Меню & пошук

Я досі розгрібаю купу комплексів: як пережитий у школі булінг впливає на нас в дорослому віці?

Я досі розгрібаю купу комплексів: як пережитий у школі булінг впливає на нас в дорослому віці?

Як подолати наслідки


Булінг лишається однією з проблем серед українських школярів: за результатами цьогорічного опитування понад восьми тисяч підлітків в Україні, яке провело UNICEF, кожен десятий опитаний (10,2%) став жертвою булінгу за останні 2–3 місяці. Кожен четвертий (25,8%) респондент був свідком випадків булінгу, проте особисто в них участі не брав. Більше третини жертв булінгу ігнорували цькування, інша третина намагалася чинити опір. Лише 19% шукали підтримки у батьків, а 13,5% зверталися за допомогою до друзів.

Навіть давно пережитий булінг лишає свій слід, психологічні наслідки часом доводиться долати вже у дорослому віці. Як розпізнавати, як з цим жити й найголовніше, як боротися? Зібрали історії булінгу, а також поговорили про це з психологинями.


Як це було: історії булінгу

«Я заїкаюся з 6 років. У школі в будь-якій суперечці зі мною у дітей останнім аргументом було перекривити мої заїкання. Коли в першому класі найвищий хлопець почав дражнити, тато порадив підстрибнути і розбити йому носа. Так і зробив. Далі билися з ним майже щотижня. У результаті ми з ним подружилися і товаришуємо навіть зараз. Попри це я впевнений, що безліч теперішніх психологічних проблем з невпевненістю і стосунками з’являються з часів, коли дражнили в школі».

Василь, 27 років

via GIPHY


«У нас не була геть погана школа, але все ж було кілька людей у класі, над якими сміялися, робили їм якісь дрібні неприємності. Серед них була я. Найбільше запам’яталося, як кинули у волосся жувальну гумку. Учителька розвела руками, просто вирізала гумку і не стала навіть розбиратися, хто це зробив. Я потім ходила з обрубаним пасмом. Ще пам’ятаю, як у шостому чи сьомому класі поклали наліпки з голими дівчатами в мій підручник з математики. Ці наліпки феєрично висипалися, коли я вийшла до дошки. Тоді не жалілася батькам і намагалася просто ігнорувати таке ставлення. Зараз розумію, що досі розгрібаю купу комплексів, невпевненість у собі, які з’явились через поведінку однокласників».

Дарія, 31 рік

via GIPHY


«Я гарно навчалася, ходила на танці, у художку. Коли однокласники вже пили пиво і ходили на побачення, мені все ще було цікаво лазити по деревах і придумувати ігри. Ну і я виглядала завжди роки на 2 молодше. Через це однокласники мене не любили. Ситуацію погіршувало ще й те, що я танцювала добре, тому мене ставили на сольні партії. Дівчата-однокласниці займалися у тому ж колективі, тому ненависть до мене зростала.

У мене крали форму на танцях, псували її, на дверях вдома писали «тут живе дура», пхали у поштову скриньку бруд, писали анонімні погрози. У школі дражнили і через те, що я була занадто худа і «пласка», ще й картавила. Був період, коли щодня вдома після школи я плакала. Батьки знали, але я забороняла їм втручатися, бо хотіла тренувати власну стійкість. Я завжди мала, що відповісти на напади. В 11 класі пам’ятаю, як один з хлопців, який стібав мене колись, вибачився і сказав, що йому соромно, мовляв, були малі і дурні. 

Зараз я пишаюся тим, що не змінила школу, клас і не стала тікати від проблем. І дуже рада, що мої батьки не вирішили проблему за мене, а просто правильно вели зі мною розмову про це. Вони пропонували мені шляхи вирішення й аргументацію. Я розумію, що ті, хто наді мною знущався, не відіграють жодної ролі у моєму житті, їхня думка назавжди залишиться лише їхньою».

Катя, 25 років

via GIPHY


«Я ще з дитинства дуже люблю читати. У школу ходив у дев’яності, тому інших розваг, окрім читання, особливо і не було. Я жив у більш-менш нормальному районі, але різних гопників вистачало. Десь із класу сьомого почав помічати, що різні старшокласники об’єднувалися в банди, навіть запрошували деяких «малих». І починали принижувати молодших, ясна річ. 

У мене тоді був поганий зір, тому це була перша із тем цькування. Інша книжки. Усі образливі прізвиська я вже не пригадаю, було щось типу «заучка», «ботан», «сліпий», «професор». Це продовжувалося кілька років, але я навчився їх уникати. 

Звісно, що, як і багато моїх однолітків, я хотів долучитися до тої банди, бо це було б дуже-дуже круто, але їхнє відверто мудацьке ставлення відбило будь-яке бажання. Після школи я їх багато років не бачив. 

Якось випадково зустрів одного із їхніх лідерів, такого типового «поганого хлопця», який подобався дівчатам і користувався авторитетом серед банди – він перевіряв квитки на вході в кінотеатр. Тоді я запитав, де зараз інші лідери. Один повернувся в село на малу батьківщину своїх батьків і відкрив там магазинчик, возив товари з Польщі. Другий вже сидів у в’язниці, а інший п’яним розбився на машині. 

Якщо це зараз читають школярі, моя вам порада: якщо якісь мудаки роблять все, щоб ви навіть близько до них не підходили, це може бути зовсім непоганою річчю для вас у майбутньому. Хтозна, де б я був зараз, якби подружився з цією бандою і брав участь у їхніх безглуздих розвагах».

Андрій, 32 роки

via GIPHY


«У мене в школі діагностували кілька хронічних захворювань, зокрема, бронхіальну астму. Я не могла займатися фізкультурою через пил у спортзалі, чи пилок квітів на вулиці – починала задихатися. Але фізкультурниця не вірила моїй довідці про звільнення від занять. Час від часу вона змушувала мене робити якісь вправи. Переворот на турніку закінчився для мене вивихом руки. 

Коли я одужала і мала відвідати заняття «для зараху», вона поставила мене перед всією паралеллю і сказала школярам, що оскільки я не займаюся спортом, мене ніхто не полюбить, і ніхто не займатиметься зі мною сексом. Шкодую, що мене виховували дуже хорошою дівчинкою, і я просто промовчала. Усі насмішки і цькування тривали, аж поки я не закінчила школу. І це лише вчителька фізри, а ще було багато інших. У результаті я дуже довго відбудовувала самооцінку. Як не дивно, я дійсно дуже комплексувала через ту ситуацію. Знадобилося багато років психотерапії, щоб якось навести лад у моєму житті. Але займатися спортом боюсь і досі».

Ольга, 35 років

via GIPHY


Тася Осадча

Лікарка-психологиня, психотерапевтка

Потрібно усвідомлювати, що булінг це хвороба всієї групи, а не проблема окремо взятої  дитини. Зазвичай, психологи й педагоги звертають увагу на стан жертви, працюють з нею і тим, хто чинить булінг. Але не менш психологічно постраждалою є група так званих спостерігачів. 

На жаль, часто їх не беруть до уваги й не розглядають, як таких, з якими треба працювати у зв’язку із ситуацією булінгу. Адже саме ця група дітей і дорослих (!) створює специфічний фон, який дає можливість статися такій ситуації. 

Якщо ви у дорослому віці відчуваєте дискомфорт у тих чи тих ситуаціях, щось вам заважає жити, то це може бути наслідок дитячих травм. Спробуємо розібратися, що ми відчували в дитинстві та у що це все може перерости у свідомому віці.

Найперше, що відчуває жертва: «за що мені це?». Булінг, насамперед, б’є у потреби: безпека, самовираження, неможливість бути собою. Дитина починає закриватися. Водночас вона починає соромитися. Якщо, наприклад, дитину висміюють за надмірну вагу, то, ясна річ, що вона перестає їсти чи носити великий, мішкуватий одяг. 

via GIPHY

Дорослі мають пояснювати дитині, що ніхто не може її принижувати за зовнішніми ознаками, навчити говорити чітке «стоп», коли починає відбуватися щось не те, просити про допомогу і підтримку дорослих, якщо не вистачає власного ресурсу, аби впоратися. Повинен бути діалог. Якщо ж цього не відбувається, дитина починає втрачати самооцінку, а часом навіть задумується, чи має вона право на існування. 

У дорослому віці такий стан може перерости насамперед в агресію, явну або приховану, й аутоагресію, тобто агресію на самого себе. Таке стається тоді, коли за якихось зовнішніх чи внутрішніх умов є неможливим проявляти агресію назовні; це агресія як до зовнішнього світу, так і до конкретних людей. 

Наш мозок фіксує емоцію чи ситуацію, що в дитинстві завдавала нам болю або дискомфорту, і дає сигнал захищатися. Крім агресії, може розвиватися надмірна пасивність чи поступливість. Інакше кажучи, це невміння казати «ні». Якщо, наприклад, на роботі начальник відмовляється давати вам законну відпустку, а ви просто поступаєтеся й не виборюєте своє право це є приводом задуматися, а чому ви так вчиняєте?

Агресор починає займатися булінгом не від щасливого життя. Приводами до агресивної поведінки, зазвичай, стає емоційний дефіцит у сім’ї чи насилля. Тому дитина починає шукати інші способи приваблення уваги до себе. Зазвичай, агресори у дорослому віці не пам’ятають заподіяного або ж не сприймають серйозно. Бо психіка має механізми захисту, які маскують або закривають від усвідомлення ті речі, які є надмірними для неї. До прикладу, коли зустрічаються два однокласники на зустрічі випускників і згадують школу, агресор сприймає побиття жертви, як невинний жарт.  Водночас під час акту насилля агресор відчуває всевладдя, безкарність і зовсім не боїться покарання. 

via GIPHY

Спостерігачі − найнебезпечніша позиція. Коли виникає конфлікт, психологи чи вчителі говорять і починають працювати з жертвою й агресором. Спостерігачі ж залишаються осторонь, з ними ніхто не розбирається, і вони не отримують допомоги. Здебільшого ці діти відчувають страх і безсилля. Вони не можуть допомогти жертві, розуміючи перевагу агресора, і саме тому бояться втручатися, бо ж самі можуть стати на її місце. 

Спостерігач, що знаходиться на стороні агресора, теж відчуває безсилля й страх. Якщо він не допоможе в акті насилля, то зрадить свого друга-агресора. Але водночас таким спостерігачам притаманне почуття провини, яке може залишитися з ними на все подальше життя.  

У дорослому житті нас всюди оточують спостерігачі. Типовий приклад, коли посеред білого дня грабують жінку в центрі міста, а люди просто роблять вигляд, що не помічають цього. Кожен зі спостерігачів має надію на те, що пограбування зупинить хтось інший. Було б неправильно когось у цьому звинувачувати, адже це навіть не вибір конкретної людини, а соціальний феномен. А вибором він може стати, коли конкретно взята людина критично усвідомить те, що відбувається. Це перекладання відповідальності з однієї людини на іншу. Якщо дивитися на ситуацію глобально, то таким чином соціум не розвивається. Що ж стосується України, то ми дуже виросли саме з часів Майдану й подальших подій у нашій державі. 

via GIPHY


Юлія Ткаченко, консультантка КПТ (когнітивно поведінкова терапія), дослідниця

Не так важливо розрізняти, був булінг у твоєму дитинстві чи ні, як зрозуміти, що саме призвело тебе до тої чи тої поведінки. Наприклад, що змушує мене бути пасивною? Є якийсь негативний досвід з дитинства, що формує мої переконання про себе. Мене булять у школі, я думаю, що нічого не варта. 

Отже, у соціумі мені потрібно не висуватися. Ті, хто оточує, небезпечні, не треба приваблювати до себе увагу, не буду проявляти ініціативу. Після цього у мене формується сталий механізм поведінки. Під час усіх креативних завдань я відмовчуюся, хоча маю ідеї, але боюся, що їх засміють. 

У такому разі потрібно звернути увагу на дві складові: переконання про себе й механізм поведінки. По-перше, потрібно намагатися ставати впевненішою, говорячи про попередній приклад, вірити в себе: «Мої ідеї, дійсно, цікаві. Я знаю, як це працює, у мене вийде!»

via GIPHY

По-друге, механізм поведінки. Потрібно розглядати одну й ту ж ситуацію з різних боків. «А що, якщо..?» Якщо я запропоную свою ідею, а вона виявиться безглуздою, з мене будуть усі сміятися, мені буде дуже соромно, і я піду плакати до вбиральні. З іншого ж боку, якщо моя ідея, дійсно, крута, її всі оцінять, я її розроблю детальніше, і мене підвищать. Тож плюсів у другому випадку набагато більше. Водночас якщо в мене не вийде, я принаймні покину зону комфорту і хоча б спробую діяти. 

Потрібно знаходити ситуації, у яких вам некомфортно, виділяти емоції, що ви відчуваєте в той момент і намагатися інакше програвати ситуацію. Це емоційна робота, яку можна практикувати самостійно. Якщо ж проблема набагато глибша, потрібно звертатися до спеціаліста. 

Зазвичай, жертви насилля відмовляються від своїх амбіцій, у гірших випадках мають апатію чи впадають в депресію. Важливо розрізняти свої відчуття. Оскільки можна ніби й почуватися нормально, але водночас неповноцінно. Потрібно навчитися виражати свої емоції й потреби, вербалізувати це іншій людині, яка завдає дискомфорт, і шукати компроміси разом. 

via GIPHY

Наприклад, якщо керівник просить вас попрацювати на вихідних, і це вже втретє за місяць, а ви боїтеся йому відмовляти, то можна «потренувати відмову»

Наприклад, у магазині відмовити нав’язливому продавцеві-консультанту і не витрачати п’ятнадцять хвилин свого життя на непотрібні історії про крем, який ви не купуватимете. Це маленький крок, але він дуже важливий. 

Якщо людина страждала від булінгу в дитинстві, то, ймовірно, не мала навички відстоювати свої межі. Цей досвід відсутній, тому в дорослому житті його потрібно набувати. Якщо ви маєте можливість поспілкуватися з агресором, який вас булив у школі, скористайтеся цією можливістю. Можливо, агресора мучить совість і його життя теж не комфортне. Не бійтеся говорити.

Створюйте самі собі корегуючий досвід: оточуйте себе відкритими, упевненими, людьми, які підтримують, уникайте тих, хто схильний до знецінення. Можна говорити про свої проблеми з батьками чи з партнером, створювати вдома або в колі друзів атмосферу захищеності. У дитинстві кожен має набувати досвіду безпечного й небезпечного світу. Якщо безпечність вам не знайома, ніколи не пізно набути її зараз.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: