[ads-pc-2]

Філіппіни, березень-квітень 2014

За весь час нашої подорожі лише одна країна залишила по собі в серцях напрочуд протилежні враження. Ми з Марією шукали тут кожна своє. Я побачила пекло, Маруся вважає ці острови раєм. Це перша частина нашої філіппінської епопеї – моя. Свої ж враження Марічка опише трохи потім.

Вранці ми вселяємося в невеличке бунгало на березі моря. Марія Імельда Агірре здає його по напрочуд помірній ціні в чотири з половиною долари на добу. Проте обираємо ми його не через привабливу ціну, а через яскраву вивіску, що гордо заявляє всім перехожим: «У нас найшвидший інтернет на острові». За все своє життя гірші ніж на Філіппінах справи з вайфаєм я бачила лише на Кубі – там він не існував зовсім. І ось тільки-но побачивши напис про інтернет, у серці з’являється надія. 

Варто нам було розрахуватися, як з’ясовується, що інтернет тут існує лише на папері. Так жорстоко як Марія Імельда нас ніхто ніколи не підйобував.
– «Гаразд!» – думаю я. – «Не все так кепсько, адже ми в тропічному раю – будемо насолоджуватися єднанням з природою!»

Гадаю, що не я одна мріяла пожити в таких умовах хоча б тиждень. Знайти ідеальний пляж з білосніжним піском, блакиттю моря та невеличким деревцем, спати в гамаку або на підлозі колиби з пальмових гілок. Прокидатися зі світанком і їхати з рибалками в море, допомагати їм ловити рибу, а їхнім дружинам чистити і готувати її на вугіллі. Зривати кокоси безпосередньо з пальм, а манго з дерев, по опівдні ловити хвилі, стоячи на дошці, малювати картини, писати щось ручкою в блокноті… Все це без вай-фая, без телевізора і електрики – мовчати та думати. Хоча б тиждень! Ага.

Від того єднання дуже швидко починає нудити. В перший же день ми обійшли все селище за двадцять хвилин. На 4-х вулицях розкинулося декілька десятків хатин, один магазин, пара-трійка кіосків та кафешок, школа, церква та кладовище. Жодних галерей сучасного мистецтва, пам’ятників архітектури, тощо. Я була б вже рада і краєзнавчому музею з погризеним міллю опудалом лисиці і доробками третьокласників, але ж ні. З розваг були наявні лише бої півнів та хорові співи в храмі. Обидва дійства відбувалися недільного ранку одночасно, немов доповнюючи одне одного.

Життя в селищі завмирає після дев’яти годин вечора і тільки комарі не сплять. Наше бунгало ззовні було еталоном екзотичності, що друкують на листівках, але зсередини виглядало куди буденніше: під встеленим пальмовим гіллям дахом зачаївся звичайний шифер, над котрим розкинуло своє гілля величезне мангове дерево. В першу ж ніч ми не змогли заснути через артобстріл – по шиферному даху майже без упину лупили недостиглі плоди манго. Взагалі я ще ніколи не зустрічала таку високу щільність плодів на одному дереві. Зранку Марія Імельда клятвами запевнила нас, що дереву не боляче, просто плодів забагато і Воно їх скидає. Згодом дослідним шляхом було встановлено, що жбурляється ними мерзенне мангове чрево виключно в нашій присутності. Варто лишень нам кудись відлучитися як мангопад одразу ж припиняється і дерево, як остання сучка, терпить до нашого повернення. Вночі ж Воно входить в особливий кураж і як тільки ти заплющиш оченята – ба-бах, і за п’ять хвилин знову – ба-ба-бах! П’яту симфонію Бетховена, часом, не бажаєте?

Дерево вирішено було назвати Ларсом на честь Трієра, та Тарковським на честь його старшого товариша по цеху. Пам’ятаєте момент з падінням жолудів в трієрівському «Антихристі»? То ж бо й воно! Зрозумівши, що ми стали ближчими і перейшли на особистості, Ларс Тартаковський в той же момент від душі поцілив мені в голову черговим зеленим манго.

Спочатку моральний прихисток я знаходила в морі. Звісно, ніякі рибалки на ніяку риболовлю мене не взяли, тому я просто відпливала на півкілометра від берега і лежала на спокійній воді та дивилась на безкрайнє блакитне небо з білими хмарками.

Чергового разу, запливши трохи далі від берега і ледь встигши перевернутися на спину щоб перевести подих, я відчула, як поміж лопаток ласкаво пройшлось чиєсь щупальце. З дикого переляку я підлетіла над поверхнею води – піді мною пульсувала величезна прозора парасолька медузи. Таких велетенських чудовиськ я навіть на Discovery не бачила! Спина запалала неначе в полум’ї, і поки я гребла до берегу, вже встигла набрякнути та почервоніти. На цьому моїм запливам було покладено край.

– Ну що ж, – вирішила Аня, – хрін з вами, буду засмагати, стану шоколадкою. Лежати під сонцем довелося топлес, бо верх від купальника в мене вкрав таксист в Індонезії.

Заміни купальнику в ісламських Філіппінах я так і не знайшла. Місцеві купальники тут виглядають як шорти та футболка, і при цьому ви ще типу гаряча мусульманка, а слово «стрінги» для продавчинь асоціюється з чимось типу одягу зі шкіри немовлят.

Повитріщатися на Аньчині циці, підсвідомо завдячуючи широкому жесту індонезійського таксиста, збіглася вся чоловіча половина селища, в той час як інша, жіноча частина, почала готувати каміння і дрова для ритуального спалення іноземної відьми. З огляду на ці обставини, було прийнято рішення перервати приймання сонячних ванн і відступити в тінь Ларса Тарковського.

З гастрономічною частиною також видався провал. Готувати було ніде і нічого: манго ще не достигли, а кокоси швидко остогидли. В місцевій забігайлівці мені дали прізвисько Сичуань (китайська провінція, що славиться своєю кухнею) за прихильність до локшини зі смаженими овочами та куркою. Така от дієта.

І без того відрізані від цивілізації, ми відчували певний дискомфорт з нестачею електроенергії – її давали ввечері з перебоями і не завжди. За чотири дні я виписала дві ручки і навчилася гострити олівці за допомогою мачете.

Наближалася Пасха і в Марії Імельді прокинулася совість. В непроглядну ніч ми озброїлися ліхтариком та бамбуковою палицею та вирушили до її кузини, попутно продираючись крізь джунглі. Сполохані світлом ліхтаря та звуком ударів бамбукової палиці, від нас в різні сторони тікали пітони та якісь летючі тварюки. Випробування, звісно, на цьому не закінчилися – модем необхідно було ще й налаштувати.

«Я певна, що там все просто», – оптимістично заявила Марія Імельда і простягнула мені рукописну інструкцію на палаванському діалекті філіппінської мови… Чи жадали ви коли-небудь Інтернету, як жадала його я в той момент?

Філіппінці першими здогадалися вирубувати на стовбурах кокосових пальм засічки на кшталт сходинок, щоб було простіше лазити за горіхами і, можливо, років через сто вони здогадаються і встановити вежі для нормального прийому сигналу. А поки що бідненька Анєчка з затисненим в зубах айфоном, здираючи в кров руки та бедра, ризикуючи отримати в голову не те що манго, а стиглим кокосом, дереться нагору. Добравшись до верхівки, в надії спіймати хоч щось, простягає телефон догори в позі гордого жебрака і все ж ловить дещо, адже всім нашим бажанням судилося збутися.

Величезний жук на всій швидкості свого карколомного польоту таранить Аньчине око, телефон вислизає з рук і падає додолу, звідки доноситься мерзенний дитячий сміх.

В кінці п’ятого дня ми сидимо в гамаці, потягуємо ром з колою і витріщаємося на двері. Нам смертельно остогидли і тропічні пейзажі, і місцеві аборигени, і вся ця південна романтика. Я пишу по п’ять годин на день, і це єдине, що рятує від втрати глузду, що стрімко наближається з кожною проведеною тут годиною. Втікати звідси нікуди. Це не острів – це замкнуте коло, всіяне пальмами. Природа, ізоляція і тиша зробили свою справу – зупинили колесо, котре я, неначе хом’як, крутила останні півроку. Я зійшла, перевела подих, оглянулась навколо і знову опинилася наодинці з вселенською пустотою, але що з нею робити, я так і не второпала.

Фото: Марія Хандусь
Текст: Аня Морозова