Меню & пошук

«Усе ніби уві сні»: Я живу із синдромом деперсоналізації

«Усе ніби уві сні»: Я живу із синдромом деперсоналізації

Як жити, коли здається, що все не по-справжньому


Деперсоналізація − це стан, у якому людина відчуває відчуження від самої себе, почувається наче уві сні, а все, що відбувається навколо, здається їй нереальним. Емоції можуть притуплюватися, а концентрація та пам’ять погіршуватися. При цьому людина не втрачає зв’язок із реальністю. Цей стан може бути самостійним синдромом або симптомом інших психічних розладів.

Ярослав (ім’я змінене) уже 15 років живе з деперсоналізацією. Спеціально для Inspired він розповідає про симптоми цього стану, труднощі з його лікуванням в Україні, власні методи заспокоєння та полегшення симптомів і дає поради щодо спілкування з людьми, які живуть з деперсоналізацією.


Що таке деперсоналізація і як вона може виникнути

Усе почалося 2004 року, коли я вчився на першому курсі університету. У мене сталася панічна атака, яка перейшла в деперсоналізацію. Я вкотре подивився фільм «Матриця», після третього перегляду я вийшов у вбиральню і запитав себе, чи це і є реальність. Це запитання викликало в мене сильну паніку, яка переросла у деперсоналізацію. Як я потім дізнався, переривши великі масиви інформації, деперсоналізація дійсно може з’являтися внаслідок панічної атаки. 

Це відчуття можна описати як стан сну. Тобі здається, що все не по-справжньому, а неначе уві сні, але при цьому немає галюцинацій, ти бачиш і розумієш усе навколо, говориш із людьми, просто відчуваєш себе по-іншому. Ніби ти перекурив трави − все контролюєш, але сам не свій, і здається, що все це відбувається не в реальності. Це відчуття дуже важко точно описати.

У цьому стані не виходить на сто відсотків переключитися і зануритися в якусь діяльність, бо ти постійно зосереджений на своїх відчуттях, а все інше – лише фон. Відволікти мене могло лише щось дуже емоційно забарвлене, наприклад, закоханість або нова робота. У ці короткострокові щасливі моменти я забував про свій стан, але потім знову з’являлося відчуття, що зі мною щось не так. Здавалося, що ще трохи – і я втрачу контроль; з’являвся великий страх божевілля. 

Це відчуття можна описати як стан сну. Тобі здається, що все не по-справжньому, а неначе уві сні, але при цьому немає галюцинацій, ти бачиш і розумієш усе навколо, говориш із людьми, просто відчуваєш себе по-іншому.

Вперше це сталося зі мною 15 років тому. Тоді я не розумів, що відбувається. Цей стан не припинявся, я не міг заснути ще дві ночі, копаючись у собі, намагаючись зрозуміти, що ж сталося. У цьому стані я прожив близько чотирьох років, відчуваючи його з різною інтенсивністю − то більшою, то меншою. Полегшення наставало тільки тоді, коли я спав. Але щоранку знову ловив себе на думці, що зі мною щось не те. І так день за днем. Зрештою, це призвело до депресії.


Як це лікується

Я розповів про те, що зі мною сталося, батькам, і вони відправляли мене до лікарів. Я ходив до багатьох, але минули роки, перш ніж мені поставили діагноз. Спочатку я звернувся до невропатолога, здав загальні аналізи, аналізи щитовидної залози, МРТ – усе було в нормі. Потім звернувся до психіатра. Він не сказав нічого конкретного, але прописав ліки, які мали б знімати напруження. Ці препарати мені не допомогли. Після цього було ще кілька спроб звернутися до лікарів, але всі вони були марні. Потім я спробував ходити до психолога і зрозумів, що краще не стає. На момент розмови з психологом я переключався, але коли сеанс закінчувався, я знову повертався у стан деперсоналізації. Згодом мама повела мене до «бабць», які проводили наді мною якісь ритуали, – одна з них навіть сказала, що мене прокляли. Я розумів, що з цього нічого не вийде.

Лікарі не ставили мені діагноз і ніхто з них не знав про деперсоналізацію. Один стверджував, що це наслідки куріння трави, і порадив ходити на аутогенні тренування. Це коли ти сидиш і під музику розслабляєш різні частини тіла по черзі. Але це також нічого не дало, тому мені призначили транквілізатори і порадили приймати контрастний душ. Жоден лікар не говорив про синдром деперсоналізації-дереалізації. 

Лікарі не ставили мені діагноз і ніхто з них не знав про деперсоналізацію.

Поки я не дослідив матеріали на цю тему, я взагалі не розумів, що зі мною відбувається, і лікарі мені не допомагали. Вони могли прописати антидепресанти, після яких я взагалі не міг встати, або нейролептики, від яких цілий день хочеться спати.

Про діагноз я дізнався сам, досліджуючи різні матеріали в інтернеті, а потім мені це підтвердив психіатр із Психіатричної лікарні №2. Спершу він діагностував біполярний розлад другого типу. Я довго в нього лікувався, але з часом у мене з’явилися сумніви щодо біполярного розладу, бо в мене не було манії – відчуття, ніби можу гори звернути. Я поговорив про це з лікарем, і він погодився, підтвердивши синдром деперсоналізації-дереалізації.

В Україні дуже мало лікарів, які цікавляться новими науковими дослідженнями. Я читав багато іноземних джерел на цю тему – за кордоном такі дослідження розвиваються. Незважаючи на це, психіатру вдалося витягнути мене з дуже важкого стану за допомогою антидепресантів. Спочатку мені призначили велику дозу, а потім поступово зменшували її. Окрім медикаментозного лікування прописали сеанси психотерапії. Через три місяці після початку лікування я відчув, що симптоми починають слабшати, стало легше. Але з цим станом я жив десь роки три-чотири.

Востаннє деперсоналізація поверталася неочікувано, це могло статися у метро. Я просто їхав, згадував про цей стан – і вмить зрозумів, що вже «там». А назад вийти не можеш – далі живеш з відчуттям, що з тобою щось не так.

Коли мені стало легше, лікар попередив, що треба утримуватися від наркотиків. Але я не сприйняв це серйозно і кілька разів курив траву – після третього деперсоналізація повернулася. Я знову пішов до лікаря, мені знову призначали препарати, і знадобилось десь пів року, щоби прийти в норму.


Що викликає деперсоналізацію

Взагалі деперсоналізація – це реакція мозку на сильний стрес і перевантаження. Якщо ви опинились у такому стані, він просто вимикається. За моїми спостереженнями, тригером цього стану є занадто активна робота і сильна завантаженість. У мене був період інтенсивних зйомок, і одного разу мозок просто переключився, у мене сталася панічна атака і я опинився в стані деперсоналізації. Але може бути і протилежна ситуація; коли довго немає роботи, мозок звикає до відсутності активності, і в якийсь момент стан знову змінюється.

Лікар мені казав, що людям з таким діагнозом потрібно дотримуватися сталого графіку – щоб не було надмірної завантаженості або навпаки. Але в мене так не виходить через специфіку роботи. Також цей стан загострюється під час зміни сезонів, найчастіше в час перуходу до зими і весни. Але все-таки більше на це впливають тригери зайнятості або бездіяльності.

Тригером може стати і алкоголь. Якось я поїхав в Італію, де хочеться пити вино ледь не щодня. Я випив у перший день, другий, третій, а на четвертий вже відчував, що цей стан десь близько. Проте алкоголь при деперсоналізації не заборонений, бо він розслабляє. При деперсоналізації ти постійно дуже напружений – я помітив, що навіть дихання змінюється. 

Мені переносити стан деперсоналізації допомагає розуміння того, що це вже було і воно мине. Це заспокоює.

Востаннє деперсоналізація поверталася неочікувано, це могло статися у метро. Я просто їхав, згадував про цей стан – і вмить зрозумів, що вже «там». А назад вийти не можеш – далі живеш з відчуттям, що з тобою щось не так.


Як жити з деперсоналізацією

Мені переносити стан деперсоналізації допомагає розуміння того, що це вже було і воно мине. Це заспокоює. Також важливо прийняти ідею про те, що деперсоналізація – як нав’язлива думка. До цього я прийшов не так давно. Мій стан погіршився десь рік тому, доводилося шукати власні методи боротьби. А щоби боротися з нав’язливими думками, потрібно не загострювати на них увагу, хоча це й дуже складно. Я намагаюся просто прийняти те, що у мене деперсоналізація, – просто жити далі. Найважче – постійний стрес від самокопання і пошуку причин, а коли ти приймаєш свої відчуття і тобі стає байдуже, нав’язливі думки проходять.

Далі важливо перемкнути увагу на якусь діяльність і спробувати повністю зосередитися на ній, щоб хоча би певний час не перебувати у своїх думках. Коли я віддавався якійсь справі, потім ловив себе на думці, що вже не відчуваю деперсоналізацію і просто забув про неї. Після цього я нормально себе почував ще довго, перш ніж спусковий механізм спрацьовував знову. 

Коли я віддавався якійсь справі, потім ловив себе на думці, що вже не відчуваю деперсоналізацію і просто забув про неї.

Складно штучно змусити себе не думати про свої відчуття. Часто бувало так, що я почувався нормально, але не встигала прийти думка про деперсоналізацію, як я знову потрапляв у цей стан. Психотерапевтка пояснила мені цей механізм: коли з’являється думка про такий стан, ти починаєш її розкручувати, копатися в собі, і це захоплює, а потім пов’язується з пережитим досвідом деперсоналізації.

Також мені допомогла книга «Деперсоналізація та вихід з неї» Шона О’Коннора, який описав цей синдром і методи виходу зі стану, які він випробував. Деякі ефективні для мене методи я взяв з цієї книжки.

Коли зі мною це сталося вперше, я думав, що збожеволів або це шизофренія. Але після того, як деперсоналізація вперше минула, я розумів: як би погано не було, стане краще. Це може бути завтра, а може – через два місяці, але краще стане точно. Зараз для того, щоб вийти з деперсоналізації, мені треба від місяця до року. Попередити цей стан я не можу – він виникає спонтанно. Я можу лише відчути, коли це от-от станеться, але не можу з цим нічого вдіяти.

Коли зі мною це сталося вперше, я думав, що збожеволів або це шизофренія. Але після того, як деперсоналізація вперше минула, я розумів: як би погано не було, стане краще.

Мій психіатр радить впорядкувати своє життя і мати стабільний графік. А психотерапевтка вважає, що мені більше підійде діяльність ривками: трохи попрацював інтенсивно, потім відпочив. І, звісно ж, не можна вживати будь-які психотропні речовини.

Що не допомагає 

Деякі люди роздають поради в дусі «поїдь кудись, відпочинь, розвійся», але це взагалі не допомагає. Ти їдеш кудись і забираєш цей стан із собою, знову копаєшся в собі, і стає тільки гірше від того, що очікування не справдилися.

Я читав про те, що заняття спортом допомагають іншим людям з цим синдромом. Я намагався займатися фізичними активностями: ходив у басейн і бігав, але для мене це не спрацювало. Маю визнати, що я ледачий і спробував всього кілька разів. Можливо, це б спрацювало, якби я бігав регулярно. 


Як це впливає на спілкування і роботу

Деперсоналізація вплинула на моє спілкування з людьми. У цьому стані не хочеться ні з ким спілкуватися, а хочеться просто залишитися вдома, спати, дивитися фільми або готувати. Важко сконцентруватися, бо коли здається, що ти – нереальний, і все, що відбувається, – нереальне, твоя увага зосереджена лише на цьому. 

Інші люди також помічали, що зі мною щось не так: збоку я виглядав беземоційним і некомунікабельним. Вони зазначали, що я дивний, розпитували, що сталося. Мені набридли ці запитання, тому я обмежував коло спілкування.

Важко сконцентруватися, бо коли здається, що ти – нереальний, і все, що відбувається, – нереальне, твоя увага зосереджена лише на цьому.

Близьким друзям я розповів про те, що зі мною відбувається, намагався пояснювати, що мені не до зустрічей і балачок. Але іноді хотілося поділитися своїми переживаннями – від цього ставало трохи легше. До того ж коли ти поділився, інші починають розуміти, що тебе не треба діставати, не треба насміхатися, вимагати уваги чи ображатися. 

Я б радив тим, хто спілкується з людьми з деперсоналізацією, із розумінням ставитися до них, цікавитися їхнім станом, щоб зрозуміти, що з ними відбувається. Якщо людина готова відкритися, варто вислухати її. Але якщо вона не хоче говорити відверто, краще не лізти в душу. Не треба давати поради в стилі «розвійся», «займися чимось» – це дратує. У мене в оточенні мало таких людей, але мій тато, наприклад, не розуміє мого стану і дає подібні поради. Я ставлюся до цього з розумінням, бо якби сам не переживав деперсоналізації, то, мабуть, порадив би те саме.

У цьому стані важко публічно виступати. Навіть читати важко, бо не можеш сфокусуватися – паралельно в голові завжди є думка про те, що з тобою щось не так. При деперсоналізації в тебе немає мотивації та бажання проявляти ініціативу, ти постійно відчуваєш себе дуже втомленим. Але серйозних проблем з роботою через це у мене не було. Мозок все одно працює, ти можеш виконувати свої робочі обов’язки, просто для цього потрібно щоразу робити над собою зусилля.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: