[ads-pc-2]

З чим в першу чергу у вас асоціюється Казахстан? Стан казахів? Безкрайні степи? Батьківщина Бората? Соромно усвідомлювати, але до приїзду в цю дивовижну країну більшість з того, що я знала про неї, виявилося відвертою вигадкою. На нього не звертали уваги ні у випусках новин, ні на різнокольорових сторінках туристичних журналів. Мені здавалося, що в Казахстані тільки «степь да степь кругом», що робити тут особливо нічого, і скрізь панує суцільна нудота.

Наскільки ж я помилялася… 

Перше місто на нашому шляху – Петропавлівськ – вважається найбільш російським містом Казахстану. На півночі країни відсоток росіян серед населення досі становить 70%. На вулицях лунає виключно російська мова, і про те, що це не Росія, можна здогадатися лише за деякими вивісками магазинів та за назвами вулиць.

Більшість жителів Петропавлівська гаряче жадають того, що трапилося в Криму. Їм здається, що казахи їх обмежують, що в Росії живеться куди ліпше і багатше, а в далекій Алматі страшні мусульмани п’ють кров невинних православних немовлят і можуть відлупцювати за любов до творчості Пушкіна. Відносини між Петропавлівськом та Алматою якось карикатурно нагадують донедавні стосунки наших Донецька зі Львовом. Мешканці півночі вважають себе чесними трудівниками, за рахунок котрих живе богемний південь. Всі переконані, що росіян в Алматі ненавидять і зневажають, а тамтешні казахи підозрюються у всіх смертних гріхах аж до роботи на китайську розвідку. Жителі ж півдня вважають Петропавлівськ містом бандитів, бидла та малоосвічених зрадників, котрі тільки те і роблять, що б’ють чолом в сторону Росії. Звісно, такі відносини побудовані на стереотипах й здебільшого обумовленні великою відстанню між містами та різниці в етнічності населення. Але ж диму без вогню не буває, як ви розумієте.

По дорозі в Астану ми з жахом слухаємо відверті розповіді нашого водія про його досвід работоргівлі. Неначе про щось цілком буденне: усміхнений хлопчина розповідає, що на петропавлівському ринку можна за 300-400 $ купити живого таджика або узбека і робити потім з ним усе, що тільки заманеться. Заробітчан на роботу в Росію везуть організованими групами і шлях їх автобусного каравану пролягає через Казахстан. В Петропавлівську ці автобуси зупиняються і старший заводить в середину покупців, які після співбесіди щодо характеру та вмінь вподобаного працівника і оплати отримують живу людину з паспортом. Тепер «товар» буде жити там, де йому велено, робити те, що скажуть і їсти те, що дадуть. Йому будуть платити деяку зарплатню, котру він з умовою стягнення відсотка зможе переслати своїм рідним. Документів в нього не буде як і права щось вирішувати самостійно. Якщо його відлупцюють або вб’ють в Казахстані, то розслідувати справу ніхто не стане.

З самого початку Астана, що збудована майже заново в стислий термін серед суворого степу, справляє позитивне враження і навіть захоплює. Подекуди може нагадувати Дубай. Але чим довше та уважніше дивишся на місто, тим більше помічаєш недоліків та ляпів. Складається враження, наче знаходишся всередині картонного макету, де на перший погляд все новеньке і блискуче, проте зроблене не для зручності користування, а для файного вигляду згори. Грандіозні і наскрізь пронизані вітрами проспекти, тротуари, що ведуть в стіну, будівничий майданчик в нікуди, світлофори, що працюють виключно в інтересах автомобілістів, парки без жодної лавиці чи смітника. Окремий шок викликає місцева архітектура:  за святий обов’язок вважається приліпити на даху кожної новобудови що-небуть блискуче та пафосне – корону, золотий ковпак або двадцятиметровий шпиль. Проте перші поверхи, як правило, не мають ані кафе, ані ресторанів, ані магазинів, ані аптек – нічого! Майже всі хмарочоси оздоблені однаковим склом, а всі до одного житлові багатоповерхівки покриті сірою керамогранітною плиткою. Плитка тримається на чесному слові і від кожної завірюхи падає і розбивається об підлогу чи чиюсь голову. Нову на її місце ніхто не ставить, тому більшість будівель тут нагадують шахову дошку. Створюється враження, що ці споруди створювали не для комфортного життя і краси, а для того, щоб відіграти тендер на будматеріали.

Казахською мовою одне слово має два значення – «великий» і «старший», і, можливо, саме тому вони так обожнюють все велике: великий зріст, велике авто, великий бізнес. Загалом тут більше поважають регалії, аніж цінності. Не важко здогадатися, що в Казахстані найбільшою шаною і повагою користується президент Нурсултан Назарбаєв. Перше, що нас вразило, це зведений за життя позолочений пам’ятник президенту (наш хоча б обмежився лише батоном). У Тіміртау (там він виріс і працював) вже існує його меморіальний музей. «Небо мого дитинства» – фільм про юні роки майбутнього голови держави – крутили в кіно і по телевізору. На всіх пам’ятниках, важливих проектах і навіть на дизайні грошових купюр Назарбаєв фігурує як автор ідеї. Нурсултан перекладається з казахської як «променистий султан», де «нур» – промінь, і тому багато власних назв в Астані починається з Нур. Хорошим тоном вважається назвати малюка в честь президента. Місцеві петросяни через це жартують, приставляючи «нур» до всього підряд, типу «нурложка», «нуртарілка», тощо. Астана – тільки тимчасова назва і опісля смерті президента місто перейменують в Нурсултан сіті. Вже зараз день міста святкують в день народження Назарбаєва. Телебачення належить родичам президенту, а в конституції написано, що Назарбаєв та його сім’я недоторкані.

Під Карагандою намагаємося зупинити машину цілих 40 хвилин. Ми дуже обережні з вибором. За дві години до цього ми ледь не розбилися: водій гнався зі швидкістю 160 км/год і, не дивлячись на дорогу, розповідав нам про країну, а загальмувавший попереду КАМАЗ він помітив в останню секунду та лише дивом встиг викрутити кермо. З шести водіїв, що нас підвозили, двоє були позбавлені права на керування автотранспортом, двоє взагалі ніколи їх не мали і ще один купив їх, не знаючи жодного правила дорожнього руху.

Наше тривале очікування припиняє величезний білий позашляховик. З його водієм ми доїдемо до самої Алмати. Він покаже нам Балхашську ТЕЦ, яка тільки будується, Велике Алматинське озеро, гору Чимбулак, розповість історію свого народу, допоможе краще зрозуміти дивовижну казахську культуру. Від нього ми дізнаємося про історичні спілки – жузи. Старший жуз управляє худобою, середній – книгою, а молодший – списом. Країною завжди керували люди зі старшого та середнього жуза. А от ханом міг стати тільки представник торе – прямий нащадок Чингізхана. Згідно генетичним дослідженням, сьогодні близько 16 мільйонів чоловіків, ймовірно, є нащадками Чингізхана по чоловічій лінії. Наразі часто пліткують, що жузи розколюють країну, через них в Казахстані немає єдності. Традиційно, в Казахстані були заборонені шлюби між представниками одного роду до сьомого коліна. Дотепер вважається ганебним не знати всіх своїх родичів до прапрапрапрадідів. Є навіть окрема професія – шежіре. Це людина, яка присвячує все своє життя дослідженню генеалогії одного роду. Він близько двадцяти років ходить по домівках свого роду і записує нових народжених хлопчиків. Згодом видається книга, в якій повністю простежується родовід з усіма представниками до засновника. Я, наприклад, в своїй сім’ї не знаю нікого далі прабабусі і прадіда, а наш водій пам’ятав всіх родичів до 37-го коліна!

Проїхавши через всю країну з півночі на південь, ми не могли не помітити наскільки ж багато спільних спадкових проблем у пострадянських країнах: корупція, шовінізм, пасивність особистості, низький рівень життя. І одночасно ми залишилися вражені тим, який Казахстан неймовірно різний. Тут дивовижної краси природа і гостинні люди, тут в одному казані змішуються східний традиціоналізм і західна відкритість до усього нового.

Та ми зрозуміли головне: дійсний висновок про будь-яке місце чи країну можна зробити, побачивши це на власні очі, адже все, що кажуть люди навколо, то власні переживання і події.

Тому подорожуйте, відкривайте для себе нову країну, неважливо, що про неї говорять. Можливо ви відкриєте її з зовсім іншого прекрасного ракурсу ☺

Текст: Аня Морозова. Фото: Марія Хандусь. Кінець 2013