Меню & пошук

Самостійні з 16: історії людей, які рано стали фінансово незалежними

Самостійні з 16: історії людей, які рано стали фінансово незалежними

Як забезпечувати себе ще до закінчення університету


[ads-pc-2]

Американське дослідження Pew Research Center показало, що 33% людей у віці 25-29 років живуть з батьками – це майже втричі більше, ніж 50 років тому. А за інформацією Національної статистичної служби Великої Британії, за останні 20 років кількість людей від 20 до 34, які живуть з батьками, збільшилася на 700 000. Це пояснюють бажанням довше навчатися, пізніше створювати сім’ю і високими цінами на оренду та купівлю житла.

Inspired поспілкувався з людьми, які пішли іншим шляхом – ще до закінчення університету почали забезпечувати себе самостійно та відмовилися від фінансової допомоги батьків.


Катерина Сергацкова, журналістка, засновниця видання «Заборона»

Мені було 16, коли я вступила в універ на факультет філології і журналістики Волгоградського університету (РФ), і одразу ж, на першому курсі, почала працювати фрілансером у місцевому виданні. У мене не було труднощів з грошима від родини – вони могли продовжувати мене забезпечувати. Тільки тато говорив, що коли мені виповниться 18, то він би був щасливий, якщо б я почала забезпечувати себе самостійно, бо дорослі та відповідальні люди так і мають робити. Але не думаю, що саме це спонукало мене шукати роботу, бо коли мені було 14, я вже намагалась знайти собі фріланс: набирала на комп’ютері текст для свого дідуся-журналіста, пару разів намагалась працювати в мережевому косметичному бізнесі та розклейці оголошень (смішно згадувати, один день спробувала – кинула). Я з 13 років хотіла працювати журналістом та досліджувати складні теми – наприклад, міжетнічні конфлікти, що з такими часто стикалися в регіоні. Тому я знайшла газету з редактором, який не боявся працювати з підлітками (хоча мені тоді здавалось, що я вже доволі доросла людина, ну але ж хто з підлітків буде вважати себе підлітком?), і почала писати. Гонорари було достатньо високі, щоб не залежати від родичів.

А окремо жити я почала в 16 з інших обставин – з бойфрендом. Він жив ближче до універу.

Я все життя працюю журналістом. Власне, з 16 я працювала на гонорарах в місцевому виданні, і мої однокурсники заздрили, що такі хороші гонорари. Не пам’ятаю, яка це була сума, але в мене виходило заробити приблизно 10 тисяч рублів на місяць. Прожити можна було на ці гроші.

Мені тоді здавалось, що труднощів взагалі немає. Мені було 16 і я була настільки захоплена можливістю працювати в газеті і робити те, що мені хотілось, що я не звертала уваги на складнощі. Але вони були. Наприклад, коли мені було 17, я зайнялася темою конфлікту між чеченською діаспорою та організацією ДПНИ (Рух проти нелегальної імміграції), в якому остання виглядала дуже некрасиво, бо вони нападали на чеченців і звинувачувала їх у чомусь неадекватному (типу, що ви тут, на руської землі забули). Лідер цього руху почав мені дзвонити з погрозами. А я що, мені 17 – я не знайшла іншого способу, як відключити телефон.

Чи добре те, що я безперервно працюю 14 років? Напевно, що ні. Я могла б в цей час подорожувати більше, вивчати світ, але я ні про що не шкодую. Це досвід, який є частиною мене.

У мене багато разів виникало відчуття, що я, можливо, роблю щось не те і треба від цього «відпочити», я дивилась можливості з волонтерства в інших країнах, але це було вже у 20-25 років, тобто я вже жила дорослим життям. Власне, «підліткового» віку у мене як такого, здається, взагалі не було. Не було інфантилізму, відчуття, що я роблю щось «понарошку». Напевно, часи, в які я виросла, не було можливості бути недорослою, світ навколо показував: нема ніякої юності, нема ніякої свободи, ти або workinghard, або тебе нема. Коли мені було 20, я переїхала в Україну, в Крим, і відчула, що таке справжня свобода. Тоді почалися інші думки, але це вже інша історія.


