[ads-pc-2]

Цілий рік львів’янка Ганна Гаврилів подорожувала Індонезією. За цей час  мандрівниця побувала на 20 островах, а одного разу навіть була готова до смерті. Прогулюючись  львівськими вулицями, Ганна розповіла, що бачила і пережила в цій країні.  

В 2012 році я їздила на волонтерство в Індію. Там  зустріла людей з різних культур, спілкувалась з японцями, бразильцями, німцями, єгиптянами, в тому числі індонезійцями. Вони мені розповідали про те, як живуть, а я майже нічого про це не знала! Після тієї поїздки в мене з’явилось велике бажання побачити ті країни. Так я подалась на стипендійну програму  від посольства Індонезії «Darmasiswa». Це програма їхнього  уряду для поширення інформації про Індонезію в світі.

Індонезійці дуже позитивні, привітні і добрі. І навіть якщо в них поганий настрій, то все одно усміхаються. В них існує притча, що коли бог створював індонезійців, то постійно посміхався. Мій друг розказував, що батьки вчили його переносити будь-які труднощі з усмішкою на обличчі.

При цьому, ти ніколи не можеш знати про що вони насправді думають. Бо навіть якщо їм щось не подобається, все одно будуть з тобою погоджуватись. В Індонезії не прийнято говорити прямо, виявляти своє незадоволення, підвищувати тон чи агресивно на щось реагувати.

І все ж  місцеві часто хочуть заробити на туристах, особливо в популярних місцях, на зразок Балі. За їхньою логікою: ти білий, а, значить, в тебе є гроші. Але переважно вони хочуть допомогти, самі підходять до тебе на вулиці, пропонують підказати дорогу. З мого досвіду, це в Індії тебе всі хочуть обдурити. Тому я не довіряю індусам, але я набагато більше довіряю індонезійцям. Навіть більше, ніж українцям.

В порівнянні з українцями – індонезійці безамбітні і невибагливі. Задовольняються тим, що мають. Посеред дня вони можуть сказати: «Я йду спати, бо гаряче». В країні, населення якої становить 250 млн, дуже високий рівень безробіття. При цьому кожна молода людина має смартфон. Власниками бізнесу переважно є місцеві китайці, бо вони багато працюють. Індонезійці кажуть: «Ми це знаємо, але ми ліниві». І хоч трохи заздрять, працювати більше не готові.

На них впливає мода з Японії, Кореї і Заходу. Наприклад, хлопці носять зачіски, як в корейських кліпах. Популярними є корейські драми. Дуже круто носити американський чи британський прапори на сумці. Але ще на їхню молодь дуже впливає культура hello kitty. Це просто мегатренд.

Через те, що ти білий, вони хочуть з тобою дружити. Білих людей індонезійці називають bule, що означає «іноземець». Це слово може мати як позитивне так і негативне значення, залежно від контексту. Йдучи по вулиці, часто можна почути «hello mister» – це мало не єдине, що вони знають англійською і таким чином хочуть привернути увагу іноземця.

Вважають, що «білі» кращі, гарніші, розумніші. Немає значення, чи ти розумний,  добрий, чи ти цікава людина. Вони хочуть зробити з тобою селфі, викласти в фейсбук і отримувати лайки, бо мати друга-іноземця – це круто.

Індонезійці мають комплекс неповноцінності щодо своєї шкіри. Думають, що вони негарні, що їхня шкіра брудна. Тому більшість засобів для вмивання, креми, лосьйони мають  відбілюючий і висвітлюючий ефект. Багаті люди відбілюють шкіру кислотою в салонах краси. В цій країні, як і в Індії, повсюди помітний культ білої шкіри.

Коли  говориш «Україна», вони зразу називають Андрія Шевченка. Знають його, бо захоплюються футболом. Під час і після Майдану Україна фігурувала на шпальтах всіх місцевих газет. І вони говорили: «У вас стріляють. У вас війна». Ну а коли був збитий малайзійський літак, мені сказали: «О, ви збили літак. На борту було 14 індонезійців». Люди там не будуть заглиблюватись в це питання: оскільки літак впав на території України, то це ми його збили.

В індонезійських містах дуже помітний контраст між бідними і багатими. Там безліч  дорогих машин, неймовірний трафік і дуже забруднене повітря. В кожної сім’ї є мотоцикл і це  найпоширеніший вид транспорту в Індонезії. В місті мало простору, бо дуже багато людей. Вони живуть один біля одного. Прогулюєшся центральною частиною 7-мільйонного міста, заходиш за шопінг-центр, а там по обох сторонах будиночки з відчиненими дверима, бо дуже гаряче.  І ти бачиш людей, які сплять чи дивляться телевізор на підлозі. Йдеш по цих вуличках, – і складається враження, що зайшов в їхню вітальню, де не повинен бути.

В селах такого яскравого контрасту між бідними і багатими не видно. Там живуть простим життям. Люди переважно працюють на рисових полях, мають мало грошей. А у вільний час  дивляться телевізор.

Телебачення – головна розвага тамтешніх людей. В місті, крім телебачення, є ще й караоке. Коли українці хочуть розважитись, вони зазвичай випивають в компанії друзів. А індонезійці йдуть в караоке. Бо вживати алкоголь більшості населення країни забороняє релігія. Також для них розвагою є шопінг або просто прогулянки шопінг-центрами, куди можна гарно вдягнутися, де можна піти в кіно, пообідати в ресторані. А от що таке подорожі, вони не знають. Думають, що це дуже дорого, далеко і страшно.

В Індонезії більшість населення – мусульмани. Шоком для мене була мусульманська церемонія idul adha, під час якої біля кожної мечеті вбивають тварин, зокрема корів.  Ідея церемонії благородна – громада готує м’ясо і сідає обідати разом. Після застілля залишки м’яса віддають бідним членам громади. Проте мене вразила сама організація заходу – це було справжнє шоу. Навколо зібралося багато людей, повсюди були маленькі діти. Мій друг німець сказав: «В нас діти від такого видовища плакали б, а тут – вони всі радіють».

Коли почався мусульманський піст Рамадан, я була на північному Малуку,  в місті Тернате. В великих містах  Рамадан проходить ліберально, ти можеш їсти і пити на вулиці, це нормально. Але в містах на зразок Тернате більшість населення – консервативні мусульмани. Ми з другом не могли знайти їжу. У всьому місті не було жодного відкритого кафе. Тоді  ми купили її в супермаркеті, а коли захотіли поїсти на вулиці, до нас підійшов  місцевий і сказав: «Не їжте тут, тому що ви нас не поважаєте». Тобто їх це спокушає до гріха: поїсти чи попити. І вони хочуть усунути спокуси будь-яким чином, а тому закривають кафе. Зрештою, ми поїхали додому до нашого друга-християнина, де він пригостив нас рисом.

Саме в Індонезії за все своє життя  я була найближче до смерті. Це сталось під час семиденної подорожі човном. Подорожі, яка мала тривати 4 дні. Ми попливли до острова Комодо під час сезону дощів – в лютому. Першої ж ночі почало штормити. Ми всі панікували: темно, палубу постійно заливають хвилі. Люди сиділи в кімнатці капітана, молилися, плакали і були готові до смерті . Я була готова опинитись в воді будь-якої секунди. Я вже навіть всі свої документи запакувала у пластиковий пакет, щоб не намокли, якщо опинюсь за бортом. На щастя через 6 годин капітану вдалося причалити до якогось берега. Ми простояли там до ранку. Наступні 6 днів ми спали на мокрих матрасах, купалися в океані замість душу і їли одноманітну їжу… Ці 7 днів стали тренінгом мого терпіння.

Ще раз в Індонезію повернулась би, але не жити, а подорожувати. Індонезія складається з 17 тисяч островів і за один рік я побачила лише маленьку їх частинку. В цій країні можна знайти все: пляжі, гори, вулкани, рисові поля, унікальні тварини, автентичні культури на кожному острові. Як на мене, це найкраща країна для подорожей.

Текст: Ірина Скіп

Фото: Ганна Гаврилів