#AMTimes: Як Маруся потрапила в Мексику
#AMTimes: Як Маруся потрапила в Мексику
[ads-pc-2]
У жовтні в Марусі, яка півроку перед цим провела в США, закінчилась американська віза, і їй довелось знову їхати. Дорога завела її до мексиканського кордону та Тихого океану, про що – в сьогоднішньому фотопості від неї.
Почну з того, що я так вжилась в США, що вибігала звідти в останній день візи.
Але, як виявилось, ніхто на кордоні навіть не спитав про паспорт. Ідеш собі через двері вертушки, і все, бієнвенідо а Мехіко. Ніяких штампів.
Тіхуана – перше місто на кордоні від Тихого океану, єдине, що тут мене зацікавило це концентрація проституток в туристичному центрі (адже вони тут дешевші для американців) і оця стіна, що розділяє дві країни, вражає. Проституток я знімати не стала, мені вистачило досвіду в Таїланді.
Вельмичемний мексиканець, що вписав у себе, зустрів мене на кордоні, і не давав самій гуляти по місту, дуже переживав, що мене вкрадуть. Декілька разів я таки пройшлась, і не залишилась без уваги. Хоч і вдяглась як свій пацан, все одно запрошували на каву. Тут американців називають “грінго”, ще з війни, коли чоловічків у зеленій формі гнали з власної країни “green go!”, тому для них я одна з них, а якщо кажу “ні”, то одразу ж “russa?”. Занадто колоритна з мене слов’янка чи що.
Прийшлось харчуватись кактусами (“napal”), як не м’ясоїдній, бо у Мексиці – як у нас, м’ясо в кожній страві.
Хост мій порадив їхати в Енсенаду, там і туристів побільше (бо це перше портове місто), і морепродуктів валом, і гарніше.
Знайшла вписку за пару годин і вже наступного дня мене вельми чемно підкинули до Енсенади (біля 100 км). Перший мій хост був дуже дивним ще й закрив мене до третьої години дня без води і їжі, тому за цей замкнутий час знайшла ідеального братішку, який запропонував мені повчити бразильське джиуджитсу, адже сам тренується. Я подумала, що мені, як для самотнього автостопщика таке вміння дуже на руку, тим більше гроші з мене не брали.
За цей час я встигла спробувати м’які тако, хрусткі тако, морського їжака, рибні очі, їжу за талоном, шот з восьминігом і навіть поговорила з морськими котиками.
Потрапила на часткове затемнення Сонця,
Геловін серед атеїстів, на якому ми спалили кота, я розмалювалась в суперпатріотичному стилі Katrina, яка презентувала смерть в пафосному стилі із dia de los muertos.
Вони ще святкують день смерті, 2-го листопада. А я влаштувала нажитим друзям український вечір, зі стравами (борщ, драники і тд), танцями і повісила “bandera” (так вони називають прапор) для фоточек.
Майже два тижні, і я вже встигла прижитись до місцевого crew. На тренуваннях братського Gracie Jiu Jitsu мене хвалять, багато чого навчилась, пофотографувала їх, і вже готувалась рушати.
І буквально в останні дні мене знаходить німкеня – Ліза, що шукає напарника через Мексику автостопом. Чекаю її ще декілька днів, і от ми уже другу добу несемось крізь кактусеві пустелі жаркої Бахи Каліфорнії у важкій вантажівці, де я саме і пишу цей лист.
Оминули десяток блокпостів, на останньому пристально залізали руками в мій рюкзак, чи то кокаїн чи то зброю шукали.
Їдемо рівно, все mui bien.
Я нарешті знову в дорозі.
В планах застопити човен до материку і, долаючи небезпечні місцини, добратись до Puerto Escondido.
На зв’язку.
Маруся
1 Comment