[ads-pc-2]

Карта: Вікіпедія

Багато років я мріяв написати текст про двомовність в Україні. Виявилося, що для цього достатньо було двох днів. І загрози війни, справжньої та дуже імовірної. Я не можу піти у військкомат за повісткою, не опублікувавши цей міні-есей. Можливо, це найважливіше, що я зробив у своєму житті до сьогоднішнього дня. Вам знадобиться хвилин 15 для читання. Спочатку я розкажу про особистий досвід білінгвізму – з рідної російської мови я повністю перейшов на українську, проте через кілька років повернувся назад до російської. У другій частині поділюся ідеями, як українське суспільство може досягти консенсусу з мовного питання. Це пекуче й дуже важливе питання, адже воно тягне за собою теми ідентичності українців, національної ідеї, незалежності та соборності України. 

Моя передісторія

Я – двомовний українець. Моя рідна мова – російська. Хоча під час перепису населення 2001 року я вказав, що рідна – українська, так само вчинили усі мої російськомовні рідні. Батьки з дитинства говорили зі мною зазвичай російською, хоча приказки, які я чув від них, були українські. На українську ми частково переходили в селі у бабці. Я ходив до української школи у Києві, де навчання відбувалося українською мовою, а всі діти на перервах розмовляли виключно російською. У 90-ті роки українська мова у Києві вважалася мовою селюків. Але батько прищеплював нам із сестрою патріотичні погляди – у першому класі я рішуче зняв зі шкільної форми жовтеняцький значок із портретом Ілліча, коли вислухав батьків переказ з рухівського мітингу про Голодомор і комуністичний терор. Я пам’ятаю уривки оповідок про розкулаченого прадіда, якого разом із усією родиною, окрім доньки від першого шлюбу (нашої бабці), відправили у товарному вагоні на заслання до Сибіру, відібравши землю, дім і майно. Одного разу, знайшовши свої особисті щоденники дитячих років, я побачив, що кілька разів намагався переключитися в записах на українську мову, але надовго мене не вистачало.

У студентські роки мені вдалося свідомо перейти на українську мову. Києво-Могилянська Академія – відроджений український університет, багацько україномовних людей, україномовна корпоративна культура. Але вирішальним фактором став курс «Українська мова-2», який викладала Лариса Масенко, провідний український філолог. Вона відкривала студентам не тільки премудрості мови, але й незнайомі пласти української культури.

У 2000-2001 роках було відчуття, що українській мові загрожує зникнення. За межами Контрактової площі, де тусували студенти Могилянки, української мови у Києві я практично не чув. Що я міг зробити для збереження та передачі нащадкам нашої культури? Як мінімум перейти на українську мову особисто, як це робили чимало російськомовних студентів Могилянки. Якщо я , молодий і модний, буду постійно розмовляти українською мовою, то по-маленьку виправлятиму ситуацію, про яку свідчили опитування тих років: українську мова вважали в Україні менш престижною, ніж російську.

Поступово протягом місяця, починаючи зі спілкування по півгодини на день, я повністю перейшов на українську мову. На багато років для мене стало правилом переключатися на російську, тільки у розмовах з росіянами або іноземцями, що володіють російською мовою. Перші місяці мовний апарат швидко втомлювався, вимова кульгала. Довго було відчуття ніби я говорю, набравши каміння до рота. Я одразу усвідомив, наскільки мені не вистачає словникового запасу. Почав купувати й читати сучасну українську художню літературу. Підручники «Як ми говоримо» Бориса Антоненка-Давидовича та «Пошук українського слова» Святослава Караванського стали моїми улюбленими книгами. Почав збирати українські словники.

На початку 2000-х я іноді стикався із презирливими поглядами і передражнюваннями, коли говорив українською у транспорті або на вулицях Києва. Я пропускав повз вуха… Драстичний випадок мовної дискримінації трапився зі мною в одному з найулюбленіших міст Європи – у Ризі, в Латвії. У кулуарах міжнародної конференції для блогерів, де робочими мовами були російська й англійська, я попросив парубка відійти, щоб подивитися розклад доповідей. Я звернувся до нього зі спини російською. Він весь напружився і відповів латиською. Не знаючи мови, я зрозумів його слова: «Я тебе не розумію. Говори до мене латиською мовою». Він тяжко дихав і на шиї виступили червоні плями, я так і не побачив його обличчя, а самою своєю статурою він кричав: «Я ТЕБЕ НЕНАВИДЖУ! Тому що ти говориш російською». Дівчина поруч почала шикати на нього: як ти смієш, не можна так казати, це дуже не культурно, і з вибаченням у погляді дивилася на мене. Вона також говорила латиською, але я все розумів.

Я був дуже ображений такою несправедливістю. Я хотів вигукнути: «Гей, я ж свій. Я також не люблю цих росіян з їхньою російською мовою. Ми в Україні також від них натерпілися. У нас спільні погляди». Але я нічого не міг вимовити від образи. Я швидко відійшов тоді, але пригоду цю не забув… А розплакався я через кілька років, коли розповідав про цей випадок на сесії психологічного коучингу. Я відчув сильний біль і образу. Але не свої власні, а мільйонів людей, яких люто ненавидять тільки за те, що у них не такий колір шкіри, вони говорять не тією мовою, вони «неправильної» національності. Ніхто з нас не обирає, де і ким народитися. Ми набуваємо від народження і національність, і колір шкіри, і рідну мову. Ті, хто ненавидять нас за це, ненавидять саме наше існування. Авансом. За те, що ми просто є. Це несправедливо і прикро…

Я доклав багато зусиль для опанування української мови і досягнув значного успіху у цьому. Мої статті українською стали такі ж соковиті, як російські. Публічні виступати українською стало легше, ніж російською. Але все одно я не зміг увібрати у себе українську мову так само глибоко, як рідну російську. Були моменти, коли я думав українською, але зазвичай думки виникали російською і я їх перекладав. Через це я став більш мовчазний і розмовляв уповільнено. У колі друзів, коли розмова струмить спонтанно, у голові спалахує жарт, але російською. Я намагаюся його перекласти, але не можу швидко добрати відповідник. Кілька секунд і момент промайнув, я мовчу далі.

Якось я усвідомив, що для мене важливіше максимально виразно висловлювати свої думки і бути собою, аніж продовжувати роль оберігача та поширювача української мови. Навіть мовою, якою я володію досконало, не просто передати образи та ідеї, що виникають у голові. Я вирішив перейти назад на російську мову. Крім того, я більше не відчував, що українській мові загрожує зникнення, тому що навколо з’явилося багато україномовних людей і культурного контенту українською мовою. У переважно російськомовному Києві українську мову стали цінувати і поважати, а також вважають біль важливою за російську, а це атрибут української держави.

У травні 2008 року в одну мить я почав розмовляти російською. Після приблизно 7 років виключно українського мовлення. Був певний період зворотної адаптації, коли я говорив з українським акцентом, письмо рясніло українізмами. Але зрештою я став більш говіркий, веселий і жвавий, бо мені більше не доводилося витрачати ментальну енергію на внутрішній переклад. Я позбавився відчуття роздвоєної особистості та став ближче до самого себе. За ці роки я добре опанував українську мову і вважаю себе білінгвом. З україномовними людьми я одразу переходжу на українську мову, мені легко і приємно розмовляти українською. Вільно пишу статті та читаю лекції українською мовою, хоча за умовчуваням волію писати та публічно виступати російською мовою.

Завдяки своєму досвіду я усвідомлюю, що перейти на іншу мову, відмовившись від рідної, надзвичайно складно. Повинна бути дуже сильна мотивація, щоб досягнути успіху. Я вирішив припинити цей шлях, для когось буде важливим пройти його до кінця. Але я точно знаю, якщо хто-небудь, коли-небудь почне примушувати мене прийняти іншу мову як рідну, без мого бажання і згоди, то я буду ненавидіти цю силу усім серцем і буду боротися проти неї до останнього подиху. Бо я не змирюся із паплюженням моєї свободи.

Коли викорінювали українську мову, це були жахливі страждання людей, яких змушували відмовитися від своєї ідентичності, не дозволяли бути вільними особистостями. Але коли сьогодні хтось заявляє, що вся Україна повинна говорити українською мовою, то він має усвідомлювати, що такі ж страшні муки він обіцяє і готує для тих, хто говорить російською.

Я бачу ситуацію двомовності в Україні з двох сторін – з позиції української та російської мови. І хочу висловити думки про те, як українському суспільству вирішити мовне питання, щоб україномовні та російськомовні українці жили у злагоді та разом будували квітучу країну. Говорячи «українці», я в першу чергу маю на увазі громадян України, представників політичної нації різних за етнічним походженням.

Дві мови. Два языка

Українська нація розмовляє двома мовами – українською і російською. Російська мова не є мовою «національної меншини» або «російської діаспори». Російська мова – рідна для багатьох етнічних українців і представників інших народів, що живуть в Україні. Рідна – означає, вивчена першою у дитинстві, основна для особистого спілкування і внутрішнього діалогу.

Більшість українців – білінгви, володіють українською і російською мовами, проте переважно на різному рівні, і одна із мов зазвичай є основною для людини. Більшість українців є монокультурними людьми – живуть у контексті української двомовної культури, не занурюючись глибоко у російську національну культуру. Такі реалії постколоніальної держави, подобаються вони комусь чи ні. Мови імперій виходять за межі національних метрополій і стають надбанням народів колишніх колоній і домініонів.

У Конституції України визначено статус української мови як державної. Але у законах не визнається статус російської мови на тому рівні, який відповідає його поширенню в Україні. Це створює передумови для ситуації, коли російськомовні українці відчувають себе неповноцінними, другорядними громадянами країни. Це призводить до антагонізму україномовних і російськомовних громадян, до випадків дискримінації на мовному підґрунті, коли українці потерпають від приниження і зневаги через те, що розмовляють українською чи російською мовою. Такі випадки поодинокі, але кожен подібний інцидент, стаючи надбанням громадськості, ображає усіх носіїв української чи російської мови.

Крайні точки проявів антагонізму між україномовними та російськомовними українцями такі. Завзяті україномовні українці прагнуть «відвоювати» мовний простір, щоб у найближчому майбутньому всі українці говорили українською мовою. Іноді вживають термін «Реконкіста» і вважають, що це буде відновленням «історичної справедливості» та проявом пошани до «титульної нації». Принципові російськомовні українці не хочуть вивчати і навіть чути українську мову, висловлюють до неї зневагу і заперечують усе українське, іноді навіть бажають, щоб Україна зникла як окрема держава. Прихильники цих поглядів не зважають на думку і почуття «протилежної» сторони процесу, а також не схильні критично оцінювати власну позицію і цікавитися поглядами опонентів.

Для подолання розриву між ворожо налаштованими україномовними та російськомовними українцями необхідно вести діалог між різними частинами нашого суспільства для взаємного розуміння і визнання права на іншу позицію і погляди. На законодавчому чи конституційному рівні закріпити особливий статус російської мови, гарантувати можливості для повноцінного використання російської мови у різних сферах. А також забезпечити можливості та стимули для вивчення української мови усіма громадянами України, забезпечити ресурси для розвитку української мови.

Карта діалектів: Вікіпедія

Українська мова – культурний спадок українського народу, наш внесок у світову культуру. Мі всі, україномовні та російськомовні українці, відповідальні за українську мову. Ми всі маємо поважати українську мову та сприяти її розвиткові. Ми всі маємо вивчати та знати українську мову на тому чи іншому рівні. Зі згортанням чи зникненням української мови замовкне наша культура, українська національна ідентичність надзвичайно збідніє. Нема іншої країни, окрім України, де може розвиватися українська мова. Тут варто відмітити, що вся українська нація також несе відповідальність за розвиток кримсько-татарської мови та культури, бо у кримських татар нема іншої країни окрім України. Але ми не несемо такої відповідальності за російську мову, бо російський народ є головним зберігачем російської мови та культури.

Перед українським суспільством є безліч задач, які необхідно виконати для розвитку української мови: створення термінології у професійних сферах, переклад світової літератури, оновлення правопису, створення стандартизованих тестів на знання української мови, створення двонаправлених словників різних мов і розширення словників української мови, створення центрів вивчення української мови іноземцями та російськомовними українцями, створення підручників української мови для носіїв різних мов, створення українських культурних центрів в Україні та закордоном тощо. Виконання цих задач можливе при консолідованій позиції україномовних і російськомовних громадян, що визнають величезне значення розвитку української мови та виділення державних і приватних ресурсів для цих цілей.

Частина україномовних українців сприймають за аксіому те, що російська мова витіснить українську, якщо обидві мови отримають визнання як рівні на державному та/чи суспільному рівні. Витіснення української мови було можливим, коли здійснювалася імперська політика асиміляції та викорінення української мови. Але навіть за таких важких умов українська мова продовжувала розвиватися. За підтримки держави та при консенсусі у суспільстві про те, що життєво важливо підтримувати українську мову та культуру, українська буде розвиватися прискореними темпами, позбувшись внутрішньоукраїнського протистояння та саботажу. При достатній волі суспільства ми зможемо протистояти і впливові імперіалістичних сил Росії, зацікавлених у насадженні пострадянської «шансон-культури». Пора повірити у вітальність і силу української мови, та примножити її енергію власним словом і ділом.

Відсоток україномовних громадян буде поступово збільшуватися завдяки розвитку та підтримці «здорового» патріотизму в Україні. Білінгви будуть свідомо навчати своїх дітей у першу чергу української мови. Для наступного покоління у таких сім’ях українська мова стане рідною. Це буде повільний процес тривалістю кілька поколінь. Проте він буде протікати природно, без примусу, дискримінації та конфронтації. При цьому російська мова не зникне в Україні повністю.

На сьогоднішній день культура України двомовна. Наші письменники пишуть книжки обома мовами, співаки складають пісні двома мовами, нечисельні фільми знімаються обома мовами. Наприклад, Андрій Курков пише російською, але від цього він не припиняє бути українським письменником. Коли ми дивимося тільки на україномовну культуру України, то бачимо окремі острови чи навіть розрізнені «гетто». Прообраз єдиного культурного простору виникає лише тоді, коли ми розглядаємо і україномовну, і російськомовну складові як єдину двомовну українську культуру.

Настав час українцям усвідомити і заявити свої права на спадок російської культури. Приблизно триста років Україна була у складі Російської імперії. Величезна кількість талановитих українців доклала свої руки до становлення російської культури і мови. Наприклад, Микола Гоголь і Михайло Булгаков писали свої твори російською, але сформувалися як особистості в Україні, черпали з пластів української культури та дійсності. Ми можемо сказати, що Гоголь і Булгаков – це українські російськомовні письменники. Ми продовжуємо впливати на російську культуру своєю російськомовною складовою нашої української культури.

Для повноцінного спілкування між україномовними та російськомовними українцями нам усім необхідно вивчати не тільки українську мову, але й російську. Кожному необхідно володіти рідною мовою досконало, другою мовою на рівні достатньому для того, щоб спілкуватися письмово та усно між собою. Наприклад, у Києві зараз багато дітей не вивчають російську мову у школах, але при цьому російськомовні. У підсумку вони володіють усним російським мовленням, але геть не вміють грамотно писати російською. Для різних регіонів України доречний різний рівень вивчення російської мови. Наприклад, у школах Львова може бути достатньо одного уроку російської мови на тиждень, щоб випускник школи міг написати листа російською своєму російськомовному клієнтові або бізнес-партнеру. А в донецьких школах має бути більше уроків російської, бо для більшості учнів російська мова є рідною, якою необхідно володіти досконало, щоб повністю розкрити свій інтелектуальний потенціал. Вирішальним має бути слово місцевих громад.

Для вивчення російської мови у школах нам потрібні власні українські підручники, де на картинках будуть Котигорошко і запорізькі козаки. Ми не можемо користуватися підручниками російської мови, створеними у Росії, бо у них закладено російський культурний код з Іваном-Царевичем і Василісою Прекрасною. (Через ці ж причини не може бути «синхронізації» підручників з історії між різними країнами). Український варіант російської мови поки що відрізняється лише вимовою на рівні діалекту – росіяни та російськомовні українці зазвичай можуть визначити одне одного за вимовою. Але з часом може виникнути усе більше відмінностей на кшталт «в/на Україні», які знадобиться виділити в окреме зведення правил з відмінностями між українським і російським варіантом російської мови.

Прикладом мовної толерантності може бути Фінляндія, яка колись була частиною Шведської держави. Наразі шведська мова є рідною лише для 5,5% громадян Фінляндії. Проте шведська і фінська є державними мовами країни, обидві мови вивчають у школах, чиновники мають знати обидві мови, назви вулиць у Гельсінкі написані двома мовами й іноді це два ідентичні слова.

Ми, українці – двомовна нація. У цій ситуації можна знайти негативні та позитивні сторони. Але точно негативним буде форсований процес переходу до одномовного стану. Російській імперії не вдалося викорінити українську мову в Україні. Якщо ми спробуємо викорінити російську мову, то витівка навряд чи призведе до успіху і закінчиться національною катастрофою. Тому на варто визнати і прийняти нашу двомовність. Мислення 1-20-го століття підбурює до реваншу і «зворотної асиміляції», але мислення 21-го століття підказує, що нам треба бути відкрити до нових і нестандартних рішень. Нам варто цінувати позитивні сторони білінгвізму: у дітей-білінгвів раннього віку швидше відбувається розумовий розвиток; ми дивимося на світ через призму двох мовних систем; нам легше вивчати іноземні мови, особливо слов’янські; ми можемо порівняно легко розвивати бізнес у Росії, де є величезний ринок для наших товарів і послуг, включно з інтелектуальними та культурними продуктами.

Як досягнути гармонії між україномовними та російськомовними українцями, особливо між тими, хто займає полярні позиції? Нам необхідне громадське обговорення та діалог між представниками полярних груп. Ми погано знаємо себе як спільноту і не замислюємося, що думають і відчувають люди з протилежними поглядами. Відчути емоції одне одного, можливо, більш важливо, ніж вислухати раціональні аргументи. Почути біль людини, якою, знехтували чи навіть принижували за те, що вона говорить українською чи російською мовою. Щоб ніколи самому навмисно чи випадково не ставитися упереджено до людини, що говорить іншою мовою. Ми маємо відмовитися від використання мов у якості системи визначення «свій/чужий». Ми всі свої, ми всі громадяни України.

Після урегулювання Кримської кризи (пишу 02-03 березня 2014), яка дай боже не переросте у повномасштабну війну, проведення президентських і парламентських постреволюційних виборів ми можемо провести широкі громадські обговорення, які дозволять зробити крок назустріч одне одному. Існує багато методик для обговорення суперечливих тем і пошуку нових ідей: відкриті форуми, «світове кафе», групові процеси, публічні діалоги, дебати, конференції, лекції, брейншторми. Революція навчила нас самоорганізації – кожен із нас може провести обговорення мовного питання у своєму місті або у своїй компанії. Після року обговорень по всій країні можна довірити вирішення питання народові – провести національний референдум з надання російській статусу другої державної мови, попередньо ухваливши новий закон про референдум. Чітко сформулювати питання і пояснити, які наслідки матимуть відповіді «так» і «ні». Пора довіряти самим собі у вирішенні відповідальних питань національного значення.

Процентне співвідношення відповідей по областям підкажу, у якій мірі кожному регіонові потрібне провадження російської мови та її вивчення у школах. Навіть якщо народ скаже «Ні», російській мові необхідно надати особливий статус на законодавчому рівні. Якщо відповідь буде «Так», то необхідно надати російській статус «другої офіційної» мови у Конституції. Ми несемо колективну відповідальність за розвиток української мови та культури, ніхто окрім України не піклуватиметься про українську мову, тому українська мова має завжди залишатися «першою офіційною» мовою.

Забезпечивши право кожного українця говорити й отримувати інформацію мовою, яку він сам обирає, ми реалізуємо у житті одну із базових цінностей українців – свободу. Свободу, за яку люди боролися і помирали під час Української революції. Свобода можлива, коли кожен вирішує за себе і діє за принципом: «Я хочу розмовляти українською/російською мовою». Якщо ми нав’язуємо іншим свою волю і стверджуємо: «Я хочу, щоб ТИ говорив українською/російською мовою», то ми сповідуємо принцип тиранії.

Україна – двомовна країна. І якщо ми хочемо жити у єдиній і неподільній країні, то нам потрібно визнавати і поважати право кожного українця говорити й отримувати інформацію українською, російською або будь-якою іншою мовою.

Дві мови – одна нація! Два языка – одна нация!

Максон Пуговський, спеціаліст з digital-комунікацій. Вперше опубліковано на maxon.com.ua