Як вступити в кіноакадемію в Лос-Анджелесі й почати знімати кіно
Як вступити в кіноакадемію в Лос-Анджелесі й почати знімати кіно
Що треба знати про навчання, роботу та життя в Лос-Анджелесі
[ads-pc-2]
Два роки тому Анна Вялова закінчила операторський факультет університету Шевченка і вирішила продовжити навчання на річній програмі в New York Film Academy в Лос-Анджелесі. Після університету вона залишилася в Америці і зараз знімає короткометражні фільми та музичні відео. На прохання Inspired Анна розповідає, як влаштоване навчання у кіноакадемії у США і як шукати своє місце в кіноіндустрії.
Як вступити в кіноакадемію в Лос-Анджелесі
У Лос-Анджелес я потрапила на початку 2018 року: вступила в кіноакадемію на однорічну програму з операторської спеціальності. Вирішила вступити туди, бо в Києві чотири роки провчилася на кіномистецтві в Шевченка. Там було класно, але я його закінчила у стані «як камера працює?». Я знала дуже багато теорії, але коли приходила на зйомку, у мене виникало чимало запитань. Також відчувала, що мені не вистачає практики, тому вирішила вступити на однорічну програму в Лос-Анджелесі. Я її обрала тому, що там уже вчилися мої друзі, а ще тому, що раніше я їздила туди на коротку двомісячну програму.
В Америці немає безкоштовного навчання, тож я вчилася платно. Не подавалася на гранти та стипендії, але мені вдалося отримати знижку від університету. Для цього є кілька опцій. Перша: можуть зробити знижку за талант. Ти маєш подати своє портфоліо, написати мотиваційний лист і пройти інтерв’ю. Залежно від того, наскільки талановитим тебе вважатимуть, можеш отримати знижку від $3000 до $10 000. А загальна вартість року навчання – $30 000–$40 000.
Залежно від того, наскільки талановитим тебе вважатимуть, можеш отримати знижку від $3000 до $10 000. А загальна вартість року навчання – $30 000–$40 000.
Мені вдалося отримати знижку за талант. Також я вже проходила двомісячну літню програму в цьому університеті три роки тому. Її вартість мені також вирахували із загальної ціни річного навчання – це друга опція.
Третя опція – необхідність за сімейним станом. Щоб отримати таку знижку, також треба подавати мотиваційний лист і банківські довідки про матеріальний стан сім’ї.
Про особливості навчання
Усе залежить від того, на яку програму ти йдеш. У моїй було мінімум теорії й максимум практики – це те, за чим я їхала в академію. Тобі дають камеру в руки і кажуть: «На цих вихідних ми знімаємо такий проєкт – це твоє домашнє завдання». Майже що два тижні ми знімали нові проєкти, і тому наприкінці навчального року в мене був повноцінний шоуріл, який могла змонтувати і надсилати, влаштовуючись на роботу.
Найбільший кайф навчання у тому, що ти постійно спілкуєшся і співпрацюєш з різними факультетами. Операторів, режисерів, акторів, продюсерів і сценаристів сполучають разом, щоб студенти розуміли, як працювати у знімальній команді. Нам давали багато професійної техніки, з якою ми могли попрацювати, навчали її збирати й розбирати, показували, як перевіряти кожен гвинтик, щоб все було на місці і працювало. Цього року в нас була дуже крута можливість робити помилки. Якщо зробив їх за цей рік, це не страшно, бо ти в університеті, але якби зробив їх на реальній роботі, імовірніше, ти «влетів би» на нормальну суму грошей. З рівнем розвитку студента росте кількість і якість техніки. За рік ми працювали з усіма найкращими камерами, на які знімають фільми.
Протягом навчання у нас були дуже круті завдання, наприклад: ми знімали музичний кліп і мали можливість зняти реальне відео для реальної групи. В одному із завдань потрібно було в п’яти–шести кадрах розповісти історію на тему «Подарунок». Для цього кожному дали одну плівку на 36 кадрів. Виходити за межі цієї кількості ми просто не могли. Також у нас було завдання «Мізансцена», у якому потрібно було зняти фільм одним кадром на плівку 16 мм. До того ж камера мала стояти в одній точці на штативі, її не можна було рухати – лише вгору, вниз, уліво й вправо. У нас не було шансу перезняти, зробити багато дублів: плівка мала хронометраж, тому потрібно було все добре відрепетирувати і зняти з першого, максимум з другого разу. Потім ми йшли у майстерню проявляти плівку.
Усе починається зі зв’язків в університеті. Ті люди, з ким ходиш на каву чи ввечері на пиво, стануть тими, хто кликатиме тебе на знімальні майданчики.
Також ми знімали власний проєкт уже на 35 мм плівку без обмежень у хронометражі й кадрах, де могли показати все, чого навчилися. Але плівку потрібно було купувати за свій рахунок. Шість хвилин плівки коштує понад $200 зі студентською знижкою, проявлення з оцифровкою – теж $150–200, тому весь проєкт коштував у $350–400. Звісно, ти купуєш лише один рол плівки, бо на більше грошей просто немає. А зняти за 6 хвилин фільм – це означає, що історія вийде приблизно на 1,5–2 хвилини. Тому ти повинен знати чітко, які кадри потрібні і яку історію ти розповідаєш. Це міг бути художній або документальний фільм і навіть реклама чи кліп – повна свобода. Усе залежить від того, на що вистачає грошей й у що ти готовий укластися. А вкладатися є сенс, адже кожен шкільний проєкт – це те, за чим у майбутньому тебе оцінюватимуть роботодавці.
Як шукати роботу і чому знайомства вирішують усе
Коли закінчила університет, я оформила документ на Optional practical training, який дає змогу ще один рік знаходитися в Штатах і працювати. На це треба податися за кілька місяців до закінчення університету. Як правило, дозвіл отримують усі студенти. Єдина умова – працювати потрібно за спеціальністю, на якій навчався. Ти не можеш просто піти у Starbucks. Деякі люди так роблять, але це нелегально.
Я отримала дозвіл на роботу, відкрила собі Social security number, за яким можу отримувати офіційну зарплату і сплачувати податки. Немає такого, що не беруть на роботу тільки через те, що ти іноземець: там ти маєш усі ті самі права, які є в американців.
Для пошуку роботи в кіноіндустрії в Лос-Анджелесі є кілька опцій:
- Сайти для пошуку роботи. Звертати увагу треба саме на ті, які сконцентровані на пошуку людей у команду в сфері кіно: Staff Me Up, Mandy, Indeed.
- Другий спосіб – це Facebook. У Лос-Анджелесі є багато груп у Facebook, де можна знайти собі людей у команду на проєкти: фільми, кліпи чи рекламу.
- Третій – сарафанне радіо. Цей метод у мене працює найкраще.
Що більше людей знаєш, то більше шансів, що в тебе постійно буде робота.
Усе починається зі зв’язків в університеті. Ті люди, з ким ходиш на каву чи ввечері на пиво, стануть тими, хто кликатиме тебе на знімальні майданчики. Що більше людей знаєш, то більше шансів, що в тебе постійно буде робота. Особисто мені часто з пошуком роботи допомагають одногрупники.
Після університету в мене є можливість працювати не лише головним оператором-постановником, але й першим помічником (1AC), другим помічником оператора (2AC), освітлювачем (gaffer) або можу виступати, як у нас називають, бригадиром/техніком (grip), тобто є кілька спрямувань.
Мене взяли на роботу за резюме лише один раз – реаліті-шоу Amazon про дреґ-квін. Все інше – це сарафанне радіо. Як правило, у Facebook ти подаєшся на мільйон робіт, але на 70% повідомлень тобі не відповідають або навіть не відкривають їх.
Останніми роками намагаються більше давати роботу жінкам, афроамериканцям, мексиканцям. З одного боку, це класно, бо це в результаті створюється різноманітність у фільмах. З іншого боку, коли кінокомпанія прямо пише тобі, що не бере на роботу тільки тому, що ти білий чоловік, – це також дискримінація, тільки в інший бік.
Поки що я працюю переважно з молодими режисерами, але серед моїх знайомих є й імениті люди в індустрії. Наприклад, є знайомий оператор, який знімав «Пилу». Він дуже кльовий, ми спілкуємося і часом ходимо на каву чи в бар, але не працювали разом. Хоча він і класний професіонал, і має великий досвід роботи, але останнім часом зіштовхується з тим, що йому не дають роботу, бо він білий чоловік, йому прямо про це говорять. Останніми роками намагаються більше давати роботу жінкам, афроамериканцям, мексиканцям. З одного боку, це класно, бо це в результаті створюється різноманітність у фільмах. З іншого боку, коли кінокомпанія прямо пише тобі, що не бере на роботу тільки тому, що ти білий чоловік, – це також дискримінація, тільки в інший бік. Тому навіть якщо ти знаєш класних людей, які знімали популярні фільми у 2000-их, це ще не означає, що в них зараз усе добре. Це дуже політичний бізнес.
Про ставлення до роботи і перепрацювань
В Америці люди – трудоголіки, але тут є закони. Зміна не може тривати більше ніж 12 годин. Я ніколи не бачила тут такого, як у Києві, що хтось знімав кліп 24 години поспіль. Тут ти знімаєш 12 годин і наступного дня знову знімаєш 12 годин. Якщо у тебе перепрацювання – 14, 16 годин чи більше – тобі за кожну наступну годину виплачують утричі більше грошей, ніж за перші 12. На зміні ти отримуєш $14 за годину, але за додаткові години схема така: 1 х перші 8 годин, 1.5 х 9–10 година, 2х 11–12 година, 3 х 13 година і більше. Зараз мінімальна зарплата за день, за 12 годин, – $210, у Каліфорнії тобі просто не мають права заплатити менше.
У США є юніони, що в нас називаються профспілками. Тут слідкують за дотриманням умов праці. Кожні шість годин на знімальному майданчику повинна бути перерва на обід. Якщо ти знімаєш щось, повинен кожні 6 годин годувати людей. Якщо цього не зробиш, твоя репутація як продюсера, режисера чи продакшена зіпсується. А якщо знімаються актори, які є членами профспілки, і ти не виконуєш умови контракту, на тебе можуть подати до суду або оштрафувати. На знімальному майданчику завжди має бути вода й безпечні умови. А якщо працюють каскадери, усім треба оформлювати страхування, окрім випадків, коли цим займається юніон. У тебе обов’язково мають бути дозволи на зйомку, інакше може прийти поліція і попросити тебе піти. Якщо щось станеться в момент, коли знімаєш без дозволу, це загрожує штрафами й судами.
В Америці люди – трудоголіки, але тут є закони. Зміна не може тривати більше ніж 12 годин. Якщо у тебе перепрацювання – 14, 16 годин чи більше – тобі за кожну наступну годину виплачують утричі більше грошей
Я дуже поважаю, коли люди відкриті, і тому, коли приходжу працювати на новий проєкт, одразу питаю, який бюджет. Це не тому, що хочу зрозуміти, скільки можу заробити, я хочу зрозуміти, чи можемо ми взагалі за цей бюджет зняти те, що задумав режисер. Якщо немає бюджету, я навіть не беруся за проєкт, бо розумію, що не дам очікуваного від мене результату. Крім того, мені потрібна команда, а вона формує 50% результату. Тому якщо розумію, що команді не заплатять достатньо, я не буду навіть телефонувати людям і пропонувати працювати зі мною.
Про гендерну дискримінацію та харасмент
В Америці зараз дуже суворо ставляться до проблеми сексуальних домагань. Навіть коли я навчалася, на самому початку нам розповідали: якщо в когось виникнуть проблеми з цим, не треба боятися говорити. У нас був спеціальний психологічний кабінет для цього. Коли таке траплялося, кривдника виключали з університету.
Це круто, що жінки отримують більше можливостей для розвитку у професії, але я проти того, коли людину наймають на роботу тільки тому, що вона жінка, або тому, що він чоловік. Хочеться, щоб наймали на роботу, бо ти професіонал.
Ні в університеті, ні на роботі зі мною такого ніколи не ставалося, і в моєму оточенні також. Чоловіки бояться так себе поводити, бо розуміють: жінки зможуть за себе постояти і не будуть мовчати. Якби хтось вийшов за рамки, ця людина втратила б роботу, її більше не покликали б на проєкти. Але від дівчат, які живуть тут 5–7 років, я чула, що сексуальні домагання траплялися частіше.
Щодо гендерної нерівності в зарплатах я чула від знайомих режисерок: їм пропонували менше грошей за той самий сценарій, ніж їхнім колегам-чоловікам, але особисто на собі я жодного разу цього не відчула. Або пощастило, або я ще не дійшла до рівня, коли мені таке скажуть.
Як тренд, зараз набагато частіше беруть жінок на роботу. Одна агентка сказала мені, що зараз часто шукають саме жінок-операторок на проєкти. Це круто, що жінки отримують більше можливостей для розвитку у професії, але я проти того, коли людину наймають на роботу тільки тому, що вона жінка, або тому, що він чоловік. Хочеться, щоб наймали на роботу, бо ти професіонал.
Щодо гендерної нерівності в зарплатах я чула від знайомих режисерок: їм пропонували менше грошей за той самий сценарій, ніж їхнім колегам-чоловікам, але особисто на собі я жодного разу цього не відчула.
Якось я працювала в повністю жіночій команді. Ідея фільму була в тому, що створюють його виключно жінки. Працювати там було важко: я потрапила на проєкт за кілька днів до зйомок, оскільки в них в останній момент «злетіла» операторка. Тому мені треба було за чотири дні до зйомок зібрати повністю жіночу команду, знайти gaffer, key grip, першу і другу помічницю оператора – і це виявилося дуже складно. Дівчат, які збудують тобі рельси і поставлять долі, і будуть штовхати 30–50 кілограмів техніки, не так багато. Я розуміла, що в мене є хлопці, які дуже круто виконають цю роботу. Я їм довіряю, тому запитала продюсерку: «Слухай, тобі важливий результат чи тобі важливо, щоб усі були жінками?» Вона сказала шукати жінку. Мені подобається, що жінок більше беруть на роботу, але не тоді, коли це головний критерій. Мені здається, має пройти ще кілька років, перш ніж прийде справжній баланс, коли і жінки, і чоловіки дійсно працюватимуть на рівних, а на роботу братимуть за талант і професіоналізм, а не за гендер.
Про вартість життя і фінансові труднощі
Коли я приїхала у Лос-Анджелес, перше, що відчула, була паніка. Я не зовсім розуміла, куди мені йти, що робити, де шукати квартиру чи до кого звертатися, якщо зламався кран. Знайти квартиру не важко – важко знайти хорошу квартиру за нормальною ціною. Можна орендувати кімнату за $600, а можна за $900 і вище. Якщо це невелика студія, то ціна стартує від $1200, на однокімнатні квартири – від $1900. Звісно, комфортніше жити з кимось із друзів або одногрупників. У перший рік навчання всі, зазвичай, живуть поруч з університетом, бо таким чином значно економлять на Uber: можна дійти пішки, доїхати на велосипеді чи самокаті.
у Лос-Анджелесі зараз шість ліній метро, але проблема в тому, що всі вони знаходяться далеко одна від одної, і від них здебільшого все одно треба брати Uber або електросамокат на прокат. Автобуси ходять раз на годину, але не за розкладом.
Друга проблема Лос-Анджелеса – транспортна система. Її просто немає. Колись компанія Ford повністю викупила всю транспортну систему, щоб люди більше купували автомобілів, ніж користувалися громадським транспортом. Як наслідок, у Лос-Анджелесі зараз шість ліній метро, але проблема в тому, що всі вони знаходяться далеко одна від одної, і від них здебільшого все одно треба брати Uber або електросамокат на прокат. Автобуси ходять раз на годину, але не за розкладом.
Відстані тут дуже великі: щоб доїхати з одного кінця Лос-Анджелеса в інший без заторів, потрібна година, а з заторами – усі дві–три, особливо якщо ти на авто, адже їх у Лос-Анджелесі дуже багато.
Найчастіше я користуюся метро або замовляю Uber. Тут його можна розділити з кимось. Тобто ти його замовляєш, а дорогою він підбирає інших людей, і ви разом ділите вартість поїздки. І замість того, щоб платити за поїздку $10, ти платиш $4.
Я не відчуваю себе на 100% фінансово впевненою. Я в змозі оплачувати квартиру, купувати їжу, але оскільки мій дохід – це фріланс, і тим паче це лише перший рік після закінчення університету, все-таки допомога родичів мене іноді рятує.
Їжа у нас теж дорожча ніж у Європі. Принаймні мені про це кажуть європейські друзі, які приїжджають у Лос-Анджелес. Але якщо ти знайшов правильний супермаркет, можна доволі бюджетно готувати вдома. У ресторанах недешево: середній чек у фаст-фуді – $10, у ресторані – $20-25. У Каліфорнії до вартості будь-якої покупки додається податок 9,5%, який не входить у ціну товару. У кожному штаті – свій відсоток, у Нью-Йорку, наприклад, – 4%.
Я не відчуваю себе на 100% фінансово впевненою. Я в змозі оплачувати квартиру, купувати їжу, але оскільки мій дохід – це фріланс, і тим паче це лише перший рік після закінчення університету, все-таки допомога родичів мене іноді рятує. З одного боку, я могла б піти підпрацьовувати в якийсь Starbucks, щоб мати більше грошей і стабільний дохід, але легально я цього не маю права робити. Стабільність не відчувається, але я розумію, що для того, аби з часом вийти на неї і водночас залишатися вірною собі, потрібен час. Звісно, також можна піти працювати в невеликий продакшн, який знімає весільні відео, і заробляти непогані гроші. Те саме можна робити і в Києві, але не за цим я приїхала у Лос-Анджелес. Треба йти на жертви: десь менше їсти, десь менше гуляти, але мені здається, що це все компенсується. Коли ти на знімальному майданчику з людьми, з якими тобі кайфово працювати, і робиш те, що подобається, то заради цього можна трохи потерпіти.
Простіше бути фрілансером і працювати через агентство, бо тоді роботу шукає агент, і в тебе більше проєктів, ніж зазвичай можеш знайти сам. Але ти не можеш потрапити в агентство, просто подавшись туди: тебе мають знайти самі. Написавши їм, можеш отримати відповідь: «Ви ще для нас поки недостатньо кльові, працюйте».
Звісно, також можна піти працювати в невеликий продакшн, який знімає весільні відео, і заробляти непогані гроші. Те саме можна робити і в Києві, але не за цим я приїхала у Лос-Анджелес.
Тому це все час, робота і знайомства. Я можу просто сидіти вдома, і мені приходить смс від незнайомої людини про те, що мене їй хтось порекомендував, у нас проєкт на два тижні, платять стільки-то, робити треба ось це. Але найчастіше роботу я шукаю сама. Це така ж робота, яка займає декілька годин на день.
Що треба знати про жителів Лос-Анджелеса
Якщо ти в Україні заходиш у кав’ярню вранці, береш каву, а в людини, яка її робить, поганий настрій, то поганий настрій буде і в тебе. У Лос-Анджелесі все навпаки: усі всміхаються, усі раді, коли ти береш каву вранці, бажають хорошого дня, і ти ніколи не дізнаєшся, чи є в тієї людини якісь проблеми. З одного боку, це класно, але з іншого, в усіх сферах життя помітно, що Лос-Анджелес просякнутий фейковою усмішкою. Люди усміхаються не тому, що раді тебе бачити, а тому що їм треба усміхатися. Такого лицемірства багато.
Якщо людина обіцяє, що ви будете разом працювати на проєктах і робити неймовірні речі, то лише 30% з цих слів буде правдою і тільки тоді, коли цій людині це буде вигідно.
Мені подобається те, що в Америці дуже просто з кимось познайомитися. Оскільки в США всі чужі, то розуміють, що нові контакти нікому не завадять. Люди дуже легко знайомляться, дуже легко обмінюються контактами. Проблема в тому, що коли ти цій людині потім напишеш, не факт, що вона відповість. Я знаю, що в Києві набагато важче з кимось познайомитися просто на вулиці, але якщо ти вже це зробив, то людина буде більш відкритою з тобою.
А в Лос-Анджелесі всі передусім думають про себе. Тому треба мати на увазі: якщо людина обіцяє, що ви будете разом працювати на проєктах і робити неймовірні речі, то лише 30% з цих слів буде правдою і тільки тоді, коли цій людині це буде вигідно. Усе це треба фільтрувати і розуміти. Це трохи сумна істина, але так воно працює.
