Зачитано: Стасік про інформаційну тишу, книги, які занурюють у морок і влучний переклад Маркіза де Сада
Зачитано: Стасік про інформаційну тишу, книги, які занурюють у морок і влучний переклад Маркіза де Сада
[ads-pc-2]
У рубриці «Зачитано» Inspired спілкується з цікавими людьми про книжки, до яких варто повертатися. Співачка Стасік розповідає про літературу, яка вразила її та радить книжки, які сама перечитує.
У дитинстві я поглинала книгу за книгою, частково мені підбирала їх мама. Надалі, коли з’явилися власні кошти, я купувала сама. Мама показала мені книги Астрід Лінгрен, наприклад «Супер детектив Калле Блюмквіст» і «Пригоди Каті», вони мені дуже подобалися. Пізніше в мене з’явилися перші кишенькові гроші, які я почала витрачати на книжкові покупки.
Мені подобалося поринати в різні насичені світи, книги поглинали мене, тоді я читала буквально все, що знаходила. Навіть Донцову. Звісно, багато чого не розуміла, мені було усього 12 років. Я не знала, що таке Рубльовка і статус «коханка». Я просто прочитала детектив, з’ясувала що таких ще безліч, і не думаючи «проковтнула» їх усі.
Паралельно мене захоплювали серії про магічну школу – Гаррі Поттер і безліч його наслідувачів. Наприклад, такий персонаж, як Таня Гроттер. Вона була також у магічній школі, але літала на музичних інструментах. Сюжет цієї книги базувався, імовірніше, не на зовнішніх подіях щодо героїні, а на її внутрішніх стосунках із собою й людьми навколо. Читати це було дійсно цікаво й допомагало мені аналізувати себе.
У підлітковому віці книжкові рекомендації я шукала на букіністичному ринку на Петрівці, у книгарнях, або ж слухаючи чужі розмови. Часом це закінчувалося несподіваним вибором книжок. Наприклад, знайомство з Юрієм Мамлєєвим і його книгою «Шатуны» відбулося, коли мені було всього 16 років. Це досить міцно занурило мене у світ російського мороку, про який нічого не знала до цього.
Не думаю що якась із книг «сталася зі мною» зарано, все було вчасно. Іноді емоційне наповнення якоїсь книги звалювалося на мене вантажем, але саме це змушувало мої мізки аналізувати, про що мова. Люди занадто різні й сприйняття світу у них не залежить від віку. Є ті, хто прочитали в 11 класі «100 років самотності» й повністю заглибилися в книгу. Але є ті, хто перечитав її в 25 років, і так нічого й не зрозуміли.
Брак часу для читання – не мій аргумент. Тим не менш, я майже не читаю, за рік долаю дві-три книги. На це є причини, перша – перевантаження інформацією. За останній рік я суттєво обмежила інформаційне споживання. Майже не слухаю музику вдома, значно менше слухаю її в навушниках. Шукаю інформаційної тиші, але зараз її важко знайти. Я багато працюю, і це передбачає постійне спілкування з людьми. З квітня почалася моя музична історія. Це додало мені навантаження. У таких умовах прочитати книгу – це пережити ще й чужу історію. Зараз я не можу це зробити.
Друга причина – розконцентрація уваги. Навколо безліч подразників: звук, світло, картинка. Мене постійно смикають повідомлення й сповіщення на телефоні, але я з цим почала працювати. Щонайменше – поставила беззвучний режим.
До війни я дуже вживалася в книги, це було прекрасно. Тепер не так. Я не співпереживаю героєві книги, не проживаю з ним потрясіння. Думаю, це наслідки участі в бойових діях, я дещо відсторонена від власних емоцій. Ця навичка з’явилася як один з пунктів самозбереження.
Я переживаю не те, що переживає герой книги, а те, що відчуваю я, споглядаючи за героєм. Це інші емоції. Я можу плакати над книгою, але не тому, що співчуваю герою, а тому що співчуваю собі.
Як не дивно, відчуваю певний соціальний тиск, який, найімовірніше, сама собі виокремила. Здається, ніби люди навколо мене читають багато. Попри велику кількість роботи, задач, буденних справ, вони знаходять можливість почитати книгу. І мені соромно. Я маю час на читання, але не можу сконцентруватися. Це нездорове відчуття. Я усвідомлюю, що не маю соромитися, що не справляюся з якоюсь задачею. Хотілося б читати, але споживати інформацію просто бездумно, багато, для галочки – ні.
Потреба дізнаватися щось нове є у всіх. Гнатися за певною кількістю прочитаних книжок це травмувати себе. «Мені треба завантажити в себе ще». Книги не створені для того, щоб спричиняти стрес.
«Повість про Ходжу Насреддіна», Леонід Соловйов
Я прочитала її 3–4 роки тому, і вона сповнила мене світлим захватом! Який же він гостромислячий цей Ходжа, які ситуації він створює, як викручується з них! Я не могла вгадати, що буде далі. Декорації книги: східні міста й базари дуже яскраві, сповнені, насичені. Я почуваюся ніби герой книги, ніби ходжу слідом за персонажем і вмовляю «поїдь ще в якусь подорож, поринь ще в якісь пригоди».
«Колгосп тварин», Джордж Орвелл
«Колгосп тварин» вивертав мене, змушував плакати, злитися. І попри це я поверталася до нього так багато разів. І повернуся ще не раз. Морально ця книга зміцнила мою потенційну готовність до боротьби, до революції. Читаючи її, розуміла: заради того, щоб змінити деякі речі, я готова покинути свою зону комфорту й боротися.
«Вальпургиева ночь, или Шаги Командора», Венедикт Єрофеєв
Я не читала всі його твори, бо в якийсь момент зрозуміла, що вони мене вражають з болісної сторони. «Москва-Петушки», наприклад, сповнена яскравими цитатами, але це неприємні відчуття, їх складно пропустити через себе. Для мене найважливіший його твір – це п’єса «Вальпургиева ночь, или Шаги Командора». Уперше я прочитала її в 15 років, коли ми планували ставити її в вуличному театрі «ИЛИ». Щоразу, коли повертаюся до неї, п’єса розкривається інакше, у залежності від того, що змінилося, додалося в мені за час, поки я не брала її до рук. Так хочеться, щоб інші її прочитали, тому не розкриватиму інших подробиць.
«Философия в будуаре», Маркіз де Сад
Я прочитала цю книгу 3,5 років тому. У нас тоді саме вийшов переклад українською. Купила, проглянула й зрозуміла, що конкретно цьому перекладу бракувало глибини. Я знайшла переклад російською, але не простий. Це максимально точна адаптація старофранцузької. Тут є складні фрази на кшталт «сие правило зело верно». У певний момент звикаєш до стилю. Книга побудована за таким принципом: певні люди збираються в одному місці й між сценами оргій мають бесіди. Кожна розмова – це, по суті, деконструювання якоїсь чесноти. Деконструювання поняття вірності, дружби, любові до дітей. Їх розкладають настільки аргументовано, що ти мимоволі вступаєш у внутрішній діалог з героями.
Я шукала контраргументи й створювала справжню бесіду з книгою. У ній досить шокуюча фінальна сцена. Вона й бридка, і магнетична. Те, що шокувало людей у 18 столітті, так само шокує і в 21-ому! А нинішнього споживача нелегко шокувати, мене не легко шокувати. Я не засуджую чужі погляди, приймаю чужу позицію, можу уявити почуття майже кожного. Я не послуговуюся засадами суспільної моралі. І тим не менш, фінальна сцена змусила мене запам’ятати цю книгу надовго.
