Листи від Гемінґвея: інтерв’ю із Майклом Катакісом
Листи від Гемінґвея: інтерв’ю із Майклом Катакісом
[ads-pc-2]
Inspired поспілкувався із розпорядником літературного спадку Ернеста Гемінґвея Майклом Катакісом про синів письменника, образ ідеальної жінки, уявну зустріч із Гемінґвеєм у барі та листа, якого він міг би написати президенту США Дональду Трампу.
Майкл Катакіс
Фотограф, розпорядник літературного спадку Ернеста Гемінґвея, дослідник та письменник. Автор книг «Світлини і слова» , «Ернест Гемінґвей. Артефакти з життя» , «Тисяча осколків: Інша Америка», «Мандрівник: спостереження американця у вигнанні», «Меморіал ветеранів війни у В’єтнамі», «Таємні істини: нариси про службу й відповідальність», «Добування голосів: дослухаючись до світлин індіанців» , а також лімітованого видання «Депеші». В 1999 році його обрали членом Королівського географічного товариства, а також призначили послом Британської бібліотеки.
Фото: Ralph Elliott Starkweather
Про алкоголь і літературний спадок
Все почалося з випивки. 20 років тому я працював над книгою про навколишнє середовище. Я був її редактором і збирався запропонувати Патріку Гемінґвею, сину Ернеста, написати есе для цієї збірки. Тож я надіслав йому листа і пояснив як сильно творчість його батька вплинула на мене. Він відповів згодою. Після того як робота над книгою була завершена, Патрік запропонував мені порибалити разом на річці Міссурі у нього в Монтані.
Я погодився, взяв із собою дружину, і протягом трьох днів ми ловили рибу, говорили про його батька, літературу, релігію, живопис. Під час однієї з таких розмов він сказав мені:
На ранок я прокинувся зі страшним похміллям. Дружина з посмішкою запитала: «Як голова?». Я відповів: «Погано»
− Майкл, ми шукаємо когось, хто зміг би привести до ладу літературний спадок мого батька.
− Це чудова ідея, вам варто попросити когось із родини зробити це.
− Моя родина божевільна!
− Але у всіх такі родини!
− Майкле, ти маєш цим зайнятися.
− Дякую, але змушений відмовитися, я все ж письменник, це не моє.
Патрік облишив цю тему і запросив мене на вечерю. Спершу він запропонував ікру, яку власноруч приготував до столу зі щойно зловленої ним рибини. Під ікру ми пили горілку. Потім він запропонував стейк з антилопи, під червоне вино. А після того − дику качку під біле вино. Я не міг відмовити, він сам все це вполював! На ранок я прокинувся зі страшним похміллям. Дружина з посмішкою запитала: «Як голова?». Я відповів: «Погано». А вона сказала: «Ну а вчора все було чудово, ти навіть погодився допомогти Патріку з літературним спадком його батька!». Я не міг повірити! Довелося виконувати обіцянку, хоч я присягнувся, що це тимчасово. Відтоді минуло 20 років і я анітрохи не жалкую.
Про можливу бійку з Гемінґвеєм у барі
Здається, я знаю Ернеста Гемінґвея як старого друга, завдяки постійним розмовам про нього із Патріком. Він попросив мене піти в бібліотеку імені Джона Ф. Кеннеді, і проглянути все, що там є від його батька. Мені знадобилася 2 роки − 11 тисяч фотографій, 6 тисяч листів, 9 тисяч артефактів. У мене було 2 асистенти. Ще два роки знадобилося, щоб зібрати всю інформацію в одну книгу − «Ернест Гемінґвей. Артефакти з життя» (прим. − в Україні книгу видало «Видавництво Старого Лева»).
Я намагався дати, перш усього, слово самому Гемінґвею, хотів щоб книга про нього говорила його фразами. Ще одна моя мета − показати які знакові події ХХ століття відбувалися паралельно із подіями в житті Гемінґвея. Наприклад:
Гемінґвей із Чикаго, так само як і я. Якщо уявляти нашу зустріч, скажімо десь у барі, думаю, ми почали б розмову саме з цього.
«1932 рік. Фред Астер та Джинджер Роджерс роблять разом перший фільм − «Політ до Ріо». Франкліна Д. Рузвельта обирають президентом, викрадають сина Чарльза Ліндберґа, а в Іспанії відбувається революція. Адольф Гітлер отримує німецьке громадянство шляхом натуралізації, а нацисти стають найбільшою партією в німецькому рейхстазі. Опубліковано «Смерть у полудень» Ернеста Гемінґвея, народжується його третій син Ґреґорі, а ліві письменники починають критикувати його за те, що він уникає в своїх творах серйозних політичних тем».
Таким чином я хотів показати в який час він жив і що саме на нього впливало.
Гемінґвей із Чикаго, так само як і я. Якщо уявляти нашу зустріч, скажімо десь у барі, думаю, ми почали б розмову саме з цього. Не впевнений, що ми би сподобались один одному. Гадаю, у нас були б суперечки щодо поняття війни, щодо жінок і щодо розуміння, що таке бути чоловіком. Ми могли б і подружитися, а могли б і побитися. Хоча, мушу визнати, він частенько лупцював і найближчих друзів.
Про образ ідеальної жінки Гемінґвея
У всіх його книгах жіночі персонажі надзвичайно сильні та незалежні. Саме таких він любив, поки не одружувався з ними. Потім він хотів щоб вони були тихими і дбали про нього. Це був деякий внутрішній конфлікт. Моральний кодекс, згідно із яким його виховували, не дозволяв йому чинити насильство щодо жінки, крім того, він не схвалював патріархальні християнські уявлення про жіночу роль у суспільстві, які пропагували в його часи в США. І разом із тим, таке його бачення вступало у конфлікт із його бажанням мати дружину, що готова присвятити себе чоловікові.
Єдина жінка через яку він дійсно божеволів − це журналістка Марта Ґеллгорн, що стала його третьою дружиною, а потім покинула його, бо обрала роботу. До кінця життя він питав про неї у друзів, а вона ним майже не цікавилася.
Гемінґвей дійсно поважав сильних жінок, він хотів, щоб кохана була для нього подругою, що здатна поїхати разом на рибалку чи на полювання. Читаючи його роман «Райський сад», де він вперше згадує свій фетиш щодо жіночого волосся, я помітив одну фразу − «Будь мною, а я буду тобою». Я побачив у цьому підтримку рівноправ’я, думаю, цим баченням він випереджав свій час.
Кетрін Барклі з роману «Прощавай, зброя» − надзвичайно сильний персонаж. Це американка, що покинула дім, щоб приїхати на війну і працювати медсестрою. Це не слабка жінка. І Гемінґвей робить її одним з головних персонажів. Він написав більше 30 варіантів кінцівки для цієї книги. Мені найбільше подобається такий: «І тепер Кетрін помре. Я помру. Ти помреш. І це все, що я можу пообіцяти». Він відмовився від цього варіанту, оскільки вважав його надто особистим.
Про власні книги та фото
Ще змолоду, коли я тільки починав свою кар’єру письменника, я завжди намагався писати коротко. Не тому що був кмітливим, а тому що не знав багато слів. Вже потім я почав шукати що з цього приводу радять великі письменники, і знайшов пораду від Гемінґвея про стислість тексту. Мені його підхід нагадує оріґамі − якщо хоча б один з елементів папірцю загорнути не так, оріґами не вийде. У Гемінґвея такий же підхід до тексту − навіть одне слово може зіпсувати конструкцію.
У мене є улюблена порада від нього: «Коли пишеш текст і процес йде гладко, як тільки усвідомлює, що по сюжету буде далі − зупинися. І почекай до завтра. Тому що коли повернешся до тексту завтра, ти знатимеш з чого почати».
Я також фотографую, займвався цим 35 років, але мушу визнати, що потроху відмовляюся від цього. Мене завжди втомлювало носити з собою камеру. Разом із тим помічаю, що чим менше переймаєшся про якість фото, тим краще воно виходить.
З часом у мене з’явилося внутрішнє відчуття моменту, коли я знаю, що зараз варто дістати камеру. Після атак 11 вересня 2001 року, я був в Нью-Йорку, знімав місто і людей. Якось на платформі в метро я помітив перед собою високу гарну жінку, років 35-ти, із зібраним волоссям, на каблуках. Неподалік від неї стояв дідусь в костюмі із паличкою. Вони не були знайомі, просто чекали на поїзд. Несподівано я відчув − зараз щось станеться. Я дістав із сумки камеру і тримав напоготові.
Раптом, палиця з рук дідуся з гуркотом впала на платформу. Він заховав обличчя у долонях і почав плакати. Жінка поруч із ним, не сказавши ані слова, обійняла його за плече однією рукою. Потім приїхав потяг, вона підняла його паличку і, обіймаючи, зайшла із ним у вагон. Я встиг це сфотографувати. Це була поезія. Це найкраще підтвердження того, що хоча у світі існує зло, добрих людей більше.
Про час для лайки
Патрік Гемінґвей, син Ернеста розповідав мені, що його батько був досить складною людиною, але з ним ніколи не було нудно. Якось він поділився зі мною однією історією: коли сини Гемінґвея відвідували його на Кубі, він помітив, що граючись на вулиці, його хлопці часто використовують лайку.
Гемінґвей неймовірно розсердився, схопився на ноги і, тримаючи телеграму в руках, вигукнув: «Як щодо fuck!»
Тож за кілька дні він позавав їх і сказав наступне: «Я працюю щодня за друкарською машинкою, і чую як ви сваритесь. Не варто таким малим хлопцям використовувати такі слова. Відтепер у вас є тільки 30 хв на день для матюків. Обирайте коли саме». Його сини подумали і визначили час − з 14:30 по 15:00.
Через кілька днів Гемінґвею прийшла телеграма від голівудських продюсерів, що знімали кіно по мотивам його оповідання «Коротке щасливе життя Френсіса Макомбера». Вони скаржилися, що така назва для фільму задовга, тож потрібен коротший варіант. Гемінґвей неймовірно розсердився, схопився на ноги і, тримаючи телеграму в руках, вигукнув: «Як щодо fuck!». Тоді його сини прибігли до кімнати зі словами: «Тато, зараз лише 11 ранку! Ще не час лаятися!»
Про Україну та Америку
Часом я порівнюю мою країну з супермаркетом. Ми ніби прикидаємося державою, бо все в США має свою ціну, все продається − принципи, погляди, ідеї. Тепер цю думку довести ще легше − подивіться хто опинився в Білому Домі. Трамп − типовий продавець.
Я точно знаю, що сказав би Ернест Гемінґвей цьому президенту. Він би написав йому це в листі, так само, як написав сенатору Джозефу Маккарті в 1950 році. (прим. Джозеф Маккарті − американський сенатор-республіканець, політик часів «холодної війни», організатор Комісії з розслідування антиамериканської діяльності. Від прізвища сенатора походить термін «маккартизм» − обмеження демократичних прав, гоніння лівих сил, необґрунтовані звинувачення в нелояльності, зраді, шпигунстві)
Думаю він би звернувся до нього так: «Президенте Трамп, ми слухаємо вас вже два роки, і нам набридло чути те, що ви говорите. Я був на війні. Ви не були, бо «відкосили» (прим. − у 1968 році Дональд Трамп уникнув призиву на війну у В’єтнамі через те, що отримав від лікарів довідку про «п’яткову шпору» − хворобу стопи). Приїздіть на Кубу до мене у гості, тут у нас буде бійка. Якщо я переможу − ви заткнетесь. Якщо переможите ви − я до ваших послуг».
Приблизно так само він звернувся до сенатора Маккарті, йому він написав: «У вас велика паща і нам набридло слухати вас. Я дам вам квиток щоб ви приїхали на Кубу, де я вас навчу дечому. Але знаєте, ви просто брудний пес, тож я дам своєму 12-річному сину побити вас».
Приїхавши в Україну, я не міг повірити, що мене оточують такі оптимістичні, натхненні, старанні люди. Ваша молодь так відрізняється від молоді в США. Все тому, що ваша країна переживає війну. Це змінило вас, змусило вас цінувати те, що маєте. Труднощі зробили вас кращими. У мене з’явилася ідея − українська молодь має приїхати в США і провести майстер-клас тамтешнім молодим людям. Тому що я щиро захоплююсь тим, що вам вдається робити.
Фото: Нікіта Мєкєнзін та«Видавництво Старого Лева»
