[ads-pc-2]

Ірину Троскот, мабуть, не має потреби особливо представляти поціновувачам книжок та онлайн-проектів про книги в Уанеті: вона вже декілька років є редактором одного з найбільш цілісних (на мій погляд) ресурсів про книговидання та рецензування книжок – проекту “ЛітАкцент.” Ми вже мали розмову про книги із блогером, інтернет-маркетологом, дизайнером та менеджером проектів; настав час поговорити про книжки із тим, хто про це сам пише.

– Доброго дня, Ірино. Дякую за згоду поспілкуватись з нашою аудиторією. Знаю, що не так давно “ЛітАкцент” суттєво оновив дизайн. Окрім суто візуального оновлення буде якесь оновлення тематичне? На які ще кардинальні / не-кардинальні зміни чекати вашим новим та постійним читачам?

– Наша зміна дизайну за п’ять з половиною років роботи сайту – уже друга, вперше ми змінювали дизайн десь три роки тому. Бажання змін – дуже природнє для людини, їх направду всім хочеться в різних сферах життя, зокрема й на роботі. Зміна дизайну – це такий собі подарунок усім нам, хто перебуває в епіцентрі або дотичний до літературного процесу в Україні. Цього разу ми намагалися зробити сайт легким і прозорим, акцентуючи увагу читача не на картинках, а на тексті. Думаю, нам це вдалося.

Автор дизайну, Юрко Барабаш, дуже добре зрозумів завдання й неймовірно симпатично його втілив. Щодо наповнення, то ми в новому дизайні дещо спростили й ущільнили рубрики «ЛітАкценту», назвавши їх просто: «Рецензія», «Новини», «Анонси», «Огляд» тощо. Читач має зосереджуватися не на кучерявостях сайту, а на зручній для сприйняття подачі інформації. Щодо всіляких інших змін – то вони постійно присутні на сайті: нові теми, нові форми подачі матеріалу, різні формати. Врешті, нові автори.

– Розмовляючи про “новий ЛітАкцент”, хочеться згадати, як, власне, все починалося. Як виникла ідея проекту, ким були перші учасники команди? Хто фінансує проект сьогодні?

– Ідея належала професору Києво-Могилянської академії Володимиру Панченку, якого підтримало видавництво «Темпора» і її головний редактор Юлія Олійник. Вони є батьками сайту. Нині «ЛітАкцент» – це спільний проект видавництва «Темпора» й НаУКМА. Від цих структур – усіляке сприяння, необхідне для нормального функціонування ресурсу. Володимир Панченко нині є шеф-редактором сайту. Я на сайті була з його перших днів як заступник головного редактора, і вже майже рік як очолюю «ЛітАкцент».

За час існування сайту в нас працювало багато цікавих людей, переважно на різних редакторських посадах. Це — Настя Нестеренко, Наталя Ксьондзик, Андрій Петринський, Наталя Якубчак, Галя Ткачук, Оля Купріян, Ілля Стронговський. Нині нас на сайті працює двоє: я як головний редактор і Юля Кропив’янська – редактор новин. Команда більш ніж скромна. Водночас за всі роки роботи сайту ми опублікували понад 7 тис. матеріалів, а авторський склад уже доходить до чотирьох сотень.

Із багатьома нашими авторами ми з Юлею щоденно багато спілкуємося, бо «ЛітАкцент» нам бачиться як такий собі майданчик для висловлення різних позицій, поглядів, думок, вражень про літературу нашу й зарубіжну.

– Припускаю, що серед наших читачів є (або будуть) ті, хто захоче щось написати для ЛітАкценту. Ви приймаєте нових авторів?

– Звісно! Я дуже ціную кожного нового вартісного автора, що з’являється з пропозицією. Власне, пропозицій маємо чимало, але далеко не всі, кому кортить писати, є справді добрими авторами. На жаль, часті нарікання на відсутність в Україні літературної критики таки відповідають істині. І один-два-три літературно-критичні сайти погоди не зроблять.

У нас відсутня добра школа критики, часто навіть випускники філологічних факультетів мають дуже приблизне уявлення, скажімо, про базовий для критики жанр – рецензію. Тобто проблема починається ще на такому «дитячому» рівні й завершується на тому, що авторам часто не вистачає сміливості висловитися про книжку чесно (часто цьому заважає, скажімо, дружба з письменником, страх посваритися з кимось тощо), не вистачає знань, щоб прочитати книжку чи проаналізувати явище професійно й масштабно, не вистачає банального досвіду. Це якісь такі речі, які ми мусимо перерости, бо інакше не можна, інакше нічого не вдасться.

– Від справ Вашої редакції – до справ загальнолітературних. Як вважаєте, що зараз відбувається із сучасною українською літературою? Чому останні 2 роки вкрай мало нових імен? Та й “старі” автори випускають ледь не по 1 книжці на 2-3 роки, – і читацька аудиторія займається тим, що без кінця перечитує прозу середини “нульових,” чекаючи на щось нове (маю на увазі насамперед молодь)

– Ваша правда, в Україні критична ситуація з прозою. Схоже на те, що визнані, топові письменники почивають на лаврах, а нових імен майже не з’являється. Минулий, 2012-й, рік приніс нашій літературі єдиний роман, усіляко обговорюваний, – «Танго смерті» Юрія Винничука. І все.

Цього року (а минуло вже майже півроку) такої книжки взагалі не бачу. Молоді автори тяжіють до масліту й поки що жоден із них не привернув серйозної уваги ні критиків, ані читачів. «Мотиваційна» проза Мирослава Дочинця, книжки якого не сходять із топів продажів, – також тривожний сигнал, адже це чтиво штибу «Як успішно вийти заміж» (хоч і чи не вперше на українському матеріалі й писана українською мовою), проте до літературного процесу вона не має жодного стосунку. Інша топова авторка – Надійка Гербіш – класичний масліт, її тексти не варто серйозно аналізувати, доцільні тільки міркування на зразок тих, що такого є в її прозі, що вона викликає інтерес, чого потребує її читач тощо.

Власне, тут можна говорити про комплекс причин, що призвели до такого стану справ. Це і занепад видавничої справи, і майже цілковита відсутність в Україні середнього класу, для якого питанням іміджу є перебувати в курсі літературних, театральних, музичних та інших вітчизняних новинок (тобто відсутність широкого читача), це й завмирання нормального літературного процесу, його постійне звуження й зациклення на колі друзів та однодумців, це й відсутність великої кількості літературно-критичних видань, а також рубрик культури в суспільно-політичних виданнях. Усі ці причини частково пов’язані між собою, частково одна з однієї витікають, утворюючи замкнене коло.

Я не знаю рецепту виходу з цієї ситуації. З одного боку, ситуацію може дещо змінити гідне фінансування культурних проектів, державне сприяння видавничій сфері, а з іншого – читацький запит, читацька потреба доброї української літератури й дуже строгий погляд на те, що відбувається, пишеться й видається нині. А найпевніше – загальне усвідомлення критичності ситуації, загальне бажання щось змінити.

«ЛітАкцент», зі свого боку, намагається говорити про ті поодинокі книжки українських авторів (не про всі, звичайно), до того ж, пропонувати кілька поглядів на книжку від різних критиків. Також ми багато говоримо про зарубіжну літературу, пропонуючи українському читачеві ті зразки якісного письма, які нині читає світ. Переконана, що добре знання зарубіжної літератури додасть критичності в сприйнятті української, а також підвищить загальний читацький рівень і вимогливість читача.

– Ще одне питання, яке вже загрожує стати традиційним: як, на Вашу думку, можна оцінити поточний стан вітчизняного книговидавництва? Попередні наші гості нарікали на засилля російськомовної продукції та російських видавництв не лише в провінції, але й у містах-мільйонниках. Чим викликано цей парадокс: 80% населення вважають себе українцями, – а читають російською?

– Українські книговидавці перебувають на межі виживання. Причиною є і державна політика, що, схоже, діє за принципом «Зашкодь!», і загальний стан літератури, і відсутність активного читача. Російські видавці, до слова, також не надто добре почуваються на українському книжковому ринку, тому й вони не поспішають розгортати тут свою діяльність. І це при тому, що в них вистачає і своєї державної підтримки, і конкурентноздатності (часто не до порівняння з нами), і всього іншого.

Звісно, в деяких українських книгарнях російська книга переважає. У росіян значно більше можливостей, значно потужніший досвід і солідніша фінансова база. Скажімо, на полицях книжкових крамниць можна без проблем купити чи не будь-який роман (повість) Гарсія Маркеса, до того ж – у різних виданнях і за різною ціною («Сто років самотності» від кишенькового формату до видання із золотим тисненням – кому яке до смаку). А спробуйте знайти Маркеса українською. Немає, хоча переклад існує. У даному разі Україні його вкрай складно видавати через дорогі авторські права, які, до того ж, на переклад українською належать знову-таки Росії. І так – майже з усіма зарубіжними письменниками. Для нас це дорого, натомість Росія має змогу купувати все, що виходить на заході, зокрема, й для України, а потім уже нам перепродувати.

Інша «загроза» для видавців – електронна книга, яка дедалі більше витіснятиме книжковий ринок. Звісно, смішно стверджувати, що книжка має шанс узагалі зникнути, такого не станеться в жодному разі (як свого часу не зник театр із появою кіно), проте електронна книга – серйозний конкурент паперовій, і цей процес незворотній, хоч би як ми до нього ставилися.

– У чому команда ЛітАкценту (і Ви як головний редактор) черпаєте власне натхнення?

– Натхнення приходить із роботою, одразу після найпершого результату. А ще – від книжок та розмов із людьми. Взагалі інші люди – невичерпне джерело натхнення. Власне, вони перебувають у центрі літератури, кожну книжку написано про людину.

– Які 2-3 книжки (чи більше) ви могли би порадити читачам Inspired для обов’язкового прочитання?

– Кажуть, що людина за своє життя не здатна прочитати більш ніж 5 тис. книжок – тому варто читати тільки якісну літературу. Насамперед – зарубіжну, нині її є вдосталь в різних перекладах (якщо немає українською, то можна шукати іншими мовами або й читати в оригіналі). Нині, коли іноземні мови перестають бути перешкодою, читач має шалено багато можливостей і може добирати згідно зі своїми вподобаннями.

З моїх «улюблених» – це весь Фаулз, Богуміл Грабал, Філіп Рот (зокрема, «Людське тавро»), Ромен Гарі («Життя попереду», є український переклад), Герта Мюллер («Гойдалка дихання», видано українською), Джулан Барнс («Відчуття закінчення», готується український переклад), Салман Рушді («Опівнічні діти», перекладено), Селінджер, Вулф, інші «класики».

Дуже цікавим і відносно новим для України є жанр художнього репортажу. Книга польського репортажиста Ришарда Капусцінського «Імперія» – викликає захват в якнайширшого кола читачів.

А ще – зараз потрохи перекладають/перевидають дитячу літературу, яку корисно було би почитати й дорослим, бо вона насправді дуже глибока й захоплива. В українському перекладі всім раджу Януша Корчака («Король Муцюсь»), Марію Парр («Вафельне серце», «Тоня Глімбердал»), Іана Вайброу (три книги пригод про Маленького Вочика) та інші. З української літератури – це насамперед Прохасько, Жадан, Забужко, Андрухович. Вони добрі письменники.

– Що ж, спасибі за таку цікаву й розлогу бесіду. І наостанок: Ваші побажання читачам Inspired

– Читайте :)

Автори фото: Марія Семенченко та “Буквоїд”