата, що об’їхали навколо світу за дві тисячі доларів знову вирушають в дорогу. Цього разу ми прямуємо в протилежному напрямку – на захід, і це розповідь про початок довгої подорожі українок крізь США.

Все почалося з події Burning Man, на якому Маруся вже минулого року побувала.

Думка про те, щоб потрапити на нього цього року за будь-яких обставин не давала мені спокою. Ми розуміли, що буде не просто. Квитки розпродаються за півроку, і щоб встигнути придбати їх, треба стояти в черзі та молитися усім богам. При тому всьому, що задоволення це аж ніяк не з дешевих: 390$ з відвідувача. На лютневий розпродаж ми не встигли і єдина надія була лише на OMG-sale, останню тисячу квитків, за котрою полює весь світ і котра розходиться за 3 хвилини.

Чи то диво, чи то якесь божественне лоббі-провидіння, чи авось-героїзм, чи то все водночас, але нам пощастило ми змогли вихопити два таких бажаних квитки.

І тепер, коли пропуск на фестиваль в кишені, попередньо придбані нами на розпродажі квитки зі Стокгольму в Маямі за 150 євро та з Варшави до Стокгольму за 20 євро перетворилися з ризикової інвестиції в джек-пот, подібно трьом сімкам на екрані однорукого бандита.

Тож план складено, багаж зібрано і з початком серпня ми вирушаємо на зустріч мрії.

Маямі зустрів нас стіною тропічної зливи, задушливою спекою та багатокілометровими заторами. В голові була картина того, як ми приходимо на славетно відомий Maimi Beach, а там тиснява серед яхт, алиє паруса, Памела Андерсон біжить до нас по піску.

Та де там! Окрім бомжів та алкоголіків з Колумбії нас ніхто не чекав. Розчаровані таким прийомом, ми вирішили щонайшвидше прямувати до Каліфорнії.

Прочитавши Керуака, Хантера Томпсона, Берруоза та інших бітників у моїй уяві народилася ідилічна картина максимально віддалена від реальності. Все, що ми звикли бачити в кіно, всі ці хлоп’ята та дівчата, що ловлять кабріолети лишень піднявши до гори великий палець десь серед пустелі у Неваді це все один великий голлівудський піздьож.

Ми з Марусею, як дві світлі наївні душі, з 6 ранку шкандибали по шосе три довбані милі. Ще з півгодини стирчали на заправці, слухаючи воплі якоїсь місцевої сторожової бабці про те, що якщо нас хтось і підкине, то хіба що Тед Бані прямісінько в пекло.

Як тільки промайнуло світло надії, і нас взяли підкинути еквадорець та два афроамериканці (помітили, яка я політкоректна?), як почався повний треш – за двадцять хвилин на заправку в Palm Beach прибуло цілих три поліцейські патрулі з сиренами та іншими почестями. Приводом для такої облави було звернення небайдужих громадян про наші «дивні наміри» – тобто наміри їхати автостопом.

Виявилося, що в цьому штаті автостоп взагалі класифікувався як незаконнна діяльність, котра може призвести до того, що вас або зґвалтують, або уб’ють, або пограбують, або з’їдять, або це все одночасно і в довільному порядку. До того ж тут поруч дім Серени Вільямс, а це вже взагалі ні в які ворота не лізе.

Після години моралі і багаторазових з’ясовувань наших намірів нас врешті-решт звільнили і відвезли в сусіднє місто, тобто під чужу юрисдикцію.

Там ми простирчали сім годин під палючим сонцем і нам знову викликали копів. Цього разу повідомили що нам по 15 рочків, а Маруся взагалі підозріло схожа на зниклу дочку Розі О’Донелл, котру вже третю добу шукала вся Америка. Поки нас перевіряли по базі, до полісменів підійшов ще один «свідомий громадянин» і діловито настукав на те, що неподалік «ошивається підозрілий тип». Копи вирушили далі, слідами примарних американських підозр, а нас облишили в спокої.

За 11 годин в США – батьківщині автостопу ми подолали лишень 100 кілометрів. І коли, здавалося, що всі наші уявлення про американське суспільство були оманою, трапилося диво. Цим дивом була зустріч з Джуді – американською вчителькою середньої школи за кермом Форду Мустанг та відкритою навпростець душею, що запропонувала двом незнайомим дівчатам на узбіччі поїхати до неї додому на ланч.

І от після дня скитань американськими дорогами, ми опиняємося в тому самому американському будинку, котрий тисячі разів бачили в голлівудських фільмах. Все точнісінько таке саме: зірково-смугастий прапор на стіні, дбайливо доглянута зелена галявина, бейсбольні м’ячі та горіхове масло.

Ми знайомимося з Бет і Роєм – батьками Джуді. Вони разом 50 років. Рой грає в гольф та навчає сусідських дітей бейсболу. Джуді викладає літературу. Це зразкова американська сім’я. В їхньому будинку комфортно й безпечно. Ми з Марусею потрапляємо з одного паралельного виміру в інший. Вся ця атмосфера спокою та щастя тепер сильно контрастує з тим, що ми пережили до цього. Проте, саме тому жахливому досвіду автостопу ми маємо завдячувати такій приємній зустрічі і чудовій компанії, в котрій ми провели наступні два дні перед тим, як вирушити далі.

А дочка Розі О’Доннел таки знайшлася. Виявилося, що вона втекла з дому через велике кохання до свого пацана, котрому тепер загрожує 10 років в’язниці, адже Джульєта виявилася неповнолітньою, а американське правосуддя жорстокіше шекспірівської драми.

Текст – Аня Морозова

Фото – Марія Хандусь