Історія про мрії щодо великого спорту, та допомогу своїй країні навіть в еміграції

---

[ads-pc-2]

Спеціально для Inspired Аліна Степанець поговорила із українкою Катериною Малаховою, що вирушила в США на навчання по тенісній стипендії, втім присвятила життя благодійності − з-за кордону Катя організовує будівництво українських дитячих майданчиків для дітей з інвалідністю, надсилає військовим в АТО рюкзаки з медикаментами, а також привезла в Україну секвенатор − обладнання, яке використовують для діагностики раку методом аналізу ДНК.

---

Тато дуже хотів, щоб я займалася великим тенісом, вважав, що цей спорт добре розвиває вольові якості, координацію, увагу і при цьому тенісистки не втрачають своєї жіночності. Я народилася в Новій Каховці, у нас в місті цей спорт досить добре розвинений. Вперше я прийшла на корт в 7 років і прекрасно пам’ятаю цей день. Я відразу закохалася у великий теніс. Тоді я ще займалася танцями, але через рік сказала батькам, що більше не ходитиму на хореографію, а натомість більше часу приділятиму спорту.

Тренери запевняли моїх батьків, що у мене немає таланту в тенісі, але я його дуже любила, тренувалася одна, часто залишалася після занять або приходила раніше. Я чотири рази ставала чемпіонкою України, двічі в дитячій категорії − в 13 та 15 років, і двічі в дорослій − в 16 і 17.

У 18 років мені надійшла пропозиція від університету Вірджинії США вчитися у них і виступати в за їхню університетську тенісну команду. Але це означало, що потрібно залишити професійну лігу і забути про спортивну кар’єру. Я тоді була в хорошій формі і вигравала у суперниць, тому від пропозиції відмовилася. Але через рік ситуація змінилася, я не піднялася високо в міжнародному рейтингу і до того ж отримала кілька травм. Цього разу від стипендії на навчання в США не відмовилася. Тим більше, великий теніс − дорогий спорт, останнім часом мама все тягнула на собі, і у неї просто вже не вистачало сил оплачувати мою спортивну кар’єру, інших спонсорів у мене не було. Ми прийняли рішення − я лечу в Америку.

---

В університеті Вірджинії (Virginia Commonwealth University) мені оплачували навчання, гуртожиток і харчування.

Я прилетіла в Америку наляканою дитиною.  Першою людиною, яка допомогла мені акліматизуватися і освоїтися став Семі − студент палестинського походження, на той момент майже випускник медичного факультету і староста гуртожитку. Ми з Семі закохалися одне в одного.

Я приїхала в 2008 році, це була криза, багато випускників не могли знайти роботу. Мене завжди цікавив маркетинг, але я поговорила з професурою, і вони порадили вибрати бухгалтерію або фінанси. З такою спеціальністю, за їхніми словами, більше шансів залишитися в США після університету і отримати робочу візу. Фінанси я не любила, тому вибрала бухгалтерію.

Перебування в США було затьмарене тим, що мій тренер з тенісу виявився деспотом. Після півроку навчання я поїхала на канікули в Україну. Тато хворів на рак і в кінці того літа помер. Я повернулася на навчання в пригніченому стані. Тренер покликав мене до свого кабінету і сказав: «Малахова, я вирішив перевести тебе в інший університет. Ти погано граєш». Я кажу: «Тренере, ти бачиш яка в мене ситуація, сезон змагань починається за кілька місяців. Дай мені час, і я приведу себе в форму». Але він відповів: «Університет не платитиме за твою скорботу. Переводжу тебе в Теннессі ». Звісно я не хотіла втрачати місце в престижному університеті і переїжджати в глибинку.

Пам’ятаю, як йшла з його кабінету, дув просто божевільний вітер в обличчя, сльози котилися градом. Я думала: «Господи, ну за що мені це? Чому все це має трапитися в один момент?». Але люди не бачать загальної картинки, ми зациклюємось на одному моменті і ніколи не знаємо, що нас чекає за рогом.

Почалося цькування, тренер не видав мені форму і ставив зі слабкими гравцями в парі. Після того, як він поставив мене на корт з дівчиною, яка щойно навчилася тримати в руках ракетку, я підійшла і запитала: «Це ваш спосіб опустити мене?». Він відповів: «Так. Ти − мій головний біль. Ти така тупа і вперта, що будеш грати з тим, з ким я скажу».

Потім я дізналася, що він брав у команду тільки дівчат зі Східної Європи − з України, Білорусі, Молдови, Румунії тощо. Знав, що вони покірні і не будуть проти нього виступати, бо хапаються за шанс залишитися в Америці. Мама тоді сказала мені: «Нічого страшного якщо ти повернешся додому, ти не залишишся без нічого. Не потрібно боятися!». Це дало мені сили. Мені було важливо не втратити почуття власної гідності.

Я вирішила, що не поїду в Теннесі, шукатиму інші шляхи, і переберусь тільки туди, куди сама захочу. Семі допоміг мені написати есе про себе. Я зробила відео, як я граю в теніс, і почала розсилати його та есе по університетах в США.

Мені відписали з багатьох. Найпрестижнішим серед них був Cornell University в штаті Нью-Йорк, він належить до Ivy League Schools (Гарвард, Yale, Princeton, Stanford, etc.) Там мені запропонували вчитися на Public Relations. Я дуже здивувалася і подумала, де я, а де PR? Потім зрозуміла, що це той самий маркетинг, який мені подобався.

Втім Cornell University я не вибрала, бо там стипендія не покривала проживання. Одне півріччя у гуртожитку обійшлося б мені в 5-10 тисяч доларів. Мама в Москві, батька щойно не стало, грошей взагалі не було. Звісно я  працювала з першого року в США. Але коли переїздиш в нове місце, не можеш розраховувати, що з першого дня знайдеш роботу. Спочатку потрібно вникнути в навчання, увійти в режим тренувань, відчути себе більш-менш на плаву.

Я вибрала університет в Каліфорнії, бо вони оплачували навчання і проживання, і почала готуватися до переїзду.

Щодо свого тренера-деспота я подумала : «Ну добре. Чорт із тобою! Хочеш мене вижити? Ти мене ще не знаєш! Я стану кращою і сильнішою!». Семі завжди казав: «Тобі ніколи не можна бути в зоні комфорту, тоді ти даєш собі поблажки, а в критичній ситуації у тебе з’являється креативність». Я кожен день вставала о 6 ранку, бігала, йшла на тренування. Я була у відмінній формі. І ось, на одному з тренувань виграла у всіх дівчат. Вони були шоковані! Навіть не здогадувалися, що я сама тренувалася весь цей час.

Тренер викликав мене і сказав: «Гаразд, Малахова, я передумав, я хочу, щоб ти залишилася». Це був як бальзам на душу, тому що він заподіяв мені так багато болю! Думала, що він занадто гордий, щоб визнати свою помилку. Я відповіла: « Я прийняла рішення їхати звідси. Ви більше ніколи в житті мене не побачите». Він одразу ж почав на мене кричати, ображати, говорив, що ненавидить таких людей, як я.

У цей період ми розлучилися з Семі. Він мусульманин, його батьки дуже шанували традиції ісламу і були категорично проти наших стосунків, тому що я не мусульманка. Семі не зміг піти проти родини, у нас не було майбутнього, тому ми вирішили більше не зустрічатися, щоб не поглиблювати почуття.

У Каліфорнії я вчилася, працювала нянею, грала у великий теніс, і ще працювала помічником бухгалтера в гуртожитку. Наш університет досить маленький, але він розкрив мене як особистість, дав мені розквітнути. Професори дуже підтримували мене, ніколи не ставилися якось інакше, через те що я не американка. Але разом з тим, і вимоги були високі. Якось я порвала м’яз позаду на нозі і шкутильгала, але тренер сказав: «Ми за тебе платимо, тому ногу перемотай і грай».

Пізніше він написав мені на пошту, заявив, що відтоді як я взяла додаткові заняття, університет платить за мене більше грошей. Відтак я маю їх відпрацювати на посаді асистента тренера. Це означало рік безкоштовної роботи! Я просто переслала цей імейл віце-президенту департаменту у справах студентів, і він визнав що така вимога − перевищення повноважень. Цей тренер потім знайшов собі іншу жертву. В університеті цю історію зам’яли.

Після того випадку мені дали можливість обрати − лишитися у команді, чи піти з неї і просто продовжити навчання. Я лишилася, але тренер нацькував проти мене усіх дівчат. Це були складні часи. Друзів було мало, після розлучення і з Семі, я так і не почала нових стосунків.  Заблокувала його у всіх месенджерах − надто важко було із ним спілкуватись.

По закінченню університету мені відмовили у отриманні робочої візи США, сказали: «Чим ви зі своїм дипломом бакалавра з бухгалтерії кращі, ніж такі ж американські випускники?»

Після довгих пошуків, я таки знайшла роботу, але візи все ще не було, тож разом із роботодавцями та адвокатами я почала довгий шлях боротьби за те, щоб лишитися в Штатах. В якийсь момент мені набридла ця Санта-Барбара і я вирішила, що повернуся в Україну.

Я повідомила Семі про своє рішення. Він попросив про останню зустріч. Купив мені квиток на літак до Бостона, де працював. Я прилетіла. Він став на одне коліно і зробив мені пропозиції, і я сказала: «Так!». Ми подали документи і оформили шлюб вже через тиждень. Своїх батьків він просто поставив перед фактом. Спочатку вони намагалися впливати на Семі, але в підсумку, прийняли мене. Велике весілля на 150 людей ми зіграли в Аммані, Йорданії, де зараз мешкають його батьки. У Семі вже було громадянство, як його дружина, я отримала грінкарту.

Мій чоловік − вчений-генетик, він працює в Гарварді директором лабораторії, що вивчає генетичні хвороби. А я закінчила школу ріелторів і зараз активно будую свою кар’єру. У нас Семі народився син Самір, йому вже 2,5 роки.

---

Благодійність мене цікавила вже давно, ще зі школи. Якось коли я була в 7 класі, у нас в школі збирали речі для дітей з інтернату. Жоден з моїх однокласників (і я також)  нічого тоді не приніс. Нашій вчительці було соромно, вона сказала: «Боже мій, 7А, не можу повірити, що ніхто не приніс жодної речі. Там діти в інтернаті обгортають папером ноги, а поверх одягають пакети і це їхні шкарпетки. У них немає геть нічого, а жоден з вас навіть зошит не зміг принести». Мене це так вразило, що через пару годин почала обдзвонювати однокласників і прибріхувати.

Моя промова була приблизно такою: «Ти знаєш, ми зустрілися і вирішили, що кожен з класу обов’язково завтра щось принесе, і я тобі дзвоню, щоб попередити і не ставити тебе в незручне становище, якщо ти нічого не принесеш».

Звичайно були люди, які говорили: «А навіщо? А що я принесу?». Я казала: «Принеси просто зошит». Наступного дня дехто приніс цілі пакети, але були й такі, хто дали один зошит. З цього все і почалося. Тоді я відчула, що допомагати іншим необхідно, що я можу бути частиною чогось більшого.

Поки вчилася в США, також брала участь в купі заходів, була залучена до всіх можливих волонтерських клубів. В Америці є департаменти у справах студентів. Ти можеш написати їм про свою ініціативу і вони розсилають оголошення на імейл всім студентам. Так само можна вішати оголошення на ліфт або на двері в їдальню.

Я була в клубі, який допомагав запобігати сексуальному насильству і торгівлі людьми. Завдяки цій організації я змінила своє ставлення до працівниць секс-індустрії. Іноді проституція − це не добровільний вибір жінки. Не можна судити когось, не знаючи всієї історії. Часом підлітки тікають з дому від насильства, і протягом 24-48 годин знаходиться «хижак», який їх вполює. Це завжди робиться красиво. Він каже: «Я тобі допоможу, у мене теж були проблеми. Ти можеш мені довіряти». Я знала дівчинку, яку посадили в підвал на 2 місяці. Коли вона звідти вийшла, то була готова на все.

Особисто я допомагала робити презентації школярам, ​​щоб вони були обізнані про таких «хижаків» і розповідала про наслідки, які можуть бути, якщо довіряти незнайомцям. У Вашингтоні проходила практику в центрі, де борються проти секс-рабства в різних країнах.

Коли я підпрацьовувала нянею, то не втомлювалася захоплюватися дитячими майданчиками в Америці. Кожен з них продуманий до дрібниць. Такі майданчики допомагають дітям розвивати креативність, соціальні якості. Щоліта, коли я приїжджала додому, мені було з чим порівнювати. Тоді я вирішила вперше організувати свій волонтерський проект для України. Поставити в Новій Каховці сучасну гарний дитячий майданчик. Я знайшла організацію, якій це було цікаво − «Діти навколо світу». Зазвичай ця організація будує майданчики в місцях, де були військові дії або в дуже бідних країнах. Є наукові дослідження, згідно із якими відомо, що діти зі своїм стресом справляються через гру. Я переконала їх, щоб такий майданчик вони поставили в Новій Каховці і взяла на себе частину організаторської роботи.

Зараз я приїхала з сином в Нову Каховку побути зі своєю родиною, мамою, сестрою і племінницею. Сама приходжу на цей майданчик. Коли була в США, на дитячих майданчиках познайомилася зі багатьма прекрасними людьми, що стали мені друзями. На жаль, про атмосферу на майданчиках в Новій Каховці подібного сказати не можу. Тут жінки виходять, як королевни. Їхні діти грають на майданчику, а їм важко навіть підняти пластикову пляшку за кимось або папірець.

Мій син грає на майданчику, а я прибираю. Вони дивляться на мене, ніби я роблю якийсь грандіозний вчинок, але самі не прибирають. Напевно, комплекси такі. У мене навіть сумніви з’являються, а чи варто було цей майданчик тут ставити? Дехто з моїх співгромадян чекає, що все з неба впаде. У них на все є виправдання: «Ми платимо податки, тож нам все мають зробити і за нас прибирати». Були навіть претензії до нас, що ми не поставили біля майданчику урну і туалет!  А ми просто не можемо домовитися з місцевою владою. Урну мають поставити на баланс, щоб сміття з неї вивозили. Інакше це теж доведеться робити волонтерам.

Ми в червні зробили другу частину майданчика, придатну для дітей з особливими потребами. Там є гойдалки, на які можна заїжджати прямо на візку.

Мамам таких дітей доводиться чекати і благати здорових дітей і їх батьків, щоб ті звільнили ці гойдалки. Тому що вони там катаються по 9 осіб і звільняти не поспішають.

Тепер ми будуємо майданчика в інтернатах для дітей з інвалідністю. Ось там діти неймовірно цінують все, що їм дають.

З першим таким інтернатом я познайомилася саме тоді, коли ми встановлювали дитячий майданчик в Новій Каховці. Тоді в розібраному стані ми везли його аж з Америки.  На кордоні його затримали, і поки розбиралися із документами, ми вирішили не втрачати часу − купили дитячі іграшки і поїхали в інтернет для дітей з особливими потребами в селі Маячка Херсонської області. Це один з тих інтернатів, де було зовсім погано. Там дітям розрізали альбомний листок навпіл, щоб вони могли малювати.

Туди зазвичай не доїжджають ні депутати, ні волонтери. Ми купували їм то морозильну камеру, то канцелярію, то речі. Тоді я зрозуміла, що хочу, щоб новий майданчик стояв і тут. Адже у них там був просто порожній двір.

Далі я вже організувала свою благодійну організацію «Соняшник миру». Все офіційно оформлено в США. Я весь час проходжу аудит, нашу організацію перевіряють, в Америці, з цим серйозно. Ми вже поставили 4 дитячих майданчики (в селі Дніпряни, в селі Маячка, в Краматорську та Маріуполі) і 5-ий буде в Луцьку. Ці майданчики ми замовляємо в Харкові та Одесі.

Мій чоловік допоміг мені в 2016 році привезти в Україну секвенатор – обладнання, яке використовують для діагностики раку методом аналізу ДНК. Його встановили в Науковому центрі радіаційної медицини АМН України. У листопаді цього року запланована друга поїздка. Семі налаштує обладнання, проведе низку перевірок. Першими пацієнтами діагностики за допомогою секвенатора будуть постраждалі від Чорнобильської аварії та діти з онкозахворюваннями.

«Соняшник світу» активно допомагав військовим і волонтерам в АТО. Ми привезли рюкзаки з медикаментами, знаходили і привозили берци та інші необхідні речі. Надсилаємо гроші дружинам загиблих бійців АТО.

У найближчих планах зробити ремонт в інтернаті в Маячці. У них в ігровій кімнаті все зовсім запущено. Ми вже знайшли бригаду, якій довіряємо і почали збір грошей. Далі будемо допомагати саме тим інтернатам, які знаходяться в глибинках, куди зазвичай не доїжджають інші волонтери. Інклюзивні дитячи майданичики в пріоритеті.

За американською традицією для того, щоб збирати гроші я проводжу благодійні вечори. Ми знімаємо в оренду гарне місце, замовляємо їжу і шоу-програму. Гості купують квитки і приходять у вечірньому вбранні, там же вони можуть зробити благодійний внесок. Але я думаю припинити цю практику. У минулому році у нас грав відомий джазовий музикант, він погодився виступити безкоштовно заради великої мети. Я підготувала презентацію і промову про важливість того, що ми робимо. Але гості висловили своє невдоволення тим, що це забрало у них можливість вдосталь насолодитися саме розважальної частиною програми – танцями. Цього року я пішла їм на зустріч, було більше їжі і бенд, який грав популярну музику. Я прибрала з програми полум’яні промови і дуже шкодую про це. У підсумку, ми зібрали менше грошей, ніж в минулі роки. Хоча гості пішли в захваті. По-моєму, вони зовсім забули заради чого все це робиться.

Раніше я горіла ідеєю об’єднати всю діаспору в Бостоні. Зараз зрозуміла, що потрібно співпрацювати лише з тими, хто розділяє твої цінності. Тих, хто постійно допомагає фонду − 50-60 осіб.

Я дуже засмучуюсь, коли палиці в колеса ставлять українські чиновники. Вони чекають, що за привезений в Україну майданчик або секвенатор ми дамо їм хабар. Засмучуюсь, що не всі жителі Нової Каховки цінують те, що їм дарують. За моєю спиною часом говорять про те, що я займаюсь благодійністю заради своєї вигоди. Не розумію тих українців з діаспори Бостона, які звикли до комфорту і не проявляють зацікавленості у благодійній діяльності. Але мій чоловік мене підбадьорює і каже, щоб я фокусувалася на хорошому, на досягненнях, а не труднощах. На тих, хто завжди готовий допомогти, і на дітях, для яких ми стараємося.