[ads-pc-2]

15 лютого 2014, Сингапур

Починалося все добре. Ми завантажилися у блаженно-прохолодний модерновий 170-й автобус, що прямував з прикордонного малоазійського містечка Джохора до Сингапуру. Весь салон було увішано попередженнями про те, що дозволено, а що заборонено ввозити і, на жаль, тоді ми не звернули на них належної уваги. В очі кидався знак, що накладав штраф за провіз дуріану в салоні. 

В Малайзії це коронний фрукт, що продається на кожному кроці. З нього виготовляють морозиво, цукерки, кекси і навіть макарони. Сморід від нього там стоїть повсюди, тож в мене фрукт нічого окрім блювотних рефлексів не пробуджував, тому солідарність правил з нашими смаками тішила.

Будівля прикордонної застави дуже схожа на надсучасний та дорогий аеропорт. Мимоволі пробирає хвилююче почуття наснаги. Але запам’ятається нам кордон Сингапуру аж ніяк не хайтеком та розкішним терміналом.

Українцям для відвідин цього золотого клаптику Землі необхідна віза, але, якщо перетинати кордон транзитом і мати при собі квиток на літак, то можна і затриматися на 96 годин. Інтернет кишить чутками й домислами про те, як наших земляків постійно знімають з рейсів бюджетних авіакомпаній і завертають назад, якщо в паспорті немає сингапурської візи. Хтось вважає, що отримати транзит можна тільки в міжнародному аеропорту Чанги, хтось, навпаки, певен що в’їжджати треба тільки «по землі», бо прикордонники там, мовляв, лояльніші.

Ми обрали другий варіант, вирішивши, що якщо нас і завернуть на наземному кордоні – ми повернемося в Куала-Лумпур і полетимо звідти до Чанги. Квитки з Сингапуру в Індонезію в нас вже були.

Минувши сяючі малоазійські прикордонні коридори і проїхавши автобусом по мосту на інший берег затоки, ми опинилися в Сингапурі. Прикордонники висмикнули нас з натовпу поважно крокуючих до ескалаторів малоазійців:

– Вибачте, але вам доведеться пройтися з нами.

Сингапур слідкує за своєю чистотою прискіпливіше за цнотливу іранку, тож всі, хто за минулий тиждень побували в Африці чи Південній Америці, і, взагалі, всі підозрілі фізіономії, що не вписуються в систему, зобов’язані пройти іонну очистку. Зі сторони це виглядає надфутуристично і чимось нагадує процедуру пропуску в яку-небудь секретну бактеріологічну лабораторію з розробки штамів еболи чи сибірки.

Після процедури ми чисті, як думки немовлят, попрямували на паспортний контроль, де почався вже новий завиток нашої епопеї.

– Where is your visa?

– I don’t have it, but…

– Go back to Malasia!

За 10 хвилин суперечок нас доставили нагору в іміграційний офіс, і тут почалося…

Такі жорсткі допити до цього я бачила тільки в кіно – розлючений гестапівець світить в очі настільною лампою полоненій, але гордій червоній партизанці, і вопить:

– Я ваш в аштанній рас питаю, таварісч Пєтрова, де ви шховали бімбу?!?

До офіцеру нас заводять по черзі, засипають купами однакових за сенсом питань, паралельно перевіряючи наші документи ледь не з лупою: «Хто ви такі? Чому саме Сингапур? Скільки у вас грошей? Де працюєте? Коли ваш літак? Куди прямуєте потім? Грошей скільки? Хто ти? Де віза? Віза де? ВІ-І-І-І-І-ЗА-А-А!»

Абсурд ситуації полягає в тому, що ми абсолютно законно можемо знаходитися в країні протягом 4-х днів. Усі необхідні папери для цього в нас були, в тому числі і роздруківка сайту посольства, де чорним по білому затверджувалися наше на те право. Біда тільки, що офіційна сторінка посольства не оновлювалася з 2012-го року, а документи, котрими керувалися прикордонники, взагалі були датованими 2008-м. І, здається, ми були навіть не першими українцями, що вирішили прорватися через сухопутний кордон замість міжнародного аеропорту Чанги, а взагалі першими громадянами нашої держави, котрих тут бачать. Це було вже занадто для заіржавівшого бюрократичного механізму, котрий заміняв багатьом держслужбовцям мізки. Якщо ви прагнете порозуміння з системою – ведіть себе відповідно.

Тим не менш нам щастить, і офіцер додзвонився куди треба і отримав підтвердження легітимності нашого транзиту. Наостанок – вкотре обшукують і втулюють в паспорти штамп на 4 дні.

Можна було б видихнути з полегшенням, але нас ще очікував десерт. При проходженні через рамку металошукача, позаду я почула радісне цвірінькання охоронної системи. В Марусиному рюкзаці знайшли кастет. За деревами й лісу не видно тому, на щастя, знайшли тільки його – газовий балончик лишився під конспірацією.

Зроблю невеликий ліричний відступ для того, щоб пояснити звідки в нас кастет. Шлях нашої навколоземної подорожі аж ніяк не вистелений пелюстками троянд, тому трапляється різне. В Малайзії на нас напали неповнолітні індуські довбні. Історія не з приємних, і зараз мені не хотілося б її детально описувати. Таке відбулося з нами вперше, але могутня Марусина біцуха, мої навички ведення перемовин в кризових умовах та акторські здібності нашої подруги Каті відіграли вирішальні ролі. Все розрулилося в дусі тарантинівських бойовиків – агресори не тільки розкаялися, але й подарували Марусі кастет на пам’ять і в знак поваги. Фантастичною нахабністю було прохання одного з них зафрендити його на Фейсбуці, але це вже було занадто – десь за краєм мого милосердя.

Годі з ліричними відступами, бо в Сингапурі нас вже доставили в кабінет служби безпеки.

Пікантності ситуації додавала Марусина футболка, що нагло і ультимативно стверджувала «Travel, bitch!».

Завершував образ кастет з викарбуваним на ньому  лаконічним, подібно цезарському «Veni. Vidi. Vici.», написом «Drink. Fight. Fuck.».

Офіцер, окинувши поглядом футболку і кастет, зник у лабіринті коридорів. За декілька хвилин він повернувся з переліком сингапурських штрафів і простяг його нам з неприхованим снобізмом, подібним до того, з яким сомельє приносить винну карту в найдорожчому ресторані міста.

Офіційним девізом міста є «Singapore is a fine city».

Не зрозуміло про який саме «файн» йде мова, якщо штраф за викинутий повз смітник недопалок, плювання під ноги та вживання їжі в метро коштує 500s$.

Поки ми, затамувавши подих, роздивлялися таблицю штрафів і прораховували у скільки нам виллється «тревел, біч!» по Марусю прийшли. Мою бойову подругу потягнули на черговий допит, а мені, щоб не сумувала, черговий охоронець розповідав за що тут прийнято бити кийками, а за що – вішати.

Хвилин за 20 потенційна терористка повернулася з листом-оповіщенням про конфіскацію кастету, і нам дозволили котитися під три чорти.

Щасливі, адже все владналося, ми пообіцяли собі, що наступні три дні будуть найбільш законослухняними у нашому житті. Проте, вистачило нас менше ніж на добу, і тому наступного разу ми розповімо вам, як нелегально потрапити на найвищий басейн у світі.

Текст: Аня Морозова. Фото: Марія Хандусь