Меню & пошук

Замерзнути від холоду і краси: історія про подорож Патагонією

Замерзнути від холоду і краси: історія про подорож Патагонією

Які точки обрати, і яким чином їх дослідити


Спеціально для Inspired проект Nomads.wtf − журналістка Аня Авузяк та фотограф Денис Куцевалов − розповіли про власну подорож серед крижаної краси льодовиків Патагонії.


Здавалося б, можна взяти авто, купити квитки на літаки, та подивитися Патагонію за кілька днів. Сфотографуватися біля скель, озер та льодовика Періто Морено, пройтися до водоспадів, а на додачу побачити з десяток гуанако і насолодитись смаком легендарних аргентинських стейків − біфе де чорізо. Та щоб відчути регіон по-справжньому, варто провести тут хоча б кілька тижнів. Відчути, як це, коли вітер у долині зносить тебе разом з трекінговими палицями, бо має швидкість більше 100 кілометрів на годину. Відчути наскрізь мокру куртку від доща зі снігом. Відчути різкість кольорів: блакиті фьордів та зелені густих лісів з височенними деревами, що риплять, похитуючи гілками. Тому найкраще спланувати довгу відпустку та заздалегідь підготуватися до непередбачуваного, суворого, але неймовірно прекрасного Патагонського краю.

Патагонія фактично є кордоном між Аргентиною та Чілі, тому вам декілька разів доведеться змінити країну перебування. На щастя, українцям не потрібна віза в жодну з них, тому у вашому паспорті просто з’явиться кілька зайвих штампів.

Влітку у Патагонії неймовірно сильні вітри. Як згадував британський дослідник цього краю, Вільям Грінвуд, у книзі Patagonia wild and free, саме через це у Патагонії не вирощують фрукти: бо цвіт з дерев через вітер опадає швидше, ніж на нього сяде бодай одна бджола. На мапах трекінгових маршрутів навіть роблять спеціальні позначки в місцях, де пориви вітру найсильніші. Та зважаючи на те, що під час зими, з травня по вересень, усі гори та долини засипає снігом, і стежки майже усюди стають непрохідними, з вітрами доводиться миритися.


Зупинка №1. Tierra del Fuego

Нашу подорож Патагонією ми розпочали з містечка Ушуайя на Вогняній Землі. Місто, що  вважається кінцем світу, і звідки відпливають кораблі до найзагадковішового континенту, Антарктиди, живе без поспіху та дедлайнів. Бо куди поспішати, коли сонце влітку висить на небосхилі з п’ятої ранку до одинадцятої вечора?

Туристи з круїзних лайнерів ліниво походжають єдиною центральною вулицею та зупиняються в невеликих ресторанчиках спробувати місцевий делікатес − ушуайського краба, або ж відправляються на катері до маяку у проливі Бігля до морських левів та бакланів.

Такі екскурсії можна замовити прямо на центральному майданчику в кольорових будиночках численних агенцій, а поруч, в інформаційному бюро, навіть отримати у паспорт штамп з написом «Fin del mundo» (ісп. − кінець світу). На жаль, громадянам України мати такі неофіційні помітки в паспорті заборонено, тому ми обмежуємося кількома печатками на листівках, які згодом відправимо друзям та рідним.

Наступного дня звичайною маршруткою з місцевої автостанції ми відправляємось до національного парку Tierra del Fuego. З декількох маршрутів обираємо той, що лежить вздовж проливу, та наступні чотири години йдемо крізь густий ліс з розкидистими деревами, порослими мохом. Подеколи стежка виринає з лісу, відкриваючи нам краєвиди на бухти з холодними сріблястими водами проливу.

Біля Ушуайї ми знайомимося з нашим першим фьордом, лагуною Есмеральда. Дві години треку крізь ліс та кам’янисту долину з гірськими річками − і ми підіймаємось на схил з видом, від якого перехоплює подих: в глибині між засніженими горами під м’яким сонцем виблискує озеро кольору Тіфані. Місцеві жителі влаштовуються вздовж берега на пікнік, і ми заздримо їм: вони можуть насолоджуватися цією красою мало не щодня.


Зупинка №2. Los Glaciares

З Ушуайї за кілька днів ми дістаємось до так званої аргентинської Патагонії − парку Los Glaciares. В маленькому містечку Ел Чалтен, що ледве старше за нас самих, на нас чекає Дієго − місцевий гід та альпініст. Ми зупиняємося в його трейлері та орендуємо спорядження для трекінгу на найближчі 4 дні.

Найчастіше подорожуючі парком надають перевагу денним походам з Ел Чалтену. Але в такому випадку щодня потрібно пробігати досить великі відстані за невеликий час. Ми ж хочемо сповна насолодитися місцевими пейзажами, тому обираємо чотириденний трекінг з ночівлею у парку. Наш план − побачити найвеличнішу скелю у Los Glaciares − Фітц-Рой на світанку, та перерахувати усі зірки в південній півкулі не виходячи з палатки.

Всі кемпінги та вхід у парк − безкоштовні. Єдина умова: в лісах Патагонії категорично заборонено палити відкриті вогнища, бо 80% усіх лісових пожеж тут стаються саме через недбалість відвідувачів. Зате в кожному туристичному магазині Ел Чалтену можна орендувати пальник та придбати до нього невеличкий газовий балон, якого цілком вистачить на весь час перебування у парку.


Зупинка N3. Perito Moreno

Усього за три години подорожі на автобусі ми прибуваємо до Ел Калафате, відправної точки до, мабуть, найвідомішого льодовика південної півкулі: Періто Морено. На місцевій автостанції квитки до цього неймовірного місця купити простіше, ніж з Києва до Житомира. І хоча більшість рейсів розраховані на півдня, здається, біля Періто Морено можна провести тиждень. Поруч з льодовиком побудовані балкони, довжиною близько трьох кілометрів, по яких можна блукати, розглядаючи його з усіх сторін, або, стомившись присісти на одну з лавок та почитати книжку, підглядаючи за гігантом.

Ми обираємо один з маршрутів та поступово дістаємось ближче до льодовика. Аж раптом. Величезна брила з тріскотом відколюється від основної частини і повільно, наче у режимі  slo-mo, падає у озеро, підіймаючи хвилі. Невеличкі шматочки снігу ще довго осипаються слідом за нею. Ми захоплено спостерігаємо за цим видовищем, і ледь встигаємо зняти кілька кадрів.

Періто Морено − величезна замерзла річка, що повільно сповзає з однойменної гори, та кожного дня ось так зменшується майже на два метри. Та, на щастя, патагонські вітри щоденно приносять з фьорду по інший бік гори вологе повітря, яке на вершині перетворюється на лід. Тому уже декілька років Періто Морено перебуває у балансі − він збільшується настільки ж, наскільки зменшується. В часи суцільного танення льодовиків це майже унікальний випадок.

Та сьогодні ми − не тільки спостерігачі за цим велетнем. Після обіду на нас чекає трекінг на льодовику. На невеличкому катері ми перетинаємо озеро, взуваємо альпіністські «кішки», і наступні півтори години міцно «вгризаємося» шипами у лід ясно-блакитного кольору. Ми підіймаємося на схили льодових брил, проходимо крізь глибокі ущелини та навіть п’ємо чисту воду з озер в глибині Періто Морено. Навколо нас − величезні білі скелі, вершечки яких просвічує сонце, і майже неможливо повірити у те, що одного дня усі ці гіганти впадуть у озеро Аргентіно та розтануть в ньому.


Зупинка N4. Torres del Paine

Якщо ви хоч раз цікавились тим, як виглядає Патагонія, то безумовно бачили їх. Скелі Торрес, три велетні сталевого кольору, що оточують яскраво бірюзову лагуну. Кожен турист у парку Torres del Paine хоче мати фотографію на фоні цієї неймовірної краси.

Фото: Matt Gross (Unsplash)

Ми ж запланували дещо набагато краще: зустріти біля Торрес світанок, спостерігаючи, як вранішнє сонце забарвлює усе навколо в м’який золотаво-рожевий колір. Ми спланували усю подорож навколо єдиного вільного номеру у єдиному хостелі Chileno, від якого можна дістатись оглядового майданчика за дві години, а не чотири. Це мало бути казковим завершенням одного з найкрасивіших трекінгових маршрутів світу − W.  Але мінлива патагонська природа спланувала цей ранок по іншому.

На перший погляд, ходити у трекінг національним парком Torres del Paine − суцільне задоволення. Палатку, наплічник, спальник та каремат, а також приладдя для приготування їжі можна орендувати в найближчому містечку Пуерто Наталес. Ночівля в парку дозволена виключно в організованих кемпінгах, які коштують від 10 до 20 доларів за людину за ніч, та мають все необхідне.

За цю ціну ви отримаєте місце під палатку, гарячий душ та доступ до спеціальної будівлі, де можна куховарити та снідати-обідати-вечеряти в затишку, спостерігаючи за негодою у вікно. Увесь трек займає близько 4-5 днів, в залежності від вашої фізичної форми, а денні переходи не перевищують 25 кілометрів. При бажанні можна взагалі ночувати у хостелах з харчуванням, та обмежитись невеликим дейпеком з особистими речами, такий формат трекінгу коштуватиме приблизно 150-200 доларів на людину на день.

Патагонія сповнена сюрпризів − щоб обрати правильні кемпінги для ночівлі та забронювати в них місця, доведеться прочитати з десяток блогів та статей. А потім погратись з можливими датами та маршрутами на кількох сайтах бронювання одночасно тому, що місця у кемпінгах розлітаються немов гарячі пиріжки. А ті самі 20 кілометрів, які в іншому місці можна пройти за 5-6 годин, у Торрес дель Пайне перетворюються на 7-8 годин трекінгу через шквальний вітер в обличчя. Та й зрозуміти, яким буде наступний день, майже неможливо: сонце о дев’ятій годині ранку зовсім не означає, що вже об одинадцятій ви не змокнете під дощем.

Та у такій мінливій погоді є свій шарм. Вона змушує тебе цінувати ті моменти, коли раптом з-за густого туману визирає блакитний льодовик Грей, або коли серед хмар з’явиться сонце та забарвить озеро Норденскьольд в смарагдовий колір. Вона вчить сприймати дощ та сніг не як перешкоди, а як частину історії, яку ти потім переповідатимеш друзям та знайомим.

Так трапилось і з нашими скелями Торрес. Вранці ми піднімалися до них під зливою, а коли нарешті дістались лагуни, то побачили, що її повністю огорнув щільний туман, крізь який не було видно жодної з трьох скель. Нам нічого не залишилось, як випити свій термос чаю та почати спуск вниз.

І десь за п’ятнадцять хвилин, посеред кам’яного схилу, ми раптом побачили повне півколо веселки, що перекинулася між горами над долиною, та грало барвами усіх семи кольорів.

Текст: Анна Авузяк

Фото: Денис Куцевалов

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: