[ads-pc-2]

Блог “Казкарка” є приватною ініціативою Валентини Вздульської та Оксани Лущевської. “Ми досліджуємо дитячу літературу та подумали, що володіємо інформацією, яка може бути цікавою та корисною іншим людям – батькам, вчителям, психологам, дослідникам, бібліотекарям, але насамперед – просто читачам,” – говорять вони. “Казкарка” намагається писати про сучасну, актуальну й непересічну літературу для дітей, а також про цікаві студії у сфері теорії та критики дитячої літератури. Про це, а також про саму ідею виникнення проекту та про те, що читають дівчата, я й поспілкувався із Валею та Оксаною.

– Розкажіть нашим читачам трішки про себе та про те, як і чому у вас виникла ідея вести блог саме про дитячу літературу

Валя: В мережі мене часто представляють як дослідника дитячої літератури чи критика. Це не так, хоча за освітою я – філолог. Сфера моєї професійної діяльності дуже далека від “дитліт”: я координую кілька популярних медійних проектів. Дитяча література – це хобі. Люблю читати книжки для дітей і пишу сама. Результати самоосвіти в цьому напрямі виливалися в численні дописи в соцмережах, (часом – на сайтах за гонорари), аж поки не виникла ідея створити окремий блог про дитячу літературу.

Оксана: За фахом я – педагог. Зараз навчаюся в докторантурі Джорджійського університету (США), де вивчаю дитячу літературу. Це освітянська “гілка” дитячої літератури, тобто ми ставимо акценти на теорії читацького відгуку, вивченні дитячої літератури в школах США, навчаємо студентів бакалаврату викладати дитячу літературу, вчимося самі. Дитяча література для мене, як і для Валі, хобі. Не можу сказати, що моя нинішня освіта не формує певні задуми й ідеї щодо дитячої літератури й мого письма, але я розділяю для себе наукову і творчу сферу. Ідея вести блог про дитячу літературу назрівала в нас з Валею давно. Ми обидві дописували в ЖЖ, до різних літературних ресурсів, також часто вели розмови про прочитане. Не дивно, що зрештою це все трансформувалося в “Казкарку”.

– Як давно існує блог і які найцікавіші події / матеріали з’явились за цей час?

Валя: «Казкарку» ми запустили в листопаді 2011 року. Авторські, унікальні матеріали – відсотків 90% контенту. У нас є рецензії, відгуки, дослідження, статті, інтерв’ю з письменниками та ілюстраторами, галереї ілюстрацій, новини. Наприкінці 2012 року «Казкарка» трохи покращила дизайн (хоча роботи ще багато). Найсуттєвіше за час існування блогу змінилася редполітика. Якщо на початку ми просто намагалися ділитися враженнями від неймовірної кількості прочитаного на тему дитліт, то потім виробили певну стратегію, прямо пов’язану із ситуацією в українській дитячій літературі. Якщо казати без підхідців, то з дитячими книжками Україна сидить ще в минулому сторіччі, десь так у 1950-1960-х роках, якщо порівнювати з Америкою. Видавцям, авторам і дослідникам не завадить добряче вивчити міжнародний досвід: як найновіші зразки письма, так і сучасну теорію дитячої літератури. І потім втілювати це в своїх текстах, наукових дослідженнях, освітніх програмах, видавничих планах. «Казкарка» намагається привертати увагу до міжнародного досвіду. Ми пишемо про те, що робиться в Штатах, Канаді, Європі, Росії. Скільки нам самим вистачає знань і часу, звісно. Я не хвалюся, але, здається, ми з «Казкаркою» втрапили в порожню нішу. Звісно, в Україні є ресурси про дитячу літературу, але, здається, ніхто крім нас поки не пише послідовно про актуальний міжнародний досвід. Зазначу також, що про монетизацію блогу, звісно ж, не йдеться :)

Оксана: Валя сказала основне. Хочу додати лишень, що те, що відбувається з дитячою  літературою в Україні сьогодні – це, на мою думку, досить нормальний процес у порівнянні з деякими іншими країнами, я не беру до уваги ті передові, що назвала Валя. Процес нашого становлення – повільний. Але не варто очікувати швидких змін, знову ж таки озираючись на історію розвитку, скажімо, тієї ж дитячої літератури США. Мені здається, що введення дитячої літератури в школи пришвидшило б наш рух щодо тематики, жанрів, тощо. Та цього нам ще, здається, треба чекати, бо процес введення залежить від різних державних органів і культури дитячої книжки загалом.

– Повертаючись до більш буденних справ: як ви оцінюєте стан справ в українському книговидавництві? Що хотілося б змінити, якби у вас була така можливість?

Валя: Ринок дитліт в Україні слабко розвинений, якщо порівнювати з Америкою, Західною Європою, навіть Росією, як я вже казала. Це загальна проблема книговидавництва в Україні, не тільки дитячої літератури. Однак ми розвиваємося й стараємося надолужувати. Це помітно: вже можна побачити нові теми, новий стиль письма, нові конфлікти. Автори починають писати по-новому, з’являються нові голоси. Авжеж, є тексти більш чи менш вдалі. Мені здається, зараз в українській дитячій літературі дуже «делікатний» період: важливо не «затюкати», не вбити пагінці того, з чого може вирости гарне дерево. Потрібна, зокрема, і мудра кваліфікована критика, яка зверне увагу на вдале, допоможе виправити невдале, підкаже напрямок розвитку. Дуже багато залежить від того, наскільки свідомо всі гравці ринку підійдуть до питання й наскільки вдало вибудують стратегії. Бракує знань, досвіду, вчителів. І сама атмосфера, м’яко кажучи, нездорова. Але песимізм неконструктивний. Якщо звертати увагу на всі підводні камені, на весь неадекват, який маємо в освітянській, видавничій сферах, у державі загалом, то ніколи нічого не зробиш :)

Оксана: Я вже згадала про це, але повторююся. Мені хотілося б, щоб дитячу літературу ввели в школи. А то виходить, що система освіти, наче навмисне відкидає досвід, культуру, сьогодення, голос дитини. Я далека від реалій української школи сьогодні, але мені здається, з баченого на зустрічах з моїми читачами в школах, що вони дуже мало змінилися з того часу, коли навчалася я. Гадаю, якби дитяча література посіла своє місце в освітянській сфері, сформувалися б потреби і для видавців, і для авторів. Також це введення  впливало б на подальші дослідження в академічних студіях. Сьогодні в Україні, мені здається, усе тримається на окремих дослідниках, видавцях, письменниках… на ентузіастах, чия віра в їхню справу поки бере гору понад тим абсурдом, що відбувається загалом. Я погоджуюся з Валею про “делікатний” період. Справді, хочеться багато чого змінити, але радикальності сьогодні немає місця. І видавці, і автори, і освітяни – ми всі залежимо від різних соціальних, культурних і економічних умов.

– Що планує “Казкарка” в 2013-му році?

Валя: Ще більше зосередимося на міжнародному досвіді. Буде більше новин та зразків ілюстрацій. Українського контенту буде менше. З кількох причин. Одна з них – «українські» матеріали часто сприймаються як реклама, а нам немає потреби когось рекламувати.

Оксана: Зосередитися на книжках в картинках. Проблемній реалістичній прозі для підлітків і юнацтва. Хотілося б іще показати кілька зразків романів у верлібрах, графічних романів.

– Хто з дитячих та «недитячих» письменників справив на вас найбільше враження останнім часом і чому?

Валя: Важко відповісти про дитячих авторів, коли читання поставлене «на конвеєр». Ти знаєш, що з професійного інтересу маєш прочитати щотижня певну кількість книжок, тож наївний читач, здатний дивуватися, захоплюватися й співпереживати, в тобі швиденько вмирає. І ти бачиш тільки структуру сюжету, жанр, мотиви, алюзії, побудову образу… І оцінюєш ці речі як філолог.

З «дорослої» літератури я зараз перечитую лауреатів Букера. Ось недавно «прикінчила» «Білого Тигра» Аравінда Адиги. Це історія про те, як чоловік з найбідніших верств населення Індії пробивається нагору, не гребуючи ніякими методами. Дуже нагадує Україну 90-х. Що цікаво, українська й індійська реальності там справді зустрічаються. Через українських дівчат «на заробітках».

Оксана: Читається дуже багато для класів… Дитячі книжки читаються для розгляду проблематики через ту чи ту теоретичну лінзу. Коли є вільний час, то я читаю для своїх власних інтересів чи бажань, обираю зазвичай те, що видавалося протягом останніх кількох років. Найбільше враження?.. Для одного з моїх академічних проектів я щойно перечитала роман Євгенія Єльчина (Eugene Yelchin) “Ламаючи ніс Сталіна” (Breaking Stalin’s Nose), який було вшановано медаллю Ньюбері 2012 року. Ця книжка вдруге здивувала мене авторським умінням відтворити непрості реалії Радянського Союзу як для читачів, які нічого не знають про цей історичний зріз, так і для тих, кому відомі сторінки радянської історії, також для дорослих і юних читачів водночас.

– І наостанок – ваші побажання читачам

Валя: Бажаю непересічного читання в книжках і в мережі. Нехай рівень ua-нету зростає! :)

Оксана: Більше нового і цікавого не тільки в книжках й і-неті, але й у житті!