Меню & пошук

Звірячий чілаут на гілках: подорож Угандою

Звірячий чілаут на гілках: подорож Угандою

Де ще можна побачит левів на деревах?


[ads-pc-2]

Спеціально для Inspired проект Nomads.wtf − журналістка Аня Авузяк та фотограф Денис Куцевалов − розповіли про власну подорож Угандою.


Коли ми чуємо слово «сафарі», найчастіше на думку спадають безкрайні савани з рудою землею та стадами слонів чи прайдами левів на фоні Кіліманджаро. Ми думаємо про Кенію.

Та сьогодні я хочу розказати вам про неймовірну природу іншої африканської країни. Країни, що не має виходу до океанів, але має озеро Вікторія − величезне, немов море. Країни, де немає легендарного парку Масаї Мара, але є парк королеви Єлизавети та ліс Бвінді. Де, як кажуть (так вважаю і я), живуть найпривітніші люди Африканського континенту. Я хочу розказати вам про Уганду.

Фото: Unsplash

Тож ось п’ять причин, з яких варто полетіти в Уганду найближчим рейсом. 


Причина 1. Зустрітись віч-на-віч з гірськими горилами

Гірські горили − унікальні істоти, яких залишилося лише близько тисячі. Вони живуть в одній області на усій планеті в тропічних лісах на кордоні Руанди, Уганди та Демократичної Республіки Конго. Національний парк Бвінді − домівка для близько половини всієї популяції. І саме тут можна навідатись в гості до цих створінь. Коштує така пригода близько $600 з людини (для порівняння, квиток до горил у Руанді обійдеться вам у $1500). Але враження від хайкінгу перевершують ціну в тисячу разів!

Зранку, коли сонце тільки-но підіймається над яскраво-зеленими верхівками дерев, ми вирушаємо на зустріч з гірськими горилами. Вони живуть сім’ями, і щодня одне сімейство може провідувати не більше 12 туристів, тому всіх розподіляють по невеликих групах та відправляють до різних куточків парку. В залежності від того, яка сім’я тобі випала, можна провести у пошуках від 45 хвилин до 7 годин.

Наше авто виїжджає на верхівку схилу, одразу біля лісу, та зупиняється. Звідси пробираємось крізь хащі слідом за лісничим, що зрубує своїм мачете величезне листя і навіть гілки кущів, прокладаючи нам шлях. Десь за годину зупиняємося. «Вони тут», − пошепки каже лісничий. − «Діставайте камери!»

За кілька кроків від нас у високій траві сидять створіння, ДНК яких на 96% співпадає з людським, та поводять себе, як звичайнісінька сім’я людей! Малеча грає та вовтузиться, матір відпочиває неподалік, зрідка кидаючи погляд на дітей. Але де ж батько?

Аж тут із-за дерев виходить сільвербек. Сільвербеками називають горил, що досягли 12-річного віку, через те, що їхня шерсть, як і наше волосся, починає сивіти. Величезний, він неквапливо проходить повз нас та всідається в кущах, щоб поласувати свіженьким листям. Усього в сім’ях горил живе від 10 до 15 приматів, тож за годину ми зустрічаємо їх усіх. Вони зовсім не бояться людей, але тримаються на відстані. Ми відчуваємо себе щасливчиками, яким випала можливість побачити таких неймовірних тварин на відстані 10 метрів без кліток та огорож.


Причина 2. Побачитись із левами, що сплять на деревах

Ні, це не жарт. У національному парку Королеви Єлизавети живуть прайди левів, які, на відміну від інших представників свого виду, проводять дозвілля не у високій траві (де їх можна розгледіти лише мигцем та у бінокль). Ні, вони, наче кішки, видираються на розлогі дерева інжиру та влягаються там, розвісивши лапи.

Так вони проводять години, а деколи і дні. Таке найчастіше трапляється після дуже вдалого полювання, коли кількість з’їденого м’яса дозволяє левам не піклуватися про наступний обід та вечерю. Однак таке можливо не щодня.

Після не дуже вдалого сафарі в одному із секторів парку наш водій на ім’я Боско, що народився в селі на території парку, отримує дзвінок від свого товариша-рейнджера. Він розвертається та мерщій їде в протилежний бік. Три години бездоріжжя втомлюють нас, і ми вже майже готові здатися, але Боско не зупиняється. «Ще трохи, міс Анна, вони обов’язково мають бути десь поруч», − примовляє він, вишукуючи потрібне дерево.

Ми знаходимо їх уже під вечір. Три левиці та лев, що ліниво вмостились на дереві, лише зрідка піднімають на нас очі. Внизу, біля широких коренів, нявчать та граються левенята − одна з левиць спускається до них, перевірити, чи все в порядку, та вже за кілька хвилин повертається назад на гілку.

Більше години ми перебуваємо під деревом і, сидячи на даху авто, насолоджуємося їхньою компанією. Нам не хочеться їхати від таких красенів. Але коли ми повертаємось до цього дерева наступного ранку, то знаходимо левів на тих самих місцях!

Вчені не мають спільної думки, чому у двох національних парках світу леви вилазять на дерева. Кажуть, нібито так їм краще видно здобич та ворогів в околицях. Але і нам так їх видно набагато краще!


Причина 3. Зазирнути в гості до шимпанзе

Усього в п’яти годинах від парку Королеви Єлизавети розташоване ще одне унікальне місце − тропічний ліс Кібалє, де живе найбільша концентрація мавп та приматів у світі. І до них можна прогулятися пішки. Стежка блукає між височенними деревами, порослими мохом. Деколи стає так темно, ніби зараз не білий день, а сутінки. Навколо нас стрибають мавпи та щебечуть пташки, але ми не зупиняємося, допоки не знаходимо їх.

Генетично ДНК шимпанзе лише на 2% відрізняються від людської, але, на відміну від нас, вони можуть пересуватися з неймовірною швидкістю, долаючи сотні кілометрів на день. Утім, сьогодні шимпанзе, як і леви, лежать на гілках дерев і нікуди не поспішають. Зокрема і на зустріч із нами.

У хорошу погоду можна побачити, як вони спускаються на землю та бавляться поруч з туристами, але сьогодні в лісі прохолодно і волого − тож розгледіти приматів ми можемо лише в бінокль. Зрідка хтось із них перевертається з одного боку на інший або скручується калачиком.

Ця пригода вчить нас не очікувати, що жива природа буде зоопарком: тут тварини можуть жити та поводитись так, як їм заманеться.


Причина 4. Прогулятися з носорогами

Усе почалося з того, що в 1983 році в Уганді були винищені всі носороги. Перетертий ріг тварин здавна вважався чудодійним медичним засобом в Азії та Африці, тому місцеві жителі та колоніальні відвідувачі країни полювали на цілі сімейства носорогів. Допоки не лишилось жодного.

Але у 2005 році угандійський капітан Чарльз Джой Рой безкоштовно передав 7000 гектарів землі в користування організації Uganda Rhino Fund на 30 років. Із цього моменту й почалась історія заповідника Ziwa.

Першими його резидентами стали чотири носороги із сусідньої Кенії. Трішки пізніше до них приєдналися ще два колишніх жителі Disney Animal Kingdom у Сполучених Штатах Америки. Зараз у заповіднику проживають уже 25 носорогів, більша частина з яких, як гордо заявляють співробітники Ziwa, «are made and born in Uganda». Туристів у заповіднику радо вітають, пропонують їм взяти під опіку когось із тварин чи навіть вигадати ім’я для новонароджених малят носорогів. Або хоча би просто прогулятися до них. Пішки.

Усього десять хвилин на авто та п’ять пішки крізь невисокі кущі − і ми зустрічаємо сім’ю носорогів разом з маленьким носороженятком, якому ледь виповнилось три місяці. Ми приїхали рано, щоб побачити тварин у їхній активний час: ближче до обіду вони зазвичай спочивають у затінку. Носороги повільно ходять галявиною, насолоджуючись сніданком.

У них хороший нюх, але вкрай поганий зір, тому вони відчувають присутність відвідувачів, але не бачать нас за деревами − лиш деколи гучно дихають ніздрями, намагаючись дізнатись про нас більше, та нашорошують свої великі вуха. Ми зовсім поруч спостерігаємо за масивними, але такими беззахисними тваринами. Добре, що хоча б тут, у заповіднику Ziwa, їм нічого не загрожує і в них немає найменших приводів нас боятися.


Причина 5. Пірнути в білі хвилі витоків Нілу

Саме в Уганді, посеред озера Вікторія, розташоване місце, з якого, кажуть, починається найдовша річка світу − Ніл. Колись тут били вгору джерела, а тепер просто стоїть табличка «Source of Nile» та неподалік на березі височіє пам’ятник Махатми Ганді, який наказав розвіяти його прах над кількома визначними місцями світу − зокрема над озером Вікторія.

Але не це вабить до містечка Джинджа туристів. Тут, на річці Білий Ніл, є одне з найкращих місць в світі для рафтингу.

Після сніданку нас везуть до річки та розподіляють по надувних рафтах − команда із шести людей та досвідчений капітан позаду. Капітан демонструє нам основні команди, перевертає човен кілька разів, щоб привчити нас правильно реагувати на такі випадки, та віддає наказ: «Вирушаймо!»

Усією нашою барвистою «флотилією» керує хлопець із Південної Африки, що займається сплавами на каяках вже не один десяток років. Крім цього, майже на кожну людину припадає по одному рятівнику на каяку: якщо тебе перекинуло на порозі чи викинуло з рафта − підіймай руку та почекай, поки тебе відбуксують у місце зі спокійною водою.

Рафтинг тут виявляється хоч і екстремальним (через бурні води Нілу), але дуже веселим та захопливим видом відпочинку. Наша команда вдало проходить майже всі пороги 5-4 ступенів. Ми опиняємося у воді лише двічі − одного разу нас таки перевертає на порозі, а другого ми просто вистрибуємо з човна, щоб поплавати в річці.

Після рафтингу, повертаючись у кузові відкритої вантажівки у кемп на узбережжі річки, ми вдихаємо свіже повітря Уганди. Його смак не вивітрюється з часом. Навіть у великому бетонному місті.

 Фото: Денис Куцевалов

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: