Меню & пошук

Тижпсихолог: Чому розмова з подругою – не сеанс у терапевта та чи всі проблеми від батьків? 

Тижпсихолог: Чому розмова з подругою – не сеанс у терапевта та чи всі проблеми від батьків? 

ТОП-9 міфів про роботу психологів


«Ти що, псих, що ходиш до терапевта?», «Та не психолог, а стусан під дупу тобі потрібен», «Ти що, дівчинка, плакати в кріслі, ще й за гроші?» це лише маленька частина стереотипів про походи до психологів. Насправді їх десятки. Від кумедних уявлень про кушетку до стигматизованих засуджень «тобі що, гірше всіх?». Дехто вважає, що психологи – це хіроманти чи екстрасенси, що можуть «прочитати» всіх без винятку людей. Дехто – що аферисти та шарлатани. Подібні міфи формуються завдяки національним стереотипам, популярним фільмам та суспільним уявленням про саму професію. Про міфологізацію роботи психологів та розвінчання вкорінених установок говорили з психологинею Ольгою Кухарук.


Ольга Кухарук

Психологиня

Міф 0. Сам собі психолог

Терапевти теж ходять до психологів. Як стоматолог не може сам собі накласти пломбу, а перукар – зробити якісну стрижку, так і психолог потребує сторонньої підтримки.

via GIPHY


Міф 1. Психологом може бути будь-хто

Цей стереотип один з найнебезпечніших. У нас в Україні досі існує така довіра: якщо людина написала, що вона психолог, і вправно киває головою, то вона точно психолог. Додає масла у вогонь ще й те, що в Україні немає законодавчої регламентації для цієї професії. Тому бувають випадки, коли психологією займаються езотерики, окультисти або аферисти.

Однак щоб стати психологом, недостатньо просто слухати чи розводити руками – потрібно розуміти купу речей: від того, як працює мозок, як він розвивається, до біохімічних процесів у людському організмі, колективної свідомості й історичного тла. Це потрібно зокрема для того, аби під час сесій пояснювати клієнтам, що з ними відбувається, та й самому це розуміти.

Щойно ви до когось записуєтеся, поцікавтеся, чи має людина психологічну освіту. На жаль, часто її немає – псевдопсихологи обмежуються умовно тримісячними курсами.

Тому щойно ви до когось записуєтеся, поцікавтеся, чи має людина психологічну освіту. На жаль, часто її немає – псевдопсихологи обмежуються умовно тримісячними курсами. Психолог також повинен мати терапевтичну освіту в одному з напрямків, визнаних у світі. У нас в Україні, наприклад, непогано представлена когнітивно-поведінкова терапія (яка має доказові бази), психоаналіз, гештальт-терапія, символдрама, юнгіанський аналіз. Коли йдете до психолога, принаймні поцікавтеся, як саме він працює. Це і частково допоможе визначити кваліфікацію терапевта, і дозволить вам усвідомити, чи хочете саме так, а не інакше, працювати над своїми проблемами.

via GIPHY


Міф 2. Тижпсихолог

Часто вважають: якщо ти психолог, то маєш ним бути 24/7. Завжди угукати, бути винятково нейтральним, не мати власних поглядів, оціночних суджень. Або тижпсихолог повинен, ніби фея з чарівною паличкою, залагоджувати конфлікти, «розрулювати» складні ситуації та ні на кого не сердитися. І коли виявляється, що ти можеш саркастично пожартувати, щось заперечити чи навіть гаркнути, це неприємно дивує людей. 

Після того, як кажу «500 гривень за годину – і я вся ваша», люди ображаються. 

Дуже багато міфів пов’язано з тим, що психологів сприймають як ворожок. Наприклад, знайомі або малознайомі люди звертаються: «розкажи щось про мене – ти ж психолог». Ніби з якоїсь невербальної поведінки психологи мають «зчитати» людину й викласти за дві секунди, хто вона, чи має секрети і чи варто з нею дружити. Після того, як кажу «500 гривень за годину – і я вся ваша», люди ображаються. 

via GIPHY


Міф 3. «Ви про мене зараз таке подумаєте»

Часто чую від клієнтів, що я як психологиня можу щось таке побачити, що одразу почну думати погано про цю людину. В таких випадках завжди наводжу аналогію з англійською мовою: коли викладач чує в когось неідеальну англійську, він розуміє, що це – неідеальна англійська, яка жодним чином не характеризує саму людину. 

Цей міф має своє пояснення. Кожна людина в себе одна. І те, що відбувається з нею, видається їй дуже важким. Тобто якщо, наприклад, мені важко нести рюкзак вагою 40 кілограмів, то мені дійсно важко. Але в емоційному та психологічному плані людина вважає, що це тільки їй так важко. Що ніхто до мене не носив ці 40 кілограмів, ніхто не буде після мене і ніхто так не страждав, як я, несучи цю вагу. Приблизно так працює психіка. Але коли людина бачить «рюкзаки» в інших людей, то в мозку ще й формується думка: якщо мені так важко, а хтось носить по 3-4 «сумки» за раз, то зі мною щось не так. Відповідно, коли я про це розкажу комусь, то просто знесу з ніг своєю історією – така вона страшна.

Коли бачиш людей з різними проблемами, то немає ні засудження, ні здивування, а просто рівне, нормальне, професійне і емпатичне ставлення до того, що відбувається.

Бувають, звісно, різні випадки, але засуджувально-здивованого від психолога «що ви мені тут принесли» ви ніколи не почуєте. Хоча б тому, що це є однією зі складових навчання терапевта коли розвивають професійне, некритичне, незвинувачувальне ставлення до проблем інших. Ну, і ще важить практика. Коли бачиш людей з різними проблемами, то немає ні засудження, ні здивування, а просто рівне, нормальне, професійне і емпатичне ставлення до того, що відбувається. Але я радше поважаю тих людей, які до мене звертаються, ніж дивуюся їхнім проблемам. Тому що вони мають потребу і готові працювати над її вирішенням. Не просто живуть із цим, а готові щось змінювати. Це мужність, бо це насправді непросте рішення.

via GIPHY


Міф 4. Кушетка

 Є поширений міф про те, що терапія – це завжди якісь танці з бубном, а точніше – лежання на кушетці. При цьому людина ще має плакати. Цей міф перекочував з фільмів і вкорінився в наших уявленнях. Мої клієнти під час першої зустрічі інколи дивуються: «де я буду лежати?». Але терапія вже давно пішла в розвитку до різних напрямів – від тих, де справді лягають на кушетку, до тих, де просто сидять та спілкуються.

Мої клієнти під час першої зустрічі інколи дивуються: «де я буду лежати?».

via GIPHY


Міф 5. Усі проблеми – від батьків

 Це теж дуже люблять показувати у фільмах. Ти приходиш до психолога, він «копирсається» у твоїй голові, знаходить погану маму, яка щось зробила, коли ти ще нічого не пам’ятав, ти поплакав – і раз – зцілився. Але насправді так це не працює. Безумовно, всі ми родом з дитинства. Однак є ще власний досвід, суспільство накладає свій відбиток. Ну, і потрібно пам’ятати: всі ми різні, тому по-різному переживаємо певні моменти. Комусь нормально побачити, як ріжуть курку на бульйон, а в когось буде травма на все життя. Аналогічно і з батьками. Ми визнаємо, що дитинство було в кожного, там були свої травми, але працювати потрібно з тим, що є зараз. Змінюючи теперішнє, ми можемо переосмислити минулий досвід. 

Ми визнаємо, що дитинство було в кожного, там були свої травми, але працювати потрібно з тим, що є зараз.

Наприклад, є певний страх. Ми не можемо згадати, звідки він узявся, але знаємо, що він уже був у нас з раннього дитинства. Однак працювати в такому разі ми будемо не з причиною проблеми, а із самою проблемою напряму. Адже так, можна знайти, що людина, скажімо, боїться їздити в ліфті, бо колись у ранньому дитинстві її хотіли там украсти/побити/зґвалтувати. Але минуле ми не змінимо – хоча над цим науковці сьогодні вже працюють :) А от реагування на цей тригер можна й потрібно прибирати. 

via GIPHY

 


Міф 6. Нащо психолог, якщо є подруга

Це класика міфів про психологів. Є такі міфи та упередження, про які навіть забуваєш, аж такими вони стали старими. Це один з них. Насправді і та, і та підтримка дуже потрібні. Однак вони дуже різні.

Коли до мене приходять клієнти, інколи запитую на сесії, кому вони розповідали про проблему. Не просто про те, що важко, а саме про проблему – наприклад, депресію чи тривожні настрої, панічні атаки. І часто виявляється, що людина не може про це розповідати жодній близькій людині. Їй здається, що з нею відбувається щось екстремально погане, з ким ніколи ще такого не було. Людям найчастіше здається, що якщо вони розкажуть про проблему, їх засуджуватимуть, будуть вважати слабкими або ще якимись не такими. 

З іншого боку, дружня підтримка не може бути фаховою. Наприклад, у вас фобія – ви боїтеся павуків. От не просто вам гидко, а саме боїтеся по-справжньому. Друзі можуть сказати: «та це не страшно, не бійся». І це добре. Бо є люди, які готові поділитися своїм досвідом і вас підтримати. Але вони не можуть здолати саму проблему, боротися з її активними проявами або прийняти те, що будь-який, навіть найсмішніший, страх є правдою для людини. 

Також на відміну від дружньої, терапевтична розмова завжди структурована. Психолог кожного разу фіксує, про що говорили, які були асоціації, до чого це призвело. Ми збираємо певний аналіз, знаємо проблемні точки, на які треба звернути увагу. В якій послідовності запитати людину, оцінити, можливо, вона щось пропускає зі своєї розповіді, на щось не звертає увагу. Тобто це далеко не розмова за чашкою кави. Це робота.  

Дружня підтримка зовсім іншого формату: підтримали, поговорили, обмінялися інформацією, поспівчували чи, може, посперечалися – і розійшлися.

За чашкою кави як ви говорите? Подруга щось сказала, потім ви, подруга вас перебила – згадала смішний випадок, далі ви продовжуєте, знову подруга. Це нормальна розмова. Але в терапевтичній розмові завжди є стрижень, бо ми вирішуємо конкретну проблему, яку роздивляємося з усіх сторін. Психолог аналізує: «так, ми проговорили історію проблеми, її прояви, з’ясували, що її посилює, а що послаблює, як людина з цим справляється, тобто які є захисні ресурси» і так ми маємо структуру роботи. Далі намагаємося нічого не пропустити. 

Дружня підтримка зовсім іншого формату: підтримали, поговорили, обмінялися інформацією, поспівчували чи, може, посперечалися – і розійшлися. При цьому під час розмови може вилізти купа спогадів, тригерів чи іншого негативу, який так і лишається «висіти». На відміну від цього сесія завжди завершена. У клієнта є чітке розуміння: «ми говорили про певні речі й дійшли такого-то висновку, тому я спробую робити так» або «раніше в мене була така думка, зараз з’явилася інша – і я перевірю, яка з них мені найбільше підходить». Із друзями таких розмов не відбувається. Хоча б тому, що ми до цього не підходимо так організовано.

via GIPHY


Міф 7. У психологів усі плачуть

Тут і так, і ні. З одного боку, «так», тому що людина приходить з певною проблемою. І якщо їй потрібно поплакати, то вона це може зробити. Але більшість методів, із якими працюють сучасні психологи, не спрямовані на те, щоб тиснути на болючі точки. 

Якби людина мала ресурс пережити щось сама, вона б пережила. Тому немає сенсу виймати одразу все приховане назовні й примушувати людину переживати якісь страхіття мозок з цим не впорається. «Родзинка» психологів у тому, щоб вийняти щось болюче, але в такий спосіб, аби клієнт це пережив та осмислив. Тому завжди є перша сесія. Там є обговорення проблеми. Далі може бути одна-дві освітні сесії, коли психолог пояснює, що з вами відбувається, які механізми в цього і що ви можете для себе зробити. 

Може бути між сесіями непросто, але психологи ніколи не відпускають людину з неопрацьованим досвідом, бо інакше навіщо тоді потрібна терапія?

Певна кількість звернень на цьому й закінчуються: якщо людині пояснити, що з нею відбувається, вона припиняє робити ті чи інші речі. Це часто спрацьовує з панічними атаками. Наприклад, кажеш людині, що це вона не помирає, а така психічна реакція організму. Для декого цього може бути достатньо, щоб самим собі це пояснити в критичний момент – і панічні атаки можуть припинитися. Якщо це не дає результатів, ми переходимо до наступних етапів вирішення проблеми.

Сесія здебільшого не закінчується, коли людина знаходиться в стані госторого переживання. Наприклад, коли щось «прорвалося» на поверхню чи клієнт дуже емоційно виснажений. У таких випадках сесія, яка зазвичай триває 50-60 хвилин, може бути подовжена. Також психологи ніколи не примушують щось розповідати, якщо людина сама не хоче порушувати якусь тему. Ніхто не казатиме: «давай, розказуй». Якщо людина відмовляється про щось говорити, ми обговорюємо, чому це сталося, як та з якого боку ми взагалі до цієї проблеми можемо підійти. Може бути між сесіями непросто, але психологи ніколи не відпускають людину з неопрацьованим досвідом, бо інакше навіщо тоді потрібна терапія?

via GIPHY


Міф 8. До психологів ходять тільки жінки

Це один з небагатьох стереотипів, які відображають реальний стан речей: жінки ходять частіше. Але не тому, що вони хочуть більше говорити чи їм важче. Наша культура побудована так, що суспільство простіше реагує, коли жінка умовно слабша, потребує допомоги і звертається по неї. А чоловік узагалі не повинен ходити ні до яких лікарів, спеціалістів, помічників. Чоловіки не плачуть, вони не повинні звертатися не те що психологів, а до будь-яких лікарів. Вони працюють-працюють, а потім раз – і померли за один день. Це не значить, що в жінок кількість розладів більша, просто чоловіки не готові так часто, як жінки, турбуватися про себе.

Наша культура побудована так, що суспільство простіше реагує, коли жінка умовно слабша, потребує допомоги і звертається по неї.


 

Міф 9. Яка депресія? Зберися, ганчірко!

В Україні до всіх проблем психічного чи навіть медичного здоров’я ставляться зі знеціненням. «Що ти вигадуєш», «У когось он ще гірше», «Візьми себе в руки» дуже часто чую ці фрази. А у сфері психічного здоров’я це взагалі цвіте буйним цвітом: «У тебе депресія? Зберися, ганчірко!»

У нашій країні дуже стигматизоване ставлення до психологів та психологічних потреб інших людей. Часто навіть близькі люди можуть засуджувати людину, яка потребує терапії

via GIPHY

У нашій країні дуже стигматизоване ставлення до психологів та психологічних потреб інших людей. Часто навіть близькі люди можуть засуджувати людину, яка потребує терапії, тому що а) думають, що вона психічно хвора (хоча ці поняття такі ж далекі, як Північний і Південні полюси), б) вважають, що людина випендрюється або хоче привернути увагу. Це йде від низької культури ставлення до психічного здоров’я, нерозуміння власного організму (банально того, як працює мозок та що таке емоції), відсутність турботи про себе. Це незнання різниці між психологією і психіатрією, причин психіатричного розладу, відсутність розуміння, що психологічна проблема не є вироком. 

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: