Ізольована гостинність і краса на межі каліцтва: історія про зустріч із племенами Ефіопії
Ізольована гостинність і краса на межі каліцтва: історія про зустріч із племенами Ефіопії
Шістнадцять етнічних груп проживають у цій місцевості тисячі років, але до цього часу зберігають племінні звичаї, уклад життя та зовнішній вигляд.
[ads-pc-2]
Спеціально для Inspired засновники проекту Nomads.wtf − журналістка Аня Авузяк та фотограф Денис Куцевалов − розповіли про подорож до племен Ефіопії.
На далекому півдні Ефіопії, майже на кордоні з Кенією та Суданом, розташована річка Омо. Вона тягнеться на сотні кілометрів, перетворюючи гарячі напівпустельні землі на зелені савани. Але не природні ландшафти ваблять сюди туристів з усього світу, а жителі цієї долини. Шістнадцять етнічних груп проживають у цій місцевості тисячі років, але до цього часу зберігають племінні звичаї, уклад життя та зовнішній вигляд. Щоб завітати в гості до кожного з племен, знадобиться тиждень, а то і декілька − частина з них ізольовані від великих поселень та доріг. Ми ж маємо лише чотири дні, тому обираємо подорож нижньою частиною Омо, де живуть найколоритніші резиденти.
Літак торкається посадкової смуги в невеликому містечку Джинка. Тут немає кінотеатрів та торгових центрів − лише хатинки, поля, місцева школа та кілька готелів для туристів. Але раз на тиждень, по суботах, містечко заповнюють тисячі людей. Усі навколишні племена приходять на місцевий ринок: торгувати продуктами та худобою або ж витрачати гроші, які вони заробили на туристах. Ринковий день тут вважається особливою подією ще й тому, що це найкраща нагода обмінятись новинами та запросити родичів та друзів на весілля або іншу важливу церемонію.
Та сьогодні п’ятниця, містечко пустує, тому ми одразу сідаємо в позашляховики та прямуємо до першого з племен.
Мурсі
Мурсі вважаються войовничими та агресивними, а ще увесь світ знає їх як дивних людей з глиняними тарілками в нижній губі. Кажуть, цей звичай Мурсі винайшли у 15 столітті, коли работорговці масово забирали чоловіків та жінок із поселень та продавали в портах північної Кенії та Сомалі. Тоді місцеві жителі вирішили проколювати дівчатам нижню губу та деформувати її, щоб для викрадачів вони здавались непривабливими та втрачали свою цінність.
Так чи інакше, з часом ця традиція отримала кардинально інший зміст. Величезна тарілка в губі стала символом краси. Матері почали проколювати дочкам губу, щоб показати, що ті готові до заміжжя, і поступово така дивина стала каноном краси: кожна жінка хотіла носити якнайбільшу тарілку, щоб справляти незабутнє враження та вирізнятись серед дівчат з інших племен. Вперше дівчатам роблять надріз у нижній губі приблизно у віці 15 років. В губу вставляють невеличку палицю, яку поступово замінюють іншою, більшого діаметру. І за рік-два дівчина вже може носити глиняну тарілку, яку вдягає ледь не щодня, допоки не вийде заміж. Після одруження тарілку вдягають лише з особливих нагод − коли до сім’ї мають завітати гості або у святкові дні. Та в останні роки місцеві жінки найчастіше носять тарілки для туристів, які приїжджають сюди, щоб зробити екзотичні фотографії.
Підприємці-Мурсі винайшли цілу схему: за кожне фото турист мусить заплатити по 5 бірр (близько 5 гривень) усім його учасникам. Якщо фотографує занадто довго та в різних локаціях − то 10 бірр. Тому Мурсі одразу ж хапають відвідувачів за руки та вимагають сфотографувати їх. Більше з тим, тепер замість вранішніх домашніх справ усе село прикрашає себе до приїзду туристів: розмальовує тіло в традиційний спосіб та майструє реквізит. Деякі навіть надягають коров’ячі віжки, бо вони колоритно виглядають на фото. Жителі тутешніх сіл перетворились на справжніх стилістів та моделей, які знають, як правильно позувати та в яких локаціях виходять найкращі фото. Тут можна зробити тисячу фото, як з National Geographic, але стривайте, де ж справжнє людське спілкування?
Нам вдається перемовитись кількома словами з однією з бабусь. Коли гід перекладає для неї запитання, вона посміхається та міцно бере мене за руку. «Мене звуть Бангулі, Бан-гу-лі!» − каже вона і повільно перераховує імена своїх п’ятьох дочок та синів. Бангулі каже, що їй 55 років, хоча виглядає вона на всі 75. Насправді ніхто з Мурсі не знає свого справжнього віку, та й навіщо? Як це змінить життя Бангулі?
Коли ми проводимо занадто багато часу з бабусею, інші жителі поселення починають нервувати. Вони починають вимагати, щоб ми зайнялися ділом − почали фотографувати їх. Виявляється, Бангулі живе зовсім в іншому селі і приходить сюди, щоб підзаробити трохи грошей. Річ у тому, що з появою туристів ті поселення, які живуть ближче до дороги, стали заробляти величезні за місцевими мірками гроші. З часом вони полишили худобу та пасовиська, вважаючи за краще присвятити весь день прикрашанню себе для фотографій. Сусідам приходити позувати не дозволяють, тому їм доводиться працювати значно більше і важче. Мабуть, для старенької Бангулі зробили виняток.
Ми полишаємо одне з найфотогенічніших племен світу з важкими думками: що ж, виходить, власне туристи та фотографи й винні в тому, як змінились ці люди? Можливо, краще було зовсім не діставати камеру, а замість того поговорити з місцевими? А купу однакових фотографій жінок з тарілками в губах зараз можна відшукати на будь-якому фотостоку.
Хамери
Через п’ять годин дороги наш автомобіль прибуває до містечка Турмі − серця краю, де проживає одне з найчисленніших племен долини Омо, Хамери. Їхні жінки відомі своєю красою та яскраво-рудими тонкими дредами, які вони покривають червоною глиною. Один зі звичаїв Хамерів − одружуватися лише з представницями свого племені.
Ми входимо до невеличкого поселення якраз після дощу. Воно виглядає зовсім порожнім, та вже за 10 хвилин нас оточують дітлахи, а згодом із хат визирають і господині. Одна з них запрошує нас до себе в гості. Зсередини її домівка виглядає ще скромніше, ніж зовні: глиняні стіни, одна кімната, що одночасно слугує вітальнею, спальнею та кухнею. Дівчина пропонує нам невеликі стільчики − повноцінних меблів тут немає, та вони й не потрібні, коли стеля так низько, що не розігнешся в повний зріст.
Вона розпалює вогнище прямісінько в хаті та ставить на нього казанок з дивною сумішшю − місцеву каву. Справжня кава для місцевих жителів занадто дорога. Тому Хамери готують відвар із кавового лушпиння. Господиня будиночка розливає напій по калабасах, половинках місцевого гарбуза, та простягає нам. Намагаємось не думати, чи миють колись Хамери посуд.
Поки через гіда ми спілкуємося з хазяйкою, до хати зазирає молода дівчина. На мигах вона показує мені, що їхала на мототаксі (це найперший місцевий вид транспорту − громадського тут немає) та впала з нього. Показує розбите коліно та завмирає в німому питанні − чи можу я щось із цим зробити? На щастя, у моїй аптечці є і перекис водню, і мазь для ран. Ми йдемо до авто, де я під наглядом натовпу місцевих промиваю коліно та накладаю дівчині пов’язку. Ніщо не змінюється на її обличчі, навіть коли я торкаюсь запаленої рани. Жінки цього племені звикли до фізичного болю, адже в Хамерів існує цілий ритуал, під час якого вони самі просять чоловіків відшмагати їх різками. Його назва − буллджампінг. Щоб вважатися чоловіком, кожному хлопцю з племені необхідно чотири рази пробігтися по спинах 10-12 бичків і не впасти.
Щоб продемонструвати свою любов та підтримку, жінки із сім’ї хлопця танцюють, співають та підбігають до чоловіків з племені, вимагаючи вдарити їх заточеною різкою якнайсильніше. Шрами, що залишаються після цього ритуалу, стають предметом гордості жінки та викликають велику повагу в односельчан та її чоловіка. Зважаючи на те, що в Хамерів може бути до п’яти дружин, велика кількість шрамів надає жінці перевагу над іншими.
Уже біля виходу з села ми зустрічаємо двох жінок, що повертаються з поля. Їх звуть Гаді та Керо, вони обидві − найперші дружин. Про це легко здогадатися, бо кожна з них має на шиї спеціальну прикрасу витягнутої форми, такий собі чокер. Ми вітаємося, вони розказують, що мають по двоє дітей. Я питаю, чи хотіли б вони більше. Вони червоніють, роздумують. «Так! Хоча б п’ять!» − весело відповідає Керо, і жінки йдуть далі у своїх справах.
Дассанеч
Наша дорога лежить далі на південь, до самісінького кордону з Південним Суданом. Тут стає неймовірно спекотно удень, на сонці температура сягає +40С. Саме в цьому регіоні вчені знайшли мумію одного з наших найдавніших пращурів, вік якої налічує близько 1,6 мільйона років. Цей край − справжня колиска людства, і саме тут живе народність Дассанеч. Це плем’я − одне з найбідніших у долині Омо, але так було не завжди.
Ще п’ятдесят років тому Дассанеч мали великі стада худоби та мігрували з ними між Ефіопією, Кенією та Суданом в пошуках пасовищ. Та після встановлення чітких державних кордонів їм заборонили пересуватися на території інших країн. Дассанеч були змушені осісти в долині Омо та частково стати фермерами. Але в такому спекотному кліматі вирощувати городину − неймовірно складно, до того ж біля води живуть малярійні комарі та мухи цеце, що кусають худобу. Тому поступово Дассанеч ставали все біднішими.
Ми під’їжджаємо до одного з поселень, але дістатися до нього можна тільки на човні. Хатинки в селі зроблені з хаотично скріплених палиць та накриті жестяними листами і поліетиленом − вдень у них має бути дуже гаряче та душно. Жінки сидять у затінку та займаються домашніми справами, діти оточують нас та вимагають зробити селфі разом. Переглядають фото, сміються та просять ще. Тут вже ніхто не рахує кількість кадрів. Наш гід пояснює: «Ми побачили, якими жадібними стали люди в інших племенах, як вони ставляться до туристів. І вирішили зробити все по-іншому. Тепер ми беремо одноразову плату за фото й розподіляємо її порівну між усіма родинами, навіть між тими, яких наразі немає вдома. Ми хочемо, щоб люди раділи гостям та спілкувались з ними!»
Неподалік жінки будують дім − будівництвом теж мають займатись вони. Дівчат змалечку привчають багато працювати. До того ж у віці семи-восьми років кожна з них проходить жахливу процедуру обрізання − інакше все життя її називатимуть хлопцем та твариною і вона не матиме права навіть носити одяг, не кажучи вже про нормальне життя або одруження. І хоч усе більше Дассанеч переїжджають до міст і віддають дітей до шкіл, від традиції ніхто відмовлятись не збирається. Життя жінки тут − це важка праця, догляд за родиною та відповідальність, аж ніяк не задоволення.
Дорогою назад, вкрившись у затінку загону для кіз, ми п’ємо зі своїх пляшок чисту свіжу воду та усвідомлюємо, наскільки цей світ далеко від звичного нам світу з безкоштовною вищою освітою, електрикою, кондиціонерами та пластиковими картками.
Чотири поради для тих, хто зібрався в долину Омо:
- Найкращий час для відвідування долини, та й Ефіопії загалом − з листопада по лютий. Саме тоді в країні починається сухий сезон та панує найкраща погода.
- Теоретично ви можете відвідати племена самостійно, але вам все одно знадобиться орендоване авто з водієм, пропуски до всіх племен та локальні гіди. Найзручніший варіант − приєднатися до організованої подорожі, такі можна знайти в Аддіс-Абебі чи в інтернеті. Подорож на три дні коштуватиме від $350-400 на людину, включаючи готелі, вхідні квитки та транспорт.
- Завчасно підготуйте купюри у 5 бірр для оплати фото, репелент проти комарів та дезінфікувальну рідину: миття рук з милом в таких місцях − це розкіш.
- Будьте готові до пригод та захопливої подорожі до унікального шматочка світу без календарів та мобільного зв’язку в 21 столітті!
