Зачитано: ONUKA про книги, які відкрили шлях до електронної музики та навчили любити екзистенціалізм
Зачитано: ONUKA про книги, які відкрили шлях до електронної музики та навчили любити екзистенціалізм
[ads-pc-2]
У рубриці «Зачитано» Inspired спілкується з цікавими людьми про книжки, до яких варто повертатися. Напередодні старту європейського туру та київського концерту, Ната Жижченко, лідерка гурту ONUKA розповідає про літературу, яка вразили і ділиться книгами, які сформували її смаки.
Про перші книги і формування смаків
В дитинстві я дуже любила книжкові магазини, запах паперу був для мене магічним. Я рано навчилася читати − приблизно в два роки. Але разом із тим, не поспішала занурюватися в це, підходила до книг обережно. Постійно вмовляла маму купити мені бодай якусь книжку, а потім ретельно роздивлялась її, крутила в руках,читала кожне слово на палітурці спереду та ззаду. Але коли доходило до безпосереднього тексту, мене вистачало на дві-три сторінки.
Так у мене зібралася чимала купа книг, до якої я, у дитинстві періодично поверталася, але ніколи не дочитувала. Часто мені мама читала мені вголос, навіть у 5-му класі, коли нам давали якусь літературу на літо.
Однією з перших книг, яку мені придбали, була «Сатира и юмор» Герлуфа Бідструпа − збірка коміксів данського карикатуриста. Це були ще 90-ті, я побачила ці картинки, і навіть не розібравшись який там підтекст, почала просити маму купити її. Вона спершу відмовилась, сказала що я закину її, як усі інші книги. Але мені вдалося її переконати, мовляв, там одні картинки − не закину. Прикро, але тільки у дорослому житті я зрозуміла, чому саме ця книга тоді була у кожному магазині та за яку ідеологію виступав її автор (прим. −Бідструп був прихильником комуністичної партії).
В дитинстві я мріяла, щоб у мене була суперздібність читати книгу миттєво, як у героїні Кім Бесінджер у фільмі «Моя мачуха − інопланетянка». Вона просто клала руку між сторінок і таким чином за кілька секунд «ковтала» всю книжку. Але такої здібності у мене не було, тому я просто потрошку долала свій книжковий запас. Крім шкільної та інститутської програми, у мене ще була підбірка книг завантажена на телефон, і я посадила собі зір, читаючи з екрану якоїсь старовинної Nokia, поки їздила в метро.
З дорослішанням у мене сформувалися певні літературні смаки, тепер я захоплююсь екзистенціалізмом − Сартром, Камю, Кафкою. Навіть у моїй музиці відчувається вплив цього жанру. Мені здається, ця течія є найбільш справедливим поглядом на життя.
Наскільки взагалі довершений «Замок» Кафки! Якщо ще бути в курсі його стосунків із батьком та родиною, то відкриваються додаткові смисли. Його твори − це шедевральна ілюстрація світу, для мене фраза «потрапити в роман Кафки» − це щось настільки ж круте, як «опинитися в фільмі Лінча».
Зараз досвід із книгами подібний до дитячого − я люблю їх роздивлятися, гортати, часто ношу з собою, вивчаю палітурку, але за браком часу не можу швидко та багато читати. Надаю перевагу саме паперовим книгам, і нещодавно в одному з досліджень прочитала, що краще засвоюються ті книжки, які прочитані «з паперу», бо з дитинства наш мозок навчився асоціювати запах типографської фарби із навчанням.
Мені подобаються українські видання, особливо дитячих книг. Мій племінник любить читати, тому я часто купую йому всі ті книги, які сама хотіла б мати в дитинстві. Якби я малою побачила таке різноманіття якісно оформлених книг, яке є сьогодні, мій мозок би напевно вибухнув. Багато з моїх друзів, що живуть за кордоном, приїздять сюди і купують саме українські видання своїм дітям, тому що це витвір мистецтва.
Останнім часом люблю слухати аудіокниги, особливо якщо мова йде про якусь крупну форму на яку не вистачає часу серед буденних справ. Коли я на гастролях, і мені стає самотньо в моєму готельному номері, я вмикаю аудіокнигу. За один тур можу «проковтнути» три величезні книги, які довгий час були в списку обов’язкових до прочитання. Так я переслухала всього Ремарка, Довлатова, Орвелла.
Маю фонотеку віршів, які вчу на пам’ять і книг, які слухаю. Останнє, що прослухала – «Війна і мир» Толстого. В школі у мене по суті не було вивчення російської літератури, з Толстого ми прочитали лише скорочену версію «Анни Кареніної» в хрестоматії українською мовою.
З останнього що вразило − Світлана Алексієвич «У війни не жіноче обличчя». Я постійно слухаю книги вдома, поки займаюсь якимись справами. Женя (прим. – Євген Філатов, гурт The Maneken) слухає зі мною, і це єдина книга, окремі моменти якої він просив перемотати назад і прослухати знову.
Люблю також Михайла Коцюбинського. Мені здається, його творчість серед українських читачів недооцінена. Серед улюблених також Іван Гончаров, який цілком може бути в одному переліку із титанами російської літератури.
Ще дуже люблю Павла Загребельного, його роман «Диво» – реальне диво. Мрію щоб його екранізували. Коли мене питають про життєве кредо, я завжди згадую цитату з цього роману – «малодушшя є лежати, коли можеш підвестися».
Захоплююся поезією Ніки Турбіної − це моя особиста любов. Вона почала писати в дуже юному віці, і ці вірші за своєю суттю геніальні. Мені сумно, що у неї склалася така трагічна доля. Я дуже хотіла знайти її збірку в паперовому вигляді, але її давно не друкують. Якось на букіністичному ринку на Петрівці один з продавців казав, що десь вдома у нього є примірник, обіцяв принести. Але зрештою мені її подарували. Крім того, я ще отримала збірку з її прозою та уривками із щоденників. Це неправда що вона нібито втратила свій талант у дорослому віці, він просто трансформувався у більш глибоку трагічну форму особистих записок. Шкода, що про неї мало хто знає.
Мені б дуже хотілося, щоб люди більше читали. Тому що зараз через інформаційний шум ця практика потроху відходить на задній план. Лише з книгою може розвинутися фантазія, та й навіть елементарне розуміння граматики та пунктуації. Є таке поняття − «начитана людина», і це зовсім не той, хто ночами вивчає якісь наукові труди, а потім вихваляється цим. Це той хто просто багато і захоплено читає все те, від чого мурашки по шкірі.
Про книги, до яких повертаєшся
Ника Турбина − «Судьба»
По-перше, така обкладинка для подібної книги − це просто блюзнірство, не знаю хто додумався оформити її саме так. По-друге, це дійсно моя улюблена поезія, я постійно до неї повертаюсь і не можу осягнути до кінця як дитина могла так писати. Мені подобаються і її дорослі твори, в них є натяки на те, що вона думає про самогубство. Шкода,що біля неї було так мало людей, які б дійсно переймалися її станом. Я б дуже хотіла написати пісню на слова її віршів.
Андрей Горохов − «Музпросвет.ru»
Це історія сучасної та електронної музики, в ній дуже багато про Kraftwerk (прим. – німецький музичний гурт із Дюссельдорфа, піонери електронної музики). Завдяки цій книзі я відкрила для себе їхнє звучання. Це перше моє глибоке занурення в тематику електронної музики. Книга у мене асоціюється із моїм дорослішанням і розумінням себе. Її тираж обмежений − усього тисяча примірників. Мій брат її десь роздобув, а я у нього віджала.
Гнат Хоткевич − «Музичні інструменти українського народу»
Тут зібрані дані про історію та використання народних музичних інструментів. Для мене це своєрідний підручник, суто професійно важлива книга. Мені її передали від прихильників після концерту, досі не знаю, хто саме її подарував.
Дэвид Бакли − «Publikation: 64-битная история Kraftwerk»
Вони самі замовили цю книгу, без їхньої участі нікому не вдавалося написати про них притомну біографію. Тож це авторська робота, але з правками учасників гурту. Книга є не просто історією про артистів, тут багато відсилок до історичного і мистецького контексту. Читаєш одну сторінку, а потім ще десь годину її осмислюєш. Для мене це гурт, який випередив час, вони просто з іншої планети і досягти їхнього рівня − задача не з легких.
Кристофер Хервиг − «Советские автобусные остановки»
Ми вже звикли до того, наскільки дивними у нас бувають автобусні зупинки. Ця книга акцентує увагу на їхній красі, яку деякі просто не помічають. Канадський фотограф Крістофер Гервіг подорожував Казахстаном, Росією та Україною і фотографував їх. Більшість з цих зупинок в жахливому стані, але деякі − досі вінець архітектурної думки і форми. Є безліч орнаментів, національних мотивів, навіть Ленін в казахському костюмі. Тут дуже багато мозаїк, є зупинки з Прип’яті та Чорнобиля. Маріупольські зупинки, просто всіяні мозаїчними композиціями. Шкода, що більшість цих зупинок тепер заклеєні усілякими оголошеннями чи замальовані. Як на мене, це і є зріз нашого ставлення до культури.
Євген Нікіфоров − «Decommunized: Ukrainian soviet mosaics»
Цю книгу мені подарував Євген. Я обожнюю розглядати її, можу годинами гортати. Її автор Євген Нікіфоров три роки подорожував Україну і фотографував мозаїки радянського модернізму. Тут навіть є моя школа. Ще одне фото показує мозаїку, яку я взагалі хотіла зробити обкладинкою альбому «MOZAЇКА», але потім подумала, що все ж це буде досить депресивно. Мені дуже подобаються мозаїки Закарпаття, за відчуттями, радянський мотив в них трохи відходить на задній план, а на передньому лишається етніка. Мене тішить думка, що якщо все це зруйнують, то принаймні залишаться ці фото.
Джеймс Джойс − «Улісс»
Це книга, яку я не можу осилити ще зі школи. Коли тато подарував мені мою першу електронну книгу, то одразу чомусь туди закинув «Улісс» Джойса. Я почала читати її, але згодом закинула. Пізніше мені подарували її англійською. Потім в якомусь з інтерв’ю я сказала, що ніяк не можу добити «Улісса», тож музиканти мого гурту подарували мені її в українському перекладі. Може все ж таки тепер я її здолаю, бо вона мене просто переслідує. Книга такого об’єму із описом усього одного дня мені здається алюзією на швидкість думки. Хотіла б цього року подолати цей челендж.
Фото: Нікіта Мєкєнзін