Фото: Женя Люлько
Данило Хомутовський, співзасновник радіо «Аристократи»

Я почав працювати і забезпечувати себе в 16 років був ведучим на радіо «Європа Плюс» у Херсоні. Мені потрібні були гроші, а того, що я заробляв, цілком вистачало на те, щоб бути незалежним від батьків. Я жив разом з ними протягом наступний трьох років, але вже з 16 не просив у них грошей.

Працював у студії, видавав в ефір локальні рекламні блоки, локальні програми, вів програму за заявками, прогноз погоди. Не пам’ятаю, щоб хтось несерйозно сприймав мене на роботі через вік, навпаки, це була моя перевага, що я був наймолодший. Мені багато чого пробачали і питали не так, як з 30-річного.

Труднощі у мене були тільки на навчанні, бо я постійно засинав на парах. Я працював за змінами, як правило, з 6 вечора до 12 години ночі, а навчався вранці. Але окрім роботи, були ще й вечірки, дівчата, легкі наркотики, алкоголь, тому вранці було складно сидіти у технікумі.

Коли я вперше йшов на роботу після всіх драматичних кастингів, курсів і навчань, зрозумів, що я вже працюю, це моя відповідальність. І якщо я не прийду, то нічого не відбудеться, ніхто не виконає цю роботу замість мене. Я йшов на роботу і зрозумів, нічого. Тоді я усвідомив, що я і є свій інструмент для роботи. Все, що мені потрібно, це я сам і це було дуже приємне відчуття. А ще ця робота навчила мене тому, що гроші це чудово, вони роблять тебе вільним і щасливим. Краще бути багатим і здоровим, ніж бідним і хворим.

Я дуже вдячний цій роботі, вона допомогла мені не опуститися на дно. Не знаю, де я був би зараз, якби не радіо. Освіту я обирав несвідомо, вчився у Херсонському судномеханічному технікумі на радіотехніці, а потім у Харківському національному університеті радіоелектроніки. Я жодного дня не працював за спеціальністю, а в інституті цілковито відстав від того, що відбувається у цій сфері, бо влаштувався на дві роботи – на радіо і на телебачення. Але якби не робота, скоріше за все, я був би загубленим для радіоелектроніки, але не знайшов би себе. Можливо, навіть став би гопстопєром, у моєму середовищі в Херсоні того часу були великі ризики для цього.


Артем Жук, громадський активіст, власник бару 28/33

Самостійно я почав забезпечувати себе з 18 років. Перед цим вступив до Чернівецького Національного університету, на журналістику. Як і більшість моїх важливих рішень в житті – було раптове. Переглядав список спеціальностей і журналістика здалась найбільше вільною від заанґажованості та найлегшою в досягненні. Провчився там декілька місяців, зрозумів що система освіти мені не підходить, перевівся на заочне і одразу з товаришем вирішили створити агенцію з дизайну. Хоча в дизайні до тепер я нічого не тямлю. У 18 років ми мали маленький офіс, 2 комп‘ютери і жодної візії, що робити. За 6 місяців ми не зробили жодного проекту, але запланували організувати концерт Pianoбой, для піару агенції.

У той час я працював копірайтером і мені частково фінансово допомагали батьки.

Відтоді я раптово для себе вирішив займатись концертами і концертними турами для музикантів, і вже в кінці 2011 року, коли мені було 19, мене запрошують в Дніпро на посаду арт-директора в арт-центрі.

У роботі найважчим для мене було те, що в мене не було управлінського досвіду, зокрема досвіду роботи в колективі. А найважче в житті та побуті – коли ти раптово покидаєш батьківській дім і життя тебе зустрічає сюрпризами – виявляється, потрібно платити за комунальні послуги, купуватити побутову хімію і нести самому відповідальність за кожну свою дію. Умови завжди були не найкращі – я не вмів правильно формувати свій бюджет, тому під кінець місяця перебирався харчами і, звичайно ж, позичав гроші у батьків.

Зараз я живу в Чернівцях, маю власний бізнес – бар 28/33 і незабаром відкривається ще один заклад – «Міська Піцерія». З усього попереднього досвідуя б порадив собі молодому більше економити гроші і збирати їх на свої мрії, берегти себе і найголовніше не боятись приймати рішення і брати на себе відповідальність.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: