Чим корисно і небезпечно розповідати про особисті переживання в соцмережах
Чим корисно і небезпечно розповідати про особисті переживання в соцмережах
Коли це доречно, а коли «душевний стриптиз»
[ads-pc-2]
За останні кілька років соцмережі стали майданчиком для розповідей про глибокі особисті переживання і травматичні досвіди. Такі флешмоби, як #ЯНеБоюсьСказати, #MeToo і #FaceOfDepression, показали, що публічність допомагає змінити ставлення до таких складних тем, як зґвалтування чи депресія, а людям, які пережили подібний досвід, − отримати підтримку і зрозуміти, що вони не самі. Проте виливати душу перед сотнями незнайомих людей може бути небезпечним як для самої людини, так і для тих, хто це читає, − переконані психологи. Розбираємося, в яких випадках публічність може допомогти, а в яких краще залишити тему у вузькому колі найближчих людей і психолога.
Як публічність впливає на переживання травми?
У світі психотерапії був такий досвід: із людей, які потрапили в катастрофи, формували групи психологічного реагування, яким пропонувалося якомога більше говорити про те, що сталося. Комусь це допомогло впоратися зі спогадами, а для інших спрацювало як повторне переживання травматичної події.
Коли почався один з перших наймасовіших флешмобів в Україні #ЯНеБоюсьСказати, у своїй стрічці Facebook я помітила, що колеги розділилися на два табори. Одні казали: якщо людина змогла це витримати і пережити, то згадка у Facebook точно не зробить гірше. Інші говорили про ретравматизацію − коли на травму накладається ще одна. Це розглядається як складніший терапевтичний випадок, який можна порівняти з грипом і ускладненнями після нього, які є більш загрозливими. Тобто навіть серед фахівців існує дві точки зору − істини ніхто так і не знайшов.
Ми живемо в еру соціально-емоційного оголення, але в кожної людини є різна міра інтимності інформації. Те, що для однієї людини є занадто особистим та шокуючим, для іншої може бути прийнятним. Однозначної відповіді на питання, чи можна виносити у соцмережі свої емоції і травматичні досвіди, немає. Комусь це допоможе, а комусь, навпаки, зашкодить. Тому кожна людина має сама для себе визначати міру безпеки. Тільки вона сама може зрозуміти, чи відчуває себе в безпеці, коли відкривається перед певною аудиторією, зокрема перед незнайомими людьми в соцмережах, чи це ще більше посилить напруження.
Відкритість чи «душевний стриптиз»?
На жаль, зараз стає популярно займатися таким собі «душевним стриптизом» − публічно писати про дуже особисті речі, травми, навіть не розуміючи, навіщо це потрібно. Зазвичай задача − привернути увагу, навіть негативну, це емоції заради емоцій.
І тут постає питання безпеки тих, хто це читає, особливо коли мова про підлітків, які можуть сприйняти таку поведінку за соціальну норму і почати робити щось подібне без внутрішньої потреби та розуміння, шкодячи собі. Коли ми ділимося непрожитим досвідом, він може бути шкідливим для інших людей.
Але якщо ми прожили травматичний досвід або на шляху до цього, своєю публічністю ми можемо дати іншим відчуття, що вони не одні в цьому. І тоді це дійсно може допомогти, адже з’являється точка опори в розумінні того, що з цим можна щось зробити.
Перш ніж відкриватися в соцмережах, потрібно розуміти, навіщо ти це робиш. Наприклад, я вже кілька років у терапії і розумію, що вже готовий про це розповідати, або у мене є відчуття, що комусь, хто пережив подібне, це може бути корисно.
Що робити з негативом у соцмережах?
На жаль, відкриваючись у соцмережах, можна натрапити на критику, негатив і недоречні поради.
Якщо ситуація не зайшла надто далеко, потрібно:
- Самостійно відстоювати свої межі.
- Заручитися підтримкою інших людей.
Я сама брала участь у флешмобі #ЯНеБоюсьСказати, це було свідомо, я розуміла, що достатньо стійка для того, щоб про це говорити відкрито. Також я хотіла підтримати своїх клієнтів. На свій пост я отримала в основному коментарі підтримки, але один був із серії «сама винна». Незважаючи на те, що я «прокачана» у цих питаннях, коментар мене зачепив. Що допомогло не встрявати в це? По-перше, я відреагувала сама, а по-друге, мені було приємно, що кілька людей теж вступилися за мене. Потім ця людина сама видалила свій коментар.
Якщо критики та негативу з’являється занадто багато, варто застосувати правило «Стоп». У терапевтичному форматі людина має право сказати «Стоп − я не хочу говорити, закрили цю тему» і наполягати на цьому. Так само і в соцмережах. Якщо людина розуміє, що в коментарях під її відвертим постом про особисті травми та переживання починається те, чого не має бути, найперше, що можна зробити − не вступати в полеміку, відключити сповіщення або, наприклад, закрити можливість коментування. Також можна попросити людину, якій ви довіряєте, зайти у ваш аккаунт і видалити всі коментарі, які є потенційно образливими та небезпечними. Тобто в такій ситуації потрібно створити безпечну дистанцію.
Якщо негатив у коментарях вибиває з колії, потрібно знайти способи стабілізації, передусім через фізичне тіло: вийти із соцмереж, зробити собі солодкий теплий напій, прийняти душ, закутатися в ковдру. Нам стає тривожно і страшно не тільки в голові, а й на рівні тіла: серце калатає, руки тремтять.
Якщо за відчуттями безпечніше буде видалити публікацію, то потрібно це зробити. Але якщо є відчуття, що це не буде хорошим рішенням, пост варто залишити і знайти підтримку − від людей, які тебе не засудять.
Варто пам’ятати, що найчастіше люди пишуть негативні коментарі, бо хочуть захистити себе і своє світосприйняття. Коли мені стає страшно від того, що я читаю, у мене спрацьовує реакція «бий, біжи». Мені дуже страшно через те, що я читаю, тому мені простіше допустити, що «вона сама винна», бо в моєму світі ніхто не вривається в зачинену кімнату гуртожитка і не намагається ґвалтувати жінок. Краще я нападу і скажу, що людина сама винна.
Як реагувати на відверті пости малознайомих людей?
Я можу не хотіти чогось знати про когось. Якщо мене змусили сидіти і слухати про душевні переживання іншої людини, це одне, але якщо я просто гортаю стрічку і натрапляю на пост, то це питання до себе: «Чому я не можу сприймати цю людину, зокрема з інформацією про ці сторінки її біографії?». Мій досвід може мені говорити різне про цю людину, але якщо вона вирішила щиро чимось поділитися, а не постійно влаштовує епатаж, тут треба проявити повагу і толерантність. Також слід пам’ятати: те, що людина написала на своїй сторінці, − її територія.
Якщо в мене це викликає негатив, то моя задача в тому, щоб розібратися, чому я так реагую. Якщо це викликає у мене страх, я можу озвучити це і запропонувати людині підтримку. Адже одна з причин, чому люди пишуть про свої переживання у соцмережах, − це бажання підтримки.
Йти в коментарі чи особисті повідомлення з порадами, коли їх не просили, − поганий тон. У психотерапії є головне правило − не працювати без запиту. Якщо людина звернулася до мене із запитанням А, а я чую, що там може бути проблема Б, то не моя задача розповідати, що проблема Б є важливішою. Я маю працювати з тим, з чим до мене звернувся клієнт. Так само і в соцмережах. Якщо в мене є досвід, який може бути корисним цій людині, як мені здається, я можу написати у приватному повідомленні: «У мене була подібна ситуація. Якщо ти хочеш, я можу поділитися, як я з цим впоралась». Людина має право робити свій вибір − причому це може бути «так, дякую» або «ні, категорично не хочу знати про твій досвід».
