Меню & пошук

Чому я займаюсь волонтерством: історії трьох українських волонтерів

Чому я займаюсь волонтерством: історії трьох українських волонтерів

«Якщо людина робить добру справу, в її мозок викидаються певні гормони щастя. Тоді ти не можеш припинити допомагати і перетворюєшся на «залежного»».


До волонтерства приєднуються з різних причин: хтось слідує за внутрішнім покликам, когось приводять друзі, а для когось − це місія життя. Inspired розпитав трьох молодих людей про те, як вони прийшли до волонтерства і чому продовжують цим займатись.


Анна Міллер, 18 років

Customer Supporter

Про те, з чого все почалось

Я знаю імена людей, які живуть на вулиці й цим змінюю їхнє життя. Вони страждають від самотності, голоду та холоду, але буде умовна Аня, яка принесе їм рукавиці й бутерброд і їхній день стане кращим.

В дитинстві я любила їздити в дитячі табори за американськими програмами, де були носії англійської. Там я познайомилась з хлопцем з Канади, який виявився волонтером. Я не розуміла, навіщо люди з таких країн приїжджають в Україну. Коли ми подружились, він сказав, що має й так забагато ресурсів, а тому хоче допомогти тим, у кого цих ресурсів немає. Він поїхав у Харків, вступив там до вишу і за свої гроші купував їжу для людей, волонтерив у госпіталях та допомагав дітям. Я була вражена. Він вселив мені думку, що допомагати це круто. Так я потрапила на своє перше волонтерство.

Про допомогу ромам

Я волонтерю вже 4 роки.  За цей час у мене було близько 25 проектів. Найдовше я займаюсь допомогою безпритульним. В Україні безхатьками опікується велика всесвітня спільнота, яка існує вже 50 років. Ця ж сама організація займається ромами.

Про ромів зараз дуже мало і тихо говорять. На Закарпатті є цілі місцеві комуни на краю сіл, де вони живуть. Декілька років тому ми робили проекти для ромів, вигравали гранти, організовували табори. Команда волонтерів приїжджала в окремі поселення та проводила своєрідні школи для ромських дітей. Тоді ми всі ревіли, бо ніхто з них навіть ручку ніколи в житті не тримав.

На кожного учасника є одна дитина, з якою він проводить час, слідкує, щоб вона їла, спала, мила руки (бо з цим проблеми)

Зараз на Закарпатті немає проектів і ми їздимо за власний кошт. Зазвичай нас їде десь 15 волонтерів. На кожного учасника є одна дитина, з якою він проводить час, слідкує, щоб вона їла, спала, мила руки (бо з цим проблеми). Також ми проводимо для дітей різні заходи: водимо в театр, кіно та навчаємо писати, малювати.

Ми намагаємося налаштувати відносини з районною школою, але місцеві цьому не раді. Ромські діти не хочуть вчитись і тому не можуть соціалізуватись в українському суспільстві, а воно, відповідно, відмовляється їх прийняти. Виходить замкнене коло.

Про загрозу життю та здоров’ю

Цього року я була волонтером на КиївПрайді і подекуди було справді страшно. Я пам’ятаю, що була восьма ранку, прохолодно, я стояла посеред вулиці, а навколо мене ланцюг з Нацгвардії. За ним знаходились люди, в яких були червоні обличчя та ледь не йшла піна з рота. Вони били в барабани та кричали «Ганьба!». Я дивилась на них і не розуміла як. Як люди можуть настільки жахливо ставитись до вияву кохання?!

За день до Прайду ми сиділи тихо, наче збирались на війну. Коли їхали в маршуртці, намагались навіть не говорити. В нас був запасний одяг, щоб переодягнутися.

Нам погрожували в соцмережах, обіцяли вистежити та побити, іноді погрожували смертю. Мені було страшно ввечері вийти з дому. За день до Прайду ми сиділи тихо, наче збирались на війну. Коли їхали в маршуртці, намагались навіть не говорити. В нас був запасний одяг, щоб переодягнутися. Звісно ми мали окремий тренінг з безпеки і знали спеціальні коди та рухи, щоб швидко зреагувати. Але доводилось слідкувати за кожним обличчям на вулиці, бо кожен міг виявитись тим, хто хоче тебе побити.

Про найскладніше у волонтерстві

Найтяжче у моїй справі це постійність. Окрім певних моральних досягнень, твоя робота ніяк не компенсується. Ти не отримуєш гроші, іноді тебе не годують, а іноді це важко фізично. Потрібно постійно кудись бігти, з кимось спілкуватись та бути за все відповідальним. Тому бажання продовжувати волонтерити дуже інтуїтивне. Є небайдужі люди, які 50 років поспіль годують безхатьків, хоча вони не завжди за це вдячні. У них деформована психіка і вона не розуміють, що це їжа зроблена своїми руками, а речі куплені власним коштом. Але люди продовжують цим займатись, і це надихає.

Про спекуляцію волонтерством

Зараз волонтерство максимально популярне. Легко знайти якісь відкриті лекції, семінари, тренінги. Кожна третя людина вважає своїм обов’язком піти поволонтерити на концертах. Я вважаю, що це добре. Це краще, аніж сидіти в онлайні.

Навіть якщо відкинути усі благодійні ідеї, людина все рівно виконує певну соціальну дію. І якщо це приносить користь людям, то чому ні? Звісно, багато людей буде це робити тому, що це гарно виглядає в резюме. Але навіть в цьому випадку, важко робити свою волонтерську роботу, якщо ти не маєш при цьому певного світогляду. Люди, яким байдуже, швидко відсіюються.

Про волонтерськй рух в Україні

Якщо у Франції я захочу провести лекцію на тему екології, а потім поприбирати вулиці Парижу, то мені цього ніхто не дозволить. Бо я не громадянка Франції, в мене немає грошей і без документів я не отримаю приміщення. А тут всім байдуже, роби що хочеш

Мені здається, волонтерський рух в Україні  – один з найрозвиненіших в Європі. Це дуже велика платформа для розвитку молоді. В Європі я не бачила чогось схожого. По-перше, можна легко доєднатись до проекту, а по-друге його можна без особливих перешкод створити. На Заході все не так легко. Якщо я поїду кудись у Францію і захочу провести лекцію на тему екології, а потім залучити людей поприбирати вулиці Парижу, то мені цього ніхто не дозволить. Бо я не громадянка Франції, в мене немає грошей і без документів я не отримаю приміщення. А тут всім байдуже на твої документи, роби що хочеш. Я робила подібні проекти, коли мені було 15 років. Ми домовлялись за безкоштовні приміщення, фандрейзили матеріали і ніхто нічого не запитував. Ти кажеш, що це для волонтерства і люди це просто дають.

Чому я займаюсь волонтерством

Радше чому я продовжую цим займатись. Зараз зайвий проект в CV мені нічого не дасть. Але я продовжую їздити на Закарпаття, займатись безхатьками, бо для мене це відрада для душі. Я не матеріалистична людина і знаю, що своїми діями можу змінити світ. Я можу розказати всім своїм колегам про ромів, ВІЛ та ЛГБТ, і їхня думка поступово зміниться.

Волонтерство сформувало мою особистість. Я отримала безліч корисних зв’язків. Зараз в мене є власне ГО, є можливість вигравати гранти та робити проекти, які мені справді цікаві. Я знаю, що мої дії справді змінюють життя людей. Наприклад, діти після мого проекту вступили на певну спеціальність. Я знаю імена людей, які живуть на вулиці й цим теж змінюю їхнє життя, бо ніхто з ними не спілкується. Вони страждають від самотності, голоду та холоду, але буде умовна Аня, яка принесе їм рукавиці, бутерброд і їхній день стане кращим. Хтось скаже, що вони цього не заслуговують, але вони такі самі люди як і ми.  Волонтерство дало мені найкращі речі в моєму житті. Воно зробило мене сильною і дало мені мою життєву позицію.


Ілля Удовиченко, 21 рік

Junior Communication Fellow в Міністерстві інформаційної політики України

Про перший невдалий досвід волонтерства

В школі я думав, що це взагалі повна дурня. Хотілось спитати цих волонтерів-активістів: вам немає чим зайнятись? Йдіть вчіться та книжки читайте!

 

Мені було 16, я був на Алясці за програмою FLEX (програма культурного обміну школярів ред). В США усі волонтерять час від часу, і мене просто потягнули за компанію роздавати їжу незахищеним верствам населення. Мій перший досвід був досить нейтральним через оточення. Мене не зачепило спершу.

В школі я думав, що це взагалі повна дурня. Хотілось спитати цих волонтерів-активістів: вам немає чим зайнятись? Йдіть вчіться та книжки читайте!

Але згодом я втягнувся. В своєму університеті я постійно бував на різних міжнародних проектах, на кшталт Еразмус +. Мене брали усюди  я свого роду «грантожер». Так сталось, що мої близькі друзі були залучені в різні волонтерські проекти. Взагалі ти вливаєшся в цю волонтерську тусовку, коли маєш відповідне оточення.

Про позитивний спосіб витрати енергії

В своєму місті я займався прибиранням, всілякими еко-проектами, бо не було чого робити. Не зважаючи на мій вік, в мене дуже багато енергії та хороші організаторські навички, частково через волонтерство.  Далі все сталось випадково. Десь на другому курсі я стопив в Австрії і мені написала подруга, що є можливість поволонтерити в дитячому таборі від Корпусу Миру. Їх організовують американці для ВІЛ-позитивних дітей та підлітків в Україні. Я подумав, чому б ні? І за два дні повернувся в Україну.

За весь час у мене було десь 20-30 проектів. На більшості з них я мало вкладався як волонтер, бо мене зразу брали в організатори. Це така сама безкоштовна робота, але трохи інша роль.

Про волонтерство та культурний шок

Одного разу я поїхав в Непал на 2 місяці в маленьке містечко на кордоні з Індією.

Там я викладав англійську в школі, де було 40 дітей в одному класі. У викладачів була дуже поламана мова, тому всі мене вважали за бога англійської. Мені не давали жодної програми, а просто жбурляли в клас, щоб я щось розповідав цим дітям.  

Я жив у районі, де люди вперше в житті бачили білу людину. І перший тиждень був найскладнішим: я був в шоці, вони були в шоці, довелося швидко асимілюватись. Для мене це був вибух мозку.

Через деякий час мені дали викладати географію та історію у старшокласників. І я помітив, що вони геть по-іншому дивляться на цей світ. У них є Індія і Китай, а далі нічого немає. Захід вони сприймають як щось дуже далеке та одноманітне. Ще й, як виявилось, вони не знають, що таке Радянський союз.

Навіть на Заході всі волонтерять, бо це мейнстрім. Потрібно підтримувати насамперед людей, які мають внутрішнє бажання щось робити, а не слідують зовнішній мотивації «поволонтерити».

За ці 2 місяці я допоміг декільком школярам написати есе для вступу до університетів в Індії. Так, можливо я не врятував світ, але дуже конкретно допоміг цим дітям влаштувати майбутнє.  

Про міленіалів та внутрішню мотивацію

Сучасне молоде покоління дуже непостійне. Воно розумне, емоційне та амбітне, але сьогодні вони виступають з запалом в КМДА за якісь важливі ідеї, а через два дні займатимуться чимось докорінно іншим. Чим більше інформації та можливостей, тим більше ми губимося.  Навіть на Заході всі волонтерять, бо це мейнстрім. Потрібно підтримувати насамперед людей, які мають внутрішнє бажання щось робити, а не слідують зовнішній мотивації «поволонтерити».

Чому я займаюсь волонтерством

Бо гроші це не найважливіше в житті. Мені здається, що є щось вище, аніж наше життя. Я не фаталіст, але мені постійно трапляються можливості для волонтерства. Отже я там потрібен.


Данило Столбунов, 20 років

ВІЛ-активіст

Як стають ВІЛ-активістами

Волонтерство вважається профілактикою емоційного вигорання. Коли ти виснажений, тому що не бачиш результатів своєї діяльності і тобі все складніше боротись з перепонами йди волонтерити.

 

Це не те, щоб було свідоме рішення взяти і стати волонтером. Радше мені довелось. Я живу з ВІЛ з самого народження. У мене це від мами й більшості моїх знайомих вірус також передався через батьків. Це були часи 90-х, коли народилась ціла когорта підлітків з ВІЛ.

Я активіст руху Teenergizer це об’єднання створене підлітками для підлітків. Ми його заснували, коли я та інша ВІЛ-позитивна молодь зустрілися в групі підтримки.  Держава тоді для нас нічого не робила: не було жодних сервісів, служб допомоги та були одні й ті самі схеми лікування. Ми знали ще з десяток таких самих молодих людей з ВІЛ по всьому регіону і хотіли щось для них робити. Так з’явився проект.

Спочатку це був сайт, куди ми просто писали статті про життя з ВІЛ та консультували інших підлітків. Згодом про нас дізнались великі фонди та організації, які займались питанням ВІЛ-позитивних, на кшталт Unicef, і нас почали запрошувати на зустрічі. За час існування проекту, жоден з нас не отримував зарплатні, тому вся наша діяльність – це суто волонтерство.

Про досягнення

З 2014-го ми виросли до регіональної організації, яка піднімає питання сексуальної освіти, доступності медичних послуг для підлітків та інше. Нам ніхто особливо не допомагав, команда все робила власними зусиллями. В 2017-му році ми стали першими підлітками в історії, які проадвокатували сотні тисяч доларів глобального фонду для програм профілактики ВІЛ в Україні. А зараз ми представляємо інтереси молоді при національній раді Кабінету Міністрів.

Про боротьбу зі стереотипами

Найскладніше в моїй справі боротися з ейджизмом. За чотири роки наших досягнень, скільки б ми не виступали, всі сприймають підлітків як неготових та непрофесійних до впровадження реформ. Але ми змінюємо це бачення і поступово доводимо свою готовність.

Про життя зі статусом «позитивний»

Мій перший камінг-аут відбувся, коли мені було 17 років. Після однієї з конференцій в мене взяли інтерв’ю на тему ВІЛ і тегнули у Фейсбуці. Про це я дізнався через 3 дні. Так багато лайків я ще ніколи не збирав! Всі були в шоці, коли дізнались про мій статус. Перший час взагалі ніхто не підтримував мого розкриття бо для чого ці ризики? Мені буквально говорили: «Твоє геройство нікому не потрібне».  Але через 3 роки всі з ним змирились.

Існує навіть такий «наркотик» Helper’s high. Він починає діяти, коли ти допомагаєш комусь. Якщо людина робить добру справу, в її мозок викидаються певні гормони щастя. Тоді ти не можеш припинити допомагати і перетворюєшся на «залежного».

Свідомо я заявив, що в мене ВІЛ, будучи на приймальній комісії, коли вступав до медичного коледжу. Реакція була: «ой». Ось цим «ой» можна описати 70% реакцій українців на ВІЛ.

Мене відправили в студентську поліклініку для переатестації. Я тоді мріяв стати лікарем, але там мені сказали: «Мрій про щось інше, ти не можеш лікувати людей». Я все одно вступив, і на другому курсі вже всі знали про мій статус. Мої однолітки мене прийняли і тоді я зрозумів, що нічим не відрізняюсь від решти.

Волонтерство: показання до застосування

Волонтерство вважається профілактикою емоційного вигорання. Коли ти виснажений, тому що не бачиш результатів своєї діяльності і тобі все складніше боротись з перепонами, – йди волонтерити.

Існує навіть такий «наркотик» Helper’s high. Він починає діяти, коли ти допомагаєш комусь.

Якщо людина робить добру справу, в її мозок викидаються певні гормони щастя. Тоді ти не можеш припинити допомагати і перетворюєшся на «залежного».

Чому я займаюсь волонтерством

В свої 20 років я міг би заробляти гроші, купити собі мотоцикл, про який давно мрію, але я не бачу в цьому сенсу. По своїй діяльності я трішки альтруїст. Тому моя місія це місіонерство.  

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: