[ads-pc-2]

Експедиція Карпатами, яку ми підтримували і просували, завершилась ще влітку, проте вражень у її учасників, напевно, на ціле життя. Саме про це ми й вирішили спитати Євгена, Юрія і Віталіну у підсумковому пості: чи важко їм далось рішення на місяць покинути цивілізацію і піти в гори, а також як змінилося їхнє життя після Inspired Expedition.

Нагадаємо: троє мандрівників, які до цього разом ніде не були, провели місяць в українських Карпатах, пройшовши їх із заходу на схід та подолавши 500 кілометрів. Кожному з них ми задали 5 питань:

1) Чи важко далося рішення на місяць “випасти” із звичного життя і піти в гори?

2) Що було найскладнішим під час експедиції? Відсутність благ цивілізації, фізичні навантаження чи щось інше?

3) Яке твоє найсильніше і найпозитивніше враження за весь час подорожі?

4) Готовий повторити таку ж мандрівку ще один раз?

5) Як змінилось твоє життя після експедиції?

Віталіна Кусяк:

Прийняти таке рішення виявилося дуже легко. Напевно, через те, що так довго мріяла про цю подорож, до липня все само собою сприятливо склалося – якраз виявився вільний місяць, була можливість відключити телефон і не думати про міські справи до вересня.

Особливих труднощів у дорозі не виникало. Маючи досвід пішого переходу через Україну, відсутність благ цивілізації і втома вже зовсім не лякали. Важливим виявилося не стільки уміння жити в дорозі, скільки здатність уживатися один з одним в нашій маленькій групі, знаходити компроміси, адже до цієї подорожі ми з хлопцями бачилися лише одного разу. Але, по-моєму, ми непогано з цим впоралися.

Враження весь час йшли по наростаючій, і найбільш яскраві й позитивні моменти припали на останній тиждень, вже ближче до фінішу. Буковинські хутори, самотні казкові хатинки на пагорбах, тумани і дощі, що вже зовсім не псували настрій, а навпаки – створювали незабутню задумливу атмосферу, і наша остання вершина біля села Самакова, де так багато всього згадувалось з пройденого в експедиції, і так добре мріялося про майбутнє – стало, мабуть, найсильнішим враженням походу.

Думаю, все, що ми могли взяти від цієї експедиції, ми вже отримали – новий досвід, враження і, звичайно, нові плани на майбутнє. Тепер залишилося тільки втілити їх у життя.

Після майже двох місяців після повернення наша експедиція згадується так, наче це взагалі було в іншому житті. Не можу сказати, що щось суттєво змінилося, швидше змінилося ставлення до життя в деяких моментах. І, звичайно, дуже приємно усвідомлювати, що одна з твоїх мрій здійснилась.

Юра Володько

Вперше про ідею пройти вздовж усіх українських Карпат Євген розповів мені в серпні минулого року, коли ми були з ним у поході на Кавказі. І ще тоді, коли вперше почув про цей намір, я йому одразу сказав, що він може на мене розраховувати. Майже рік думка про експедицію не давала мені спокою і от, коли наприкінці весни Євген спитав мене : «Ну що, в Карпати підемо?», я без жодних вагань погодився. Трохи пізніше і Віталіна дала позитивну відповідь. Команду було сформовано! Після цього почався новий етап: етап очікувань і підготовчих робіт.

Нарешті настало 25 липня і ми з Євгеном сіли у потяг Одеса-Ужгород, а зранку 27-го числа зустріли Віталіну в Турці і почалося нове життя, повне краси, натхнень та переживань.

Досить швидко звик до такого похідного способу життя: щоденній зміні навколишнього та внутрішнього середовищ, постійним відкриттям та звершенням. Бували і тяжкі моменти, коли згадуєш, що є таке слово – треба! Особисто я, мабуть як і Євген з Віталіною, відчував себе чудово і просто насолоджувався. Але наприкінці третього тижня накопичення втоми, недостатньо обережне ставлення до свого тіла та трохи невірна оцінка сил, зробили свою справу: поступово в лівому коліні почалися болі, які врешті не дали мені змогу продовжити шлях.

Після дня відпочинку в Рахові я попрощався з Віталіною та Євгеном і сів на автобус до Чернівців, а звідти вже в Одесу – додому. Це дуже засмутило нас усіх, а я й зовсім не міг собі вибачити недбалого ставлення до свого тіла, яке призвело до такого підсумку. Та мене тішила думка, що справа продовжується, друзі дійдуть до кінця, хай я не буду з ними фізично, але морально – обов’язково!

Приїхавши додому і повернувшись до звичного життя, я відчув небувалий прилив сил. Тимчасова зміна життєвих декорацій та укладу життя, дала мені змогу подивитись на все життя і на самого себе, в першу чергу, з іншого боку. А курс лікування зв’язок, як на мене, – мізерна ціна за таку можливість.

Фізичні навантаження та незручності побуту – зовсім не проблема, вони є невід’ємними складовими, до яких швидко звикаєш. Основною складністю для мене була боротьба з “хворобами” характеру, котрі поступово виявлялись, і часто були неочікувані.

Виділити якийсь особливий момент подорожі майже неможливо, для мене вся експедиція стала одним найсильнішим враженням. Кожен куточок Карпат відкривався незабутнім і неповторним, і кожен був насичений подіями та переживаннями. Ця подорож дала мені змогу подивитись на своє життя з іншого ракурсу, вказавши на частину недоліків, і давши сили працювати над ними.

Євгеній Бритавський

У горах я себе відчуваю дуже комфортно. Кавказ, Піренеї, Карпати, Алтай – всюди та сама історія – гори підставляють свої мільярднотонні кам’яні плечі під мої кроки, тим самим даючи шлях до границі неба, до особистого виклику, до суто інтимних діалогів між мною та світом. Батьки навіть не питали про дату повернення (а ми цієї дати й самі не знали). Робота? Товарно-грошові відносини відступають під натиском мрії.

Кожен з членів нашої команди зміг розставити декорації своєї особистої реальності таким чином, щоб серед цих декорацій виявився проміжок у плюс-мінус місяць часу для пригоди. Це не могло бути важко, бо мріяти – це легко.

Горизонтальне переміщення за день могло досягати 25-28 км, максимальний денний перепад висоти склав 1100 метрів (вгору). Та ми завжди достатньо відпочивали після похідних навантажень. Найскладніше було намагатися встигнути все, що хотілося зробити – занотувати всі подорожні думки та технічні деталі маршруту, намалювати олівцем панорами гірського оточення та накреслити схему розташування джерел, котрі ми «відкривали» на шляху по верхах, провести детальну фотосесію вечері пастухів у кошарі та назбирати чорниці-брусниці для завтрашнього сніданку, записати на диктофон цю неймовірну говірку гуцула-лісоруба, розпланувати наступний експедиційний тиждень та підготувати текст та фотоматеріали для публікації на Inspired, а крім того ще знайти час просто завмерти та відокремитися від діяльності рук та спалахів думок, загіпнотизуватися дивом пейзажу, розчинитися у повітрі, вдивлятися у калейдоскоп життя, прислухатися до співів вітру, рухів хмар, плину дня. Все не встиг, але хоча б спробував :)

Вибухоподібного спалаху емоцій та переживань в якийсь окремий момент у якомусь даному місці особисто у мене не виникло (можливо, це особливість мого сприйняття). Були надзвичайно цікаві та дивні епізоди – до мурашок безлюдні та здичавілі райони долини Сяну та Горганських лісів, нічні блискавки на півнеба і метелики, що шелестіли в повітрі, не даючи заснути, приємні зустрічі з вівчарями, парапланеристами, збирачами чорниць на Боржаві, гігантські ультра-кольорові заходи сонця, які ми, немов зачаровані, спостерігали зі схилів полонин, вогкі туманні завали негоди, де ми губили самих себе і замерзали так, що пальці не гнулися. Кожен день був, як нова частина тревел-серіалу, неспадаюча інтенсивність, яскравість, завзяття на фоні краси природи. А ще – особливі думки. Наприклад, роздуми про всіх інших, хто йде саме зараз, одночасно з тобою, по всій Землі, від Каліфорнії до Суматри, від північного Уралу до Ґалапаґоських островів. Ми створюємо таке відкрите братство мандрівників, окремий підвид «людини крокуючої». Не знаючи один одного в обличчя, ми відчуваємо спільний імпульс, бо дороги різні, а невимовне відчуття дороги – одне. Так, шляхові думки – це одне з найсильніших вражень для мене.

А ще екстра-приємно було ставати об’єктами доброти при зустрічі з горянами – шмат сала чи кілька скибочок свіжої бринзи у подарунок, домашній кефір чи літр ще теплого парного молока просто так, розетку для зарядки ноутбуку, детальну інструкцію «як пройти швидше та простіше» чи такої смачної води з криниці. Радісно було у відповідь дарувати магнітик або підписану листівку з Одеси чи Харкова. Це краще окремого яскравого враження, це великий сяючий образ людяності та щирості.

Той самий маршрут йти ще раз буде не цікаво, хоча в Карпати повернуся обов’язково (там намітилися дуже цікаві райони). А подорож за таким самим форматом – надовго, без зворотних квитків, з метою дослідження, маленькою, але надзвичайно самодостатньою та підготовленою групою, з публікацією дорожніх ліричних фото-звітів прямо з глибини подорожі – так, це те, що однозначно приваблює мене, це та діяльність, де я знаходжу себе справжнього та вивільненого. До наступної мандрівки готовий!

Як змінилось моє життя після експедиції? По-перше, закріпилася впевненість. Адже знайшло підтвердження припущення, що нестандартним проектом, незвичайною ідеєю можна зацікавити чимало людей, привернути увагу спонсорів і в результаті отримати підтримку (і матеріальну, і моральну) та неабиякий імпульс наснаги для діяльності. Всі ми інтуїтивно розуміємо, що по-справжньому цікавий задум має зрезонувати у відповідному середовищі, серед відповідної цільової групи. Але найчастіше ми знаходимо себе саме з боку цієї target-group, серед споживачів цих яскравих проектів-креативів-авантюр. Тож опинитися з іншої сторони, з активного боку створення чогось, що віддзеркалює в очах та думках людей – це по-іншому, і це надихає. Орієнтація на загал, на «поділитися та надихнути», замість «особисто пережити й відправити у запилений склад своїх спогадів».

Ну а по-друге, і мабуть найголовніше, я не боюся тепер дивитися у вічі своїм дивним мріям. Тепер я знаю, що мрії – це блакитний океан, де водяться величезні рибини досягнень, і що світ відкривається найширше тим, хто йде ним пішки.

Залишайте свої питання учасникам експедиції в коментарях до цього запису!