Меню & пошук

Протести в Бангкоку

Протести в Бангкоку

SONY DSC

Нам вдається потрапити до Бангкоку 11-го січня пізно ввечері. Заїжджаємо на оплаченій незнайомими тайськими дівчатами маршрутці – їх здолав жах, коли вони дізнались, що в буремну наразі столицю, ми їдемо затемна ще й автостопом. «Вас там можуть убити!» – безапеляційно наголошують вони та мало не силою запихають нас у мінівен. 

Американець, у якого ми зупинились, залишає нам ключі від своєї розкішної квартири і покоївку бонусом – трохи збентежену та чарівну тайську бабцю метр сорок заввишки. «Вона зараз боїться виходити на вулицю, – каже він, – нагляньте за нею». Філа, як і багатьох його співвітчизників із Бангкоку на деякий час евакуює дипмісія.

12-го січня столицю Таїланду лихоманить. Молодий хіпі з Європи з надто розширеними зіницями, здається, передивився безсмертне творіння Копполи під MDMA. Він заявляє продавцю фруктів: «Це буде Апокаліпсис, брате! О, який це буде Апокаліпсис!». Настрій міста розпечений до білого жару, повітря мов ось-ось почне тріщати від напруження, Таїланд наповнився моторошними плітками та передбаченнями і, чим далі від столиці, – тим страшніше і кривавіше. В понеділок буде «різня», «бійня», «танки», «трупи», «всьому кінець». Посольства б’ють на сполох, закликають своїх громадян відмовитись від відвідувань Таїланду і, особливо, Бангкоку, ще й ЗМІ підливають масла у вогонь, твіттер та фейсбук наробили ґвалту. Зароджується відчуття, наче завтра на місто скинуть атомну бомбу – не менше.

Рано зранку 13-го січня піднімаємось на дах нашого 17-ти поверхового будинку. На небі ні хмаринки, вже щосили пече сонце і святково виблискує озеро. Поруч із ним вишикувалась друга кавалерійська дивізія королівської гвардії. З висоти військові схожі на діловитих чорних мурашок. Тиша, немов миттєвий холод, перехопила дух міста. Вулиці навколо здаються вимерлими. Непомітно ні людей, ні машин, ні навіть всюдисущих тук-туків. Раптом над нашими головами пролітає гелікоптер і майже синхронно з цим чутно виття сирени – це швидка летить по проспекту.

Ближче до опівдня місто трохи оживає. Вздовж Thanon Phahon Yothin проїжджають колони мотоциклістів із національними прапорами – вони рухаються до монумента Перемоги. Слідом за ними рушаємо й ми. Наша покоївка, з дивними двобарвними очима: карі з блакитним обіддям, мало не вчепилась у наші руки. «Вам не потрібно виходити на вулицю, не потрібно». Від неї також віє безумством.

Після гарячки минулих днів ми очікуємо побачити все, що завгодно. Сотні тисяч анонімусів у масках Гая Фокса із запаленими смолоскипами, жахливих у своїй кровожерливості дикунів, облитих кров’ю невинних немовлят, танки з китайськими зірками на бортах… Ми готові до будь-чого, у відповідності з тією істерією, що панувала в місті. Та лише не до цього. Площа навколо монумента Перемоги більше нагадує сільський ярмарок, балаган, шапіто під відкритим небом. Ховаючись від спеки, в тіні, на брудних кульках і газетах валяються тайські домогосподарки, хіпстери й бомжі – все впереміш. Між ними товчуться менш везучі співвітчизники, які не встигли зайняти хороші місця. Навколо них мессершмiттами кружляють рознощики їжі, води з льодом, жваво снують торгаші зі стрічками, прапорцями та іншою дешевою атрибутикою з національним мотивом.

На тротуарах, наче захисна стіна, по зовнішньому периметру навалена купа різноманітного мотлоху, який продають за копійки. Внутрішнє кільце навколо самої стели обкладено різномастими наметами й парасолями кольорів веселки, під якими від спеки ховаються ті, кому не вистачило місця в тіні. Кислотно-яскраві парасольки створюють враження, ніби протестують або геї, або прихильники нью-ейдж. Сам монумент обліплений любителями жваво помахати прапорами, пообійматися один із одним перед натовпом, поскандувати кричалки. З величезних колонок линуть то якісь патріотичні пісні, то верескливі промови якогось вельми пересічного оратора. Люди п’ють, їдять, гортають новини в соцмережах, слухають музику на айподах і грають в angry birds на айпадах, фотографуються один із одним, смітять, сміються, танцюють. Словом, роблять усе, що завгодно, окрім заявленого протесту.

Міліції чи військових практично не видно, зате в натовпі повно ряджених. Простий народ від них теж не особливо відстає: у кожного другого на щоках наклейки у вигляді таїландського прапора, футболки з кострубатими написами «Shutdown Bangkok». Вони обмотані стрічками, як мумія бинтами. На площі стоїть нестерпний шум: хриплять і шиплять колонки, люди свистять та тріщать тріскачками на заклики зі сцени. Зникнути з «місця, де твориться історія» хочеться нестерпно вже через п’ять хвилин після прибуття. Спека й тиснява роблять свою справу. Ми йдемо далі.

Проходимо ще близько трьох заблокованих опозицією великих перехресть. Усюди обстановка нагадує чи то бразильський карнавал, чи то день міста в якійсь українській глушині. Торгові центри, розташовані коло цих «гарячих точок» стоїчно витримують наплив революціонерів, яким ліньки лежати на спекотній вулиці та які висловлюють свою активну громадянську позицію розвалившись із їжею-питвом просто коло ескалаторів і магазинів. Усюди стоїть сморід, чути горілою олією, потом, каналізацією.

Ми дуже швидко розчаровуємося і розуміємо, що навколишня дійсність жодною мірою не відповідає нашим очікуванням: ні хорошим, ні поганим. У Бангкоку відбувається революція домислів, революція фото в інстаграмі, революція пісень і танців на ринковій площі, а не боротьба думки та дії проти корумпованої влади.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

0 Коментарів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: