Дощі, грізлі на подвір’ї та мистецтво small talk: історія українки, яка перебралася в Канаду
Дощі, грізлі на подвір’ї та мистецтво small talk: історія українки, яка перебралася в Канаду
[ads-pc-2]
Галя Манжос з 2014 року не мешкає в Україні, спершу дівчина перебралася до Китаю, пізніше – змогла отримати статус резидента в Канаді і тепер веде блог про життя на новому місці. Про тонкощі міграції, отримання роботи у Ванкувері та про несподівані зустрічі із дикою природою прямо посеред міста – в розповіді для Inspired.
Моє марення Канадою розпочалось в далекому 2010 році. Хоча, якщо бути відвертою, на той час я мріяла про Штати, бо саме тоді потрапила до них за відомою програмою обміну студентів Work&Travel USA. Я провела два місяці на Алясці, по 16 годин на добу сортуючи та чистячи лосось, одягнена в гумовий комбінезон та заляпана по самі скроні риб’ячими кишками. Золоті часи, я вважаю, однак не всі поділяють цю думку: то було мало схоже на культурний обмін, і невдовзі подібні вакансії заборонили для міжнародних студентів. Все ж я дуже щаслива, що втрапила саме туди – окрім знайомства з чудовими людьми з усього світу, культурою Північної Америки та незабутнім відчуттям свободи, я познайомилась з неймовірною красою цього суворого краю.
Після повернення додому мене чекала депресія, відмова в американській візі та кілька років марних сподівань виграти diversity visa lottery, в народі відому як «грін кард лотерея». Канада весь цей час фігурувала в якості запасного варіанту, в основному, через подібність до Штатів та більш поблажливу імміграційну політику, про яку я, правду кажучи, знала не так багато. Мої уявлення про саму країну теж обмежувались набором стереотипів: холодно, далеко, бобри, ведмеді, безкоштовна медицина. Єдине, вабив Ванкувер – «найкраще місто світу», як його називали численні рейтинги. Мене, правда, цікавило не це звання, а гори, хвойні ліси та разюча схожість природи Британської Колумбії на аляскинські пейзажі.
З теоретичного сценарію на реальний план Канада перетворилась в 2015 році – тоді відбулись суттєві зміни в імміграційній політиці. Місцевий уряд ввів систему Express Entry, що оцінює потенціал апплікантів й присвоює кожному з них певну кількість балів. Вперше прочитавши вимоги нової програми, я не могла повірити своєму щастю – я підходила ідеально. Все видавалось дуже простим.
Як потрапити на проживання в Канаду?
Найважчим було очікування та неясне майбутнє. Імміграція – справа нешвидка, від початку підготовки до отримання віз пройшло трохи більше року, і то нам ще гріх жалітися. В минулому подібні процеси могли займати й п’ять років. Жити в стані невизначеності дуже складно. А ще – незручно.
На момент оформлення та подачі документів ми з чоловіком проживали в Китаї, де я працювала викладачем англійської мови. Коли закінчується контракт, а ти не знаєш, підписувати його на ще один рік чи купувати квитки (і в яку країну) – то не дуже весело. Звісно, наша нетипова ситуація дещо ускладнювала оформлення необхідних документів.
Для розгляду вашої кандидатури по системі Express Entry, в першу чергу, необхідно оцінити українські дипломи в спеціальній канадській організації та здати мовний екзамен – IELTS General. Ці питання я вирішила на літніх канікулах в Україні, а от рештою довелось займатись в Китаї. Там ми проходили медичний огляд та збирали довідки про фінансове становище й відсутність судимостей. Ні я, ні мій чоловік китайською не володіємо, тож можна собі уявити, як весело було розбиратися з тамтешньою бюрократією в спробах задовольнити прискіпливих канадців.
Часом хотілось рвати на голові волосся: будь-яке відхилення від посадових інструкцій наводить на китайців жах. В нетипових ситуаціях вони усміхаються, обіцяють допомогти і намагаються якомога швидше здихатися тебе, відправляючи до сусідньої каси, начальства, іншого відділення, служби підтримки клієнтів, самого Мао – лиш би це перестало бути їх проблемою. Ми з чоловіком знали поіменно всіх англомовних працівників банку в нашому місті, а деяких навіть видзвонювали під час відпустки. Я здивована, що вони не ховались під стіл при нашій появі, хоч таке бажання виразно читалось на їхніх обличчях.
Побут, робота, друзі
Канада була для нас котом в мішку. До отримання статусу резидента, ні я, ні мій чоловік ніколи тут не бували. При імміграції ми керувались надією, що вона має бути схожа на свого південного сусіда. Нам дуже пощастило – Канада не лише виправдала, але й перевершила наші сподівання. Звісно, це не рай на Землі (хоч дуже близько до того), і тут є свої проблеми. Головні мінуси Ванкуверу – шалені ціни на нерухомість, велика кількість безхатченків та наркоманів. Та це не стало для нас сюрпризом і мало впливає на наше життя. Окрім, хіба, цін на житло, але й тут намітився позитивний тренд завдяки зусиллям місцевого уряду. Ще варто, мабуть, зазначити, що не всі будуть в захваті від місцевого клімату – куди б ти не поїхав, тебе чекає півроку або снігу, або дощу.
Ці речі для мене більш ніж компенсовані високим рівнем життя, соціальною захищеністю, недоторканною природою, безпекою, а головне – людьми. Привітність, ввічливість, посмішка і готовність допомогти – невід’ємні риси канадців.
Йти навчатися, одружуватися, починати нову кар’єру в 40 – то звичне явище для канадців, але для українця – майже сюр
Викладач англійської в англомовній країні – у мене немає жодного шансу. Так я думала до переїзду, готуючись працювати на некваліфікованих посадах. Моя перша робота в Канаді такою й була: я влаштувалась сезонним працівником на завод виробництва косметики LUSH, добре відомої й в Україні. Працювала у відділі подарунків, складаючи та загортаючи святкові набори – такий собі помічник Санти за 14 доларів на годину.
За півтора місяці потому я знайшла іншу тимчасову роботу – викладач англійської в зимовому таборі для школярів з Південної Кореї. Ці два тижні принесли мені постійну роботу, точніше – дві. Керівники агентства, що організовувало табір, запросили мене викладати в їхній школі, та я напросилася ще й спробувати свої сили в агентстві, що займалось допомогою міжнародним студентам. З другої роботи я пішла десь через рік, а в школі працюю й досі, правда, парт-тайм (неповний робочий день). Всі мої керівники, колеги та студенти – корейці, то ж я вже вивчила десяток корейських слів і чимало дізналась про традиції цієї країни. Вони багато в чому нагадують китайців – і це не зовсім комплімент. Інколи здається, що я знову в Азії: неорганізованість, спонтанність, безвідповідальність в багатьох питаннях не лікуються навіть Канадою.
Про Канаду, яка нікуди не поспішає
Становлення в новій країні потребує часу. Головне – звикнутися з думкою, що на це підуть роки. Канадці нікуди не поспішають. Часом виникає враження, що вони пізнали таємницю безсмертя. Йти навчатися, одружуватися, починати нову кар’єру в 40 – то звичне явище для місцевих, але для українця – майже сюр. Коли ти потрапляєш в іншу країну в віці під/за тридцять і повинен починати життя з чистого аркушу, психологічно може бути нелегко – відчуваєш тиск власних та суспільних очікувань (нехай навіть уявний). В принципі, всі проблеми в імміграції йдуть з голови.
Привітність, ввічливість, посмішка і готовність допомогти – невід’ємні риси канадців.
З побутовими труднощами ми не стикнулись взагалі: на першу роботу чоловік вийшов через 4 дня після прильоту, з житлом нам дуже пощастило, кредитні картки отримали відразу, з транспортною системою розібрались доволі легко. А може, складнощі стали для мене настільки звичними, що я вже не звертаю на них увагу? Звісно, була купа помилок і проблем, але я волію бачити цей досвід як веселі історії під гаслом «є що згадати». Серед них – порожній бак щойно придбаної машини і аварійна зупинка на мосту в годину пік. Під дощем. Або ж дві години дороги на роботу на 4 видах транспорту. Під дощем. Потрапляння на вулицю наркоманів з усіма нашими збереженнями в кишені – то ми так їхали в банк. Під дощем. Я вже казала, що в Ванкувері часто дощить?
