[ads-pc-2]

«Radio & Juliet», балетна рок-вистава за мотивами всесвітньо відомої п’єси Шекспіра, повернулася до Києва. 11 лютого її знову покажуть українському глядачу. Хореографію постановки створив Едвард Клюг,  її музичний супровід − музика гурту Radiohead. Напередодні виступу Inspired побував на репетиції балетної трупи і поспілкувався із головною зіркою постановки − Денисом Матвієнком − єдиним у світі володарем чотирьох Ґран-прі міжнародних конкурсів артистів балету.

---

Вперше в «Radio and Juliet» я танцював у 2011 році, відтоді моя інтерпретація Ромео змінювалася, я дорослішаю, а значить міняюсь. Зі мною міняється і мій персонаж. Танець − це не просто набір рухів, все що відбувається в твоєму серці і в голові треба віддавати в тіло і пластику. З віком мій світогляд змінився, а відтак, мої рухи також.  На відеозаписі постановки 2012-го року, коли мені було 32, мій Ромео був більш зухвалим. Зараз цей персонаж більш осмислений.

Я фанат Radiohead, слухав їхню музику ще до участі в постановці, у нас навіть була думка спробувати попрацювати з гуртом, але вони виявилися надто зайнятими.

Щойно я повернувся з Барселони, там був міжнародний відбір − збиралися випускники світових балетних шкіл та директори театрів, останні пропонували контракти найкращим танцюристам. Був там як роботодавець, шукав артистів для свого театру (прим. − для Новосибірського театру опери та балету). Наприклад, підписав контракт із балериною з Польщі зростом в 1,80 м. Мені саме такі потрібні, а 10 років тому її в класичний театр не взяли б, вона б занадто виділялась. Якщо подивитися фото та відео балету 30-річної давності, то можна помітити, що там зріст балетних танцюристів менший − приблизно 1,60-1,70 м. Тепер такий зріст − не обов’язкова вимога.

Я часто кажу про те, що нам варто відійти від застарілого радянського методу управління і підбору репертуару для балетної сцени. Але радянська школа балету досі дуже цінується у всьому світі, і вважається найкращою. Українські балетні танцюристи надзвичайно талановиті, але, на жаль, в останні роки класична балетна школа тут дещо губиться. Бракує фінансування