«В історії української незалежності це перший фільм, який має всі шанси отримати реальну номінацію на Оскар».

[ads-pc-2]

Про номінанта на«Оскар» від України, шанси на перемогу та переваги й недоліки українського кіно на міжнародній арені Inspired розпитали кінокритків Дарію Бадьор, Олександра Гусєва та Ярослава Підгора-Гвяздовського.

Від України на «Оскар» поїде стрічка «Донбас» Сергія Лозниці. Про це оголосив український Оскарівський Комітет на прес-конференції 29 серпня. Стрічка спробує позмагатися у номінації «Найкращий фільм іноземною мовою». При цьому варто зазаначити, що на даному етапі фільм потрапив до лонгліста, тобто, він у переліку тих стрічок, які офіційно надіслали кілька десятків країн на розгляд Оскарівського комітету. Якщо картина пройде відбір, то потрапить до шортліста в номінації «Найкращий фільм іноземною мовою».

Фільм створений у копродукції Німеччини, України, Нідерландів, Франції та Румунії.

У національному відборі крім нього брали участь 6 стрічок: «Брама» (реж. Володимир Тихий), «Вулкан» (реж. Роман Бондарчук), «Донбас» (реж. Сергій Лозниця), «Кіборги» (реж. Ахтем Сеітаблаєв), «Коли падають дерева» (реж. Марися Нікітюк), «Міф» (реж. Леонід Кантер).

Ми розпитали українських кінокритків про шанси на перемогу «Донбасу» та про тенденції в українському кіновиробництві в рамках світового кінематографу.

Середній рівень поданих картин цьогоріч був найбільш високим за сучасну українську кіноісторію, тому вибір був досить нелегким. Так, «Донбас» Сергія Лозниці був і моїм вибором. Це картина, яка отримала найбільш широкий серед усіх претендентів міжнародний резонанс зі своєю участю в конкурсі «Особливий погляд» Каннського МКФ, де вона була удостоєна нагороди за кращу режисуру і велику кількість захоплених відгуків кінокритиків по обидва боки Атлантики. Її північноамериканська прем’єра відбудеться в рамках найбільшого фестивалю континенту, Міжнародного кінофестивалю в Торонто. Також важливо, що картина вписується в політичну кон’юнктуру, представляючи наслідки російської агресії на сході України. При цьому стрічка, незважаючи на всю соціально-політичну і географічну конкретику, універсальна. Воно розповідає про речі, які відбувалися у всіх куточках землі в різні епохи при розпаді держави і супутньому оскотинення людини.

Не можу сказати, що українське кіно не має шансів на «Оскар», у «Донбасу» вони є, нехай і вельми скромні. Вірний шанс був у «Племені» Мирослава Слабошпицького, але тодішньому складу оскарівського комітету не вистачило компетентності, щоб це зрозуміти. В цілому, кінематографісти в своїй роботі не керуються прагненням завоювати ту чи іншу міжнародну нагороду, та це й навряд чи могло б виявитися успішною стратегією.

Я вважаю, що «Донбас» Лозниці − єдине кіно, яке цього року має представляти Україну на «Оскарі», бо це кіно має усі важливі складові для потрапляння в шортліст. По-перше, це стрічка не просто про Україну, її створив українець, і знімали частково в Україні. По-друге, треба розуміти, що фільми на «Оскар» варто подавати грамотно. Треба реально усвідомлювати, які шанси він має отримати номінацію, чи тим паче «Оскар».  Є конкретні теми, які цікавлять американську кіноакадемію: приниження за національною, расовою, статевою ознакою, боротьба за права та інше в такому ж дусі. Якраз «Донбас»  розповідає про проблеми, які стосуються держави, він про вторгнення когось в життя іншого. В даному випадку − вторгнення Росії в Україну та наслідки цього. Важливо, щоб у фільмі оригінально був показаний людський біль і катарсис. «Донбас» по всім цим показникам чудово вписується в шортліст «Оскару» в номінації «Найкращий фільм іноземною мовою». Я вважаю, що в історії української незалежності це перший фільм, який має всі шанси отримати реальну номінацію на «Оскар».

Українському кіно бракує адекватності, щоб виходити частіше на міжнародний рівень. Країна корумпована, і корупція навіть в кінематографі. Це підтверджують конкурси Міністерства культури та Культурного фонду, і яких лауреатів обирали там. На щастя дійсно хорошого українського кіно побільшало, думаю це пов’язано із зміною керівництва, зокрема в Держкіно. Але все ще бракує адекватності, це підтвердила вчорашня прем’єра фільму «Бобот». Стало зрозуміло, що ми все ще даємо великі гроші проектам, які не заслуговують цих грошей.

По правді, цьогорічний шортліст мені видається найоптимальнішим. Можливо, не надсилаючи саме це кіно на «Оскар», але я би додала в саму вибірку документальну «Дельту» Олександра Течинського. Картина, яка резонує з глядачем розказаними простими історіями і майстерністю своєї зйомки. Але в «Донбасі» поєднані всі фактори успіху − ця картина взяла режисерську нагороду в Каннах, Сергій Лозниця наразі репрезентує українське сучасне кіно (як би там не казали наші колеги з Росіїі) далеко за пострадянськими межами на багатьох фестивальних майданчиках, це доволі майстерно знятий фільм, а про його тему навіть нема що додати − вона без ширми і без натяків, надзвичайно прямолінійна стрічка. Це некомфортне кіно, гротескне і сюрреалістичне, але між тим, його театральність лише видає задум Лозниці розіграти на великому екрані парадоксальну правду, в яку не хочеться вірити. Звісно, є деякі сумніви на стосунок того, як контекст цього фільму сприйматиме зарубіжна публіка. Зрештою, це дуже локальна історія. Тим не менше, вибір саме цього фільму, як представника України на «Оскарі», здається мені важливішим наразі навіть не в контексті «показати світові наше кіно». Це правильний вибір, але не для Кіноакадемії, а перш усього для нас. Таким рішенням український оскарівський комітет назвав українскьий фільм року, і це саме «Донбас».

Будь яка оскарівська перемога зазвичай є підтвердженням визнання, яке лауреат вже встиг отримати перед тим. У випадку з американським кіно це «Золотий Глобус», БАФТА, нагороди продюсерської та акторської гільдії. У випадку з картиною, що йде на номінацію «Кращий іноземний фільм», це певний фестивальний успіх, наймовірніше в Каннах. Тому якщо говорити прагматично, українському кіно не вистачає хорошої фестивальної історії, неможливо обійти фестивалі классу А і одразу податись на «Оскар». Якщо говорити про зміст, то українському кіно не потрібно йти за голлівудскьою формулою, аби сподобатись Голлівуду. Таких фільмів там вистачає. Члени кіноакадемії, що все своє життя дивляться кіно, навіть не потурбуються додивитись фільм, скроєний за затасканою блокбастерною схемою. Все, що нам потрібно, це віднайти свою схему − заговорити «своєю мовою», показати іноземним критикам та глядачам те, що вони не бачили раніше − себе справжніх (як би патетично це не звучало). Разом з тим, необхідний баланс, аби розказана історія промовляла певні універсальні речі, і при цьому демонструвала кінематографічне новаторство, скажімо, як у випадку з «Плем’ям» Мирослава Слабошпицького

Фото: IMDb