Вдруге переїзд завжди дається значно легше. Крім того, канадський менталітет набагато ближчий та зрозуміліший європейцям, ніж китайським. Високий рівень володіння мовою, бажання переїзду, схожі ідеали та переконання – ці фактори також зіграли свою роль в адаптації. А ще – інформаційна підготовка. Завдяки американським фільмам (значну частину яких знімають в Канаді) ми дуже багато знаємо про місцевий побут, в той час як ти приїжджаєш в Китай – а там масові танці бабусь на площах й справляння природних потреб на вулиці. До такого життя мене не готувало. Після китайського шоку, про якусь адаптацію в Канаді смішно навіть говорити.
Щоб торкнутися первозданної природи, не треба навіть лишати місто: вулицями бігають білки, зайці, єноти та койоти.
Єдині моменти, що викликали в мене деякий дискомфорт – small talk та мовний барєр. Не зважаючи на весь мій досвід життя за кордоном та спілкування з іноземцями, було страшно зробити помилку при розмові з канадцями. Давалось взнаки філологічне минуле та комплекси відмінниці – здавалось, зараз мене почнуть критикувати за недосконалий «schwa». Про мистецтво small talk й так все зрозуміло: в Україні немає культури невимушених розмов з незнайомцями. Десь за півроку стало легше, але я ще й досі інколи сіпаюсь в очікуванні претензії чи якогось скандалу, коли до мене звертаються на вулиці.
Якщо ж говорити про становлення в новій країні – цей процес для нас лише починається. Я думаю, досягнути бажаних положення в суспільстві та кар’єрних позицій зможемо за років 5-10.
Не раз чула скарги на те, що в Канаді нудно. Для мене таке ствердження абсурдне, адже цікава людина себе всюди розважить. Тим не менш, любителі шаленого ритму життя навряд чи знайдуть його в цій країні, за виключенням, хіба, Торонто. Якщо ж ви любите походи, страви на вогні й розмірений темп – вам сюди.
Канадці обожнюють проводити час на природі, і тут для цього є всі умови. Я теж віддаю перевагу прогулянкам в лісі чи горах: в околицях Ванкувера стільки запаморочливих пейзажів, що життя не вистачить їх дослідити. Щоб торкнутися первозданної природи, не треба навіть лишати місто: вулицями бігають білки, зайці, єноти та койоти. Зовсім не дивина зустріти пуму чи ведмедя – останні регулярно навідуються на задні двори, а інколи – на кухні місцевих жителів. Справжнього канадця цим не здивуєш, але мій чоловік від такого близького контакту не дуже в захваті: в другий місяць в Канаді він віч-на-віч зустрівся з грізлі. Погані новини: вони чудово скачуть через паркани.
Серед інших розваг – місцеві ресторани. Тут можна знайти страви японської, китайської, тайської, в’єтнамської, індійської, італійської та інших національних кухонь світу за ціною фаст-фуду.
Україна в Канаді
На щастя, підтримання зв’язку з родичами з України – не проблема за наявності Інтернету. Я не проживаю в Україні з 2014 року, тож відео дзвінки давно стали звичною частиною мого життя. Все ж, втратити контакт дуже легко, навіть з найближчими. Шалений темп життя, різниця в часі, втома – розмови з рідними трапляються не так часто, як хотілось би. Над стосунками на відстані, як і над будь-якими іншими, треба працювати.
Звісно, ніщо не замінить розмови віч-на-віч. Коли жила в Китаї, прилітала в Україну на канікули, також в гості літали моя сестра та близька подруга. З Канадою трошки важче – через вартість та тривалість перельотів, місцеву дороговизну, візові питання. Тим не менш, ми вже приймали гостей в новій домівці, а цього літа я літала на Батьківщину. Чоловік ще вдома не був.
Парадоксально, але знайти канадця в Канаді доволі складно. 21% населення країни – іммігранти. Якщо говорити про Ванкувер, близько 40% жителів міста було народжено не в Канаді. В моєму близькому оточенні немає жодного канадця в другому поколінні: по роботі спілкувалась з корейцями, китайцями, японцями, мексиканцями, бразильцями; друзі переважно українці, знімаємо житло в сербів, колишній колега – приїхав в дитинстві з Венесуели, і так далі. За наявності такого шаленого міксу національностей та культур канадця навряд чи чимсь здивуєш. А якщо таке й станеться – можете бути певні, він не дасть вам цього зрозуміти. Хоча, той самий колега був вражений концепцією українських маршруток.
Незалежно від локації, канадці з задоволенням смакують borshch та pierogy (вареники) й часом вітають тебе ледь впізнаваним через акцент Slava Ukraini
Українська діаспора в Канаді дуже численна – тут проживає найбільша кількість українців в світі після України та Росії. Майже 4% канадців ідентифікують себе як українці – це близько 1,3 млн. Канада одна з перших визнала незалежність нашої держави, підтримує її в боротьбі за суверенітет, визнає та пам’ятає Голодомор. В різних провінціях можна знайти присвячені йому меморіали, а ще – пам’ятники варенику та писанці. Щороку в Торонто проводиться масштабний фестиваль української культури. Серед канадців українського походження було й чимало видатних політичних діячів: генерал-губернатори, прем’єри провінцій, мери. Міністр іноземних справ Канади Христя Фріланд – дочка української іммігрантки, вільно володіє українською та спілкується нею зі своїми дітьми: Наталкою, Галиною та Іваном.
Найбільше українців зараз живе в Онтаріо, Манітобі, Альберті та Саскачевані. У Ванкувері їх не так багато, проте тут також проходять фестивалі української культури, є кілька українських церков. Незалежно від локації, канадці з задоволенням смакують borshch та pierogy (вареники) й часом вітають тебе ледь впізнаваним через акцент Slava Ukraini.
Школа еміграції
Життя в еміграції – це дорого, страшно, боляче, але ефективно. Деяким речам неможливо навчитися в теорії, треба пройти всі стадії: від люті/паніки/нервового зриву до прийняття та медитативного «плавали, знаєм». Імміграція мене навчила купі корисних речей.
Приймати рішення. Адаптація на новому місці нагадує ходьбу мінним полем: один невірний рух, і кишки не позбираєш. Їхати в це місто чи те? Йти працювати аби куди, поки не розтаяли грошові запаси? Не здаватися та шукати роботу за спеціальністю? Перевчитися? Ніхто не скаже, як воно краще. З’ясуєш на фінішній прямій, якщо доберешся та збережеш всі кінцівки.
Планувати час. Ніщо так не вчить мультитаскингу як життя в режимі «дві роботи, навчання, підробіток…десь там в мене був чоловік?» Пахати перший час доводиться багато.
Комунікувати. Я тут не стільки про мову, скільки про вміння домовлятися та знаходити спільне з людиною абсолютно іншого культурного коду. Ти, може, лиш вчора дізнався про існування її батьківщини, але працювати в одному колективі треба.
Вірити в себе. Бо… як не я, то хто?
Канада – єдина країна, де люди з різних куточків планети почуваються своїми. Це країна, створена іммігрантами і, не зважаючи на популярний міф «там ви нікому не потрібні», вона турбується про новоприбулих. Тут є десятки організацій, що займаються допомогою іммігрантам: шліфують резюме, проводять семінари на тему пошуку роботи, знаходять волонтерські позиції, консультують з питань пошуку житла, банківських послуг та інших реалій життя в країні, надають позики на бізнес тощо. Тут вам не дадуть пропасти. Не держава – люди.
Незнайомці на вулиці дадуть гроші на проїзд, якщо у вас не буде дрібних. Сусід пригостить стейком з власноруч виловленого лосося – просто так. Водій автобуса зробить комплімент новій стрижці. Власники зйомного житла запросять на різдвяну вечерю, щоб ви не почувались самотньо у своє перше свято на чужині. І завдяки таким дрібничкам чужина дуже швидко стає справжньою домівкою, якою ти можеш пишатися.
Фото: Галі Манжос
