[ads-pc-2]

Це не текст для порівняння культур. Бо ми настільки різні, що відмінне у нас геть усе. І це не опис подорожі. Не нотатка мандрівника. Бо про країну вікінгів та готів сказано, мабуть, все. Це текст-пізнання. Себе. У чужому, але дуже толерантному, у холодному, але завжди усміхненому світі людей, які живуть за правильними поняттями. Без підміни сенсів. Не варто його узагальнювати. Бо написаний він крізь призму досвіду однієї маленької  людини, яка намагається знайти відповіді всередині себе. А не зовні. Покладаючись на власні думки, почуття та емоції. 

Мені було 12-ть, коли я познайомився зі світом персонажів Астрід Ліндгрен. Міо – улюблений. І ще брати Лев’яче серце. Знаєте, оті сумні дорослі казки, від яких навіть в дорослому віці очі на мокрому місці. Відтоді я шалено хотів побувати у Швеції. Країні, де хоч і хмарно, але зазвичай без істотних опадів.

Тут 200 років не було війни. 200 років не було страждання, поневірянь, конфліктів, що роздирають країну зсередини. Тут 200 років будується світ для людей. 200 років політики сваряться хіба через те, в якій частині країни краще побудувати тунель під землею, а де – на ній. І кожен наступник, що приходить до влади, трохи корегує напрям розвитку, а не змінює його кардинально. Звісно, все це досягалося політикою нейтралітету з подвійними стандартами. Що, зрештою, можна назвати лицемірством. Але завдяки цьому в Швеції мирне небо. Щасливі люди. Високі стандарти життя.

У Стокгольмі я ледь не щомиті запитував у себе: «що я відчуваю саме в цей момент?». І чи справді я це відчуваю. А зараз? Якби можна було охарактеризувати цю країну піснею, я б, не вагаючись, сказав:  Sigur Rós – Fjögur Píanó. Якби з кольором, я б сказав: блакитний. Якби зі словом, я б сказав: толерантність.

Політики на зустрічі тут приходять у жмаканих кашкетах та в сорочках з плямами від кави. Я не вигадую – це реальна історія. Коли один із депутатів Стокгольмського муніципалітету півтори години розповідав нам про програму партії Зелених. А я погляду не міг відірвати від коричневого острівця на фоні блакитного океану його сорочки. Чи це нехлюйство та байдужість? Ні. Бо він, як і всі ми – людина. Яка вранці проспала і цілком можливо не мала часу, аби прасуватися та змінювати сорочки. Зрештою, головне – те, як він говорив. Та про що. І як пишався тим, що служить народу.

Але цей текст не про політиків та їх зовнішність. Пробачте.

Він про людей, які щиро йдуть на контакт і всі без винятку хочуть знайти порозуміння у всіх справах. Вони постійно запитують і слухають до кінця. А коли говорять, їх ніхто не перебиває. Це ціла процедура, що зветься reflections. Коли будь-яке важливе питання чи рішення обговорюється усіма без винятку учасниками процесу. Коли політики раз на місяць приїздять на острів GOTLAND, аби вислухати волю та думки народу. А розмова вважається завершеною тільки тоді, коли всі скажуть те, що справді думають.

Але цей текст – не про красномовність. Пробачте.

Він про тихі міські вулиці о 10-й вечора. Якими можна гуляти в навушниках, не переймаючись, що хтось попросить в тебе подзвонити на номер іншого оператора. Про красивих усміхнених жінок, які вийшли на вечірню пробіжку. Про серйозних чоловіків, які носять брудні Converse та нафарбованих бізнес-вумен, що приїздять на важливі зустрічі на велосипедах.

Про все це шведи коротко кажуть: In Sweden We Have a System. Але це не значить, що прийшов якийсь добрий чувак і все для них налагодив. Це значить, що кожен із них персонально відповідальний за той соціум, в якому знаходиться та розвивається. Не сусід чи урядовець. А кожен сам. Персонально. За себе самого. Набуття ідентичності через індивідуальність. Бо, як кілька днів тому вже писав Любко Дереш, — «нація може народитися тоді, коли народжується кожна людина як особистість».

Але цей текст – не про ідеальне суспільство. Пробачте.

Він також не про те, як ти поступаєшся в громадському транспорті місцем жінці літнього віку, а всі навколо дивляться на тебе зі здивуванням. Бо в них так не прийнято. Не про рівність статей. Не про 47% жінок, які обрані до шведського парламенту. Цей текст також не про відсутність реклами без смаку чи дорогий проїзд у метро (мінімум 40 грн. в один бік).

Він про сум, який з’являється всередині, коли ти довго знаходишся поза межами власної країни. Він про нестримне бажання повернутися назад та написати текст про те, як сильно ти любиш рідну країну, в якій все не ідеально. В якій йде війна. Але якби Господь хотів, аби ти став шведом чи норвежцем, чи китайцем – ти б ним й народився. Але ти українець. Який повинен любити той світ в якому живе. Не за щось, а на противагу.

Ще ніколи в житті я не відчував стільки мурах (коників-стрибунів та інших комах) на власній шкірі, як тоді, коли в’їздив у Київ зі сторони Борисполя і бачив жовто-блакитний стяг на даху багатоповерхівки. У моїй голові кружляло безліч думок та ідей, але головним був ось такий спогад.

5 ранку. Аеропорт Арланда. Я стою з валізами та очікую на CHECK-IN. Позаду  багато людей, що летять до Варшави. До мене підходять двоє шведів, вказують на прапор, що значком приколотий до моєї куртки, і кажуть з акцентом «Слава Україні».

Завіса опускається.

В ту мить я розумію, що «любити, не можна забути» – це про Україну. На все життя.

P.S.: Бачили б ви, як приязно посміхаються шведи, коли чують про Україну. І як змінюється їхнє обличчя, коли вони говорять про росіян.

Текст: Марк Лівін