Зачитано: Євгеній Стасіневич про книжки як роботу та Борхеса, без якого ніяк
Зачитано: Євгеній Стасіневич про книжки як роботу та Борхеса, без якого ніяк
«Зі свого хобі я зробив професію»
[ads-pc-2]
У рубриці «Зачитано» Inspired спілкується з цікавими людьми про книжки, до яких варто повертатися. Літературний критик Євгеній Стасіневич розповідає про появу інтересу до книжок, літературу як професію і називає три книги, які він часто перечитує.
Smart is new sexy
В сім’ї завжди було багато книжок. Дід мій був шахтарем, він свого часу влаштувався у Горлівці продавцем до книжкового магазину, поєднуючи це з роботою гірничим майстром. Все для того, щоб купувати книжки першим, не займаючи черги.
Інтенсивно читати я почав десь у 13-14 років завдяки моєму дядькові, який теж жив у Горлівці. Він був бібліофілом, цікавився більше «нон-фікшном»: психоаналіз, юнгіанці, психологія як така, релігієзнавство. Коли бував на малій батьківщині, він підсовував мені вкрай непросту літературу як на мій вік: то «Структура психіки і процес індивідуації» Юнга, то «Етоногенез і біосфера Землі» Льва Гумільова, то «Шаманізм» Мірче Еліаде. Мені, звісно, страшенно подобалось, що зі мною говорять як з рівним, хоча прочитав я ті всі книжки значно пізніше.
Дитинство і юність минали на Борщагівці, а це достоту пролетарський і по-своєму брутальний район, образ читача-інтелектуала тут не мав великої популярності. Та десь у класі 8-9-му прийшло розуміння, що smart is new sexy. У мене з’явився друг Максим, який почав підтягувати у фізиці, захотілось пристойно вчитись; прийшов час пубертату, глибинних змін. Усе це в сумі й почало підштовхувати до набуття певного читацького досвіду. З одного боку, я розумів, що це хороші дивіденди у власний образ, а з іншого – влітку був дядько, який усіляко стимулював мене читати і просто думати. Це виявилось справді захопливим.
Саме завдяки його прикладу зрозумів: книжки можуть дати той бекграунд, який, своєю чергою, дасть змогу говорити і «жонглювати поняттями» так, як він. Мене це вражало. Я теж хотів мати подібний погляд на речі. Згодом зрозумів, що з текстами можна працювати також і «по-науковому», розгвинчувати їх на деталі. Ну а потім прийшло й задоволення від читання, усвідомлення необхідності подібної культурної практики. Йшов, сказати б, від естетики до етики, нормальний шлях.
Пам’ятаю, коли мені дарували на день народження гроші, то їхав на Петрівку і щось там собі купував. Спочатку це був pulp fiction і фентезі, від яких, щоправда, швидко відійшов: Ґлен Кук, серія книг про Тарзана. Пізніше вже придбав «Лоліту» Набокова, потім Шекспіра в перекладі Пастернака (його любив з ранньої юності), «Бійцівський клуб», романи Кінга, поезію Стуса. Безсистемне, але пристрасне споживання.
Звісно, читав і обов’язковий підлітковий набір: Гюго, Гауф, Дюма, Верн. «Мандрівка до центру Землі» вразила мене на рівні фантазування безкінечно: люди можуть спуститися до земного ядра, побачити внутрішній океан, живих динозаврів. Ходив просто причмелений.
У ситуації перманентного читання, коли закінчується одна книга і ти рефлективно тягнешся по іншу, я опинився десь у класі 9-му. Думаю, то досить пізно, багато за чим шкодую, час і підліткову емпатію втрачено, досі є чималі прогалини в літературній освіті, які вчасно не заповнив; відчуваю це й сьогодні. Хоча врешті сталося, як писав Підмогильний у «Місті»: «від хлоп’ячої витівки до душевної виразки».
Книжки як професія
До нас у 9-му класі прийшла нова вчителька з української мови і літератури, усім вона здавалася відвертим стервом (що було неправдою), можливо, мене це і зачепило: прислухатися до тої людини, яка всім поперек горла. А потім уже й реально зацікавився шкільною програмою: ми півроку розбирали поезії Шевченка, по періодам. І дома я почав робити це «структурно»: підкреслював ключові слова, визначав мотиви, внутрішні тематичні рими…
Філологія – це теж наука, там є інструменти, які, коли ними володіти, можуть допомогти куди краще працювати з текстом, точніше його розуміти.
От тоді я і зрозумів, що філологія – це теж наука, там є інструменти, які, коли ними володіти, можуть допомогти куди краще працювати з текстом, точніше його розуміти. Хотів спочатку йти вчитися на хірурга, далі були думки навіть про фізмат у КПІ. Але швидко усвідомив, що хочу на філологію. Врешті зі свого хобі зробив професію.
Тут величезний плюс у тому, що я це справді дуже й дуже люблю. Коли мене перестане «гребти», перестану це робити. Мінус – тепер у мене нема хобі. Є баскетбол, обожнюю його, але це інше, хоч головою треба думати і там. Тепер, яку б книжку не взяв, швидко й безконтрольно починаю думати, як то все зроблено і що про це можна написати. Читання як «гаяння часу» вже недоступне, на жаль.
Книга для мене – це і робочий матеріал, але й культурний артефакт, у цьому є магія. Колись таке ставлення заважало. Спочатку, ще підлітком, думав: як можна критикувати те, що вже є книгою, що надруковано, до чого докладено стільки сил? Згодом усвідомив, що книга як об’єкт – це одне, а ось її зміст – зовсім інше. Хоча базовий трепет перед літературою досі в мені живе.
Чим є книга
Книги в моєму випадку можуть бути як «позитивною», так і «негативною» невротизацією. Перша можливість – це коли втікаєш туди і прокрастинуєш: хороша
Це таке поле, на якому стає зрозуміло: чим більше ти знаєш (читаєш, думаєш), тим більше ти і не знаєш. Простори досвіду і непізнаного ростуть синхронно.
конспірологія, історичні романи з наваристим антуражем, міцні трилери. Виходить ідеальний ескейп, хоча такого все менше, профдеформація все-таки.
А от друга: коли виходиш із читання куди схвильованішим, ніж перед тим. До речі, це часто ознака першокласної літератури. Книжки вкрай рідко відповідають саме на ті питання, які ми їм ставимо. Вони можуть відповідати на ті, які ми й не задавали, але частіше в неймовірних кількостях додають нових. І ти просто розгублений виявляєшся по факту. І маєш шукати далі. Як правило, це інструмент, який до безкінечності розширює територію невідомого і неподуманого. Це таке поле, на якому стає зрозуміло: чим більше ти знаєш (читаєш, думаєш), тим більше ти і не знаєш. Простори досвіду і непізнаного ростуть синхронно. Це мені колись пояснила перша вчителька з літератури, Надія Степанівна, великий педагог.
У середньому, я по чотири години на день проводжу в громадському транспорті. Там читаю або з телефона (якщо тиснява), але радше таки «реальну» книгу. Так собі й пояснюю відсутність гострого бажання мати власну машину: для мене маршрутки, трамваї і метро це нагода систематично працювати. Звісно, читаю також з дитиною, і перед сном години півтори відводжу на те. Та найкраще читається в потягах і взагалі в русі, коли й так щось відбувається, а я, до всього, з книгою. Коли ж читаю у спокійному режимі, лежачи, то може злегка підтрушувати, здається, що я щось не те роблю, марную час. Потім заспокоюю себе: «Жень, це твоя робота, лежи читай, чого ти».
Книги, до яких повертаєшся
«Гра в бісер»
Герман Гессе
Одне з найбільших читацьких потрясінь юності. Перед тим читав «Степового вовка»: подруга розповіла про хлопця-неформала з її попередньої школи, який казав, що після цієї книжки можна збожеволіти. Для мене це стало певним викликом, хороша реклама. Звісно, роман виявився більш-менш «вегетаріанським», але я натомість зрозумів, що буває й інша література.
Читав «Гру в бісер» рази три. Вперше – упродовж чотирьох місяців у 10-му класі. Був вражений, що можна так органічно ідентифікуватися з героєм, що книжка 60-літньої давності може так співпадати із тим, про що ти думаєш тут і зараз. Потім відклав її на
Гессе вчить не боятися змінювати навіть найбільш принципові рішення; важлива думка в підлітковому віці.
довгий час і перечитав уже Могилянці, на курсі третьому. І був злегка розчарований: надто воно неспішне, старомодне. Як би я там не вчився, але як читач усе ж прокачався, вимоги до книжок змінились. Зрозумів, що дуже вдячний Гессе, а втім, став менше рекомендувати цю книгу. Не так давно перечитав утретє і усвідомив, що її просто треба читати в певний час, ідеально – у 14-16 років. Головний герой – Йозеф Кнехт, який багато десятиліть вірить в одні ідеали, стає Магістром Гри і взірцевим «чесним інтелектуалом», та в якийсь момент переростає їх. І це не зрада, просто так буває: є час пересиджувати бурю, а є час іти на неї. Гессе вчить не боятися змінювати навіть найбільш принципові рішення, бути критичним до себе; важлива думка в підлітковому віці.
Я навіть видер там передмову, щоб не знати, чим усе закінчиться: такий схвильований був. Досі не можу її знайти, хотів потім прочитати, але десь подів. На першій і останній сторінках є записи, коли почав читати і коли закінчив. У діда теж такий пунктик був.
«Дискурс українського модернізму»
Соломія Павличко
Тут було так: спочатку я дізнався про направду трагічну смерть Соломії Дмитрівни, вона померла у новорічну ніч в 99-му році. Мене це вразило, почав розпитувати про неї. Філолог, мовознавець Володимир Костьович Житник, який готував мене до Могилянки, знав Соломію, щось мені розповідав, і, зрештою, я дійшов до її книжок.
Це все читається, як добротний детектив: чи зможуть автори вийти врешті поза ідейні шаблони і мовні стереотипи?
Зрозумів, що найважливіша – це монографія «Дискурс українського модернізму»: про боротьбу поколінь, «захований» український модернізм, психопатичні сюжети в українській літературі, про Домонтовича і Хвильового. Але ж була і прекрасна стаття «Пристрасть і їжа: особиста драма Михайла Коцюбинського», і «Насильство як метафора», і остання книга про Агатангела Кримського. На мене це справило велетенське враження. Це було відкриттям: в українській науці, в нашому літературознавстві, до якого так хотілось належати, є люди, які абсолютно спокійно, але також віртуозно, легко і ґрунтовно, пишуть ось про таке! Компетенція і виваженість інтонацій, що й до сьогодні мені здаються мало не еталонними.
Соломія Дмитрівна навіч пояснює, якою має бути жива наука, позбавлена отого запліснявілого буцімто-академізму. Це, по суті, історія п’ятдесяти років української літератури: від Нечуя-Левицького до МУР-у в повоєнній Німеччині, від «Української хати» до Нью-Йоркської групи. Це все читається, як добротний детектив: чи зможуть автори вийти врешті поза ідейні шаблони і мовні стереотипи; чи буде «штука заради штуки» і чи знайдуть «національно-органічний стиль»? Хто переможе, умовно народники чи модерністи? Оскільки Україна абсолютно літературоцентрична – і як країна, і як культура, – то там вирішувались наріжні дилеми: куди ми йдемо далі, що ми з усім цим спадком робимо і чим є для нас мистецтво як таке? Століття минуло, а питання ті самі. Сумно, проте читати Павличко – насолода рідкісна.
Хорхе Луїс Борхес – будь-що
Борхес – той, до кого йдеш, коли ти вже щось почитав, «прожарився». Часто це здається ну зовсім не художньою літературою, радше есеїстикою, де аргентинець крутить в різні боки філософські конструкти чи там важливі трактати, які, до всього, ще й сам вигадує. Борхеса не треба читати книгами, від початку і до кінця. Це може
Певно, кожен другий авторитетний прозаїк другої половини XX століття скаже, що він виростає з Борхеса, або ж він його поборює, або ненавидить, або до безтями любить.
бути різновидом гадання: відкриваєш будь-який том на будь-якій сторінці і дивишся, що випало.
Певно, кожен другий авторитетний прозаїк другої половини XX століття скаже, що він виростає з Борхеса, або ж він його поборює, або ненавидить, або до безтями любить. Але без Борхеса ніяк. Тільки з теоретичною підготовкою, за допомогою Соломії Дмитрівни і тих книжок, про які вона згадувала, я зміг якось продертися крізь Борхеса, полюбити його і зрозуміти, що це теж інша література: не краща і не гірша, просто інша, яка постає на перетині есеїстики і власне художньої літератури. Ця проза – чи не найчистіший виразник духу катастрофічної епохи.
Одне з найсильніших моїх переживань від Борхеса – коротеньке оповідання «Дім Астерія». Розповідь іде від першої особи, самотньої, зверхньої і, як здається, геть нещасної, до якої страшенно рідко хтось приходить. Він (а цей хтось чоловічої статі) постійно чекає на гостей, хвилюється, думає, чи не бог він… Ти починаєш співпереживати, напружуватись: що ж таке, чому все так тоскно і задушливо? Врешті, в останньому абзаці, один чоловік (Тесей), на мечі якого виграє сонце, каже жінці (Аріадні): ти знаєш, мінотавр майже не пручався. Тобто увесь цей час до нас говорив саме мінотавр. З таким переформатуванням культурних матриць хлопцю з Борщагівки не так просто змиритись. А з іншого боку: світоглядний горизонт теж до біса стрімко розширюється. І млосно, і радісно стає. Так відтоді і живу.
Фото: Наті Авдєєва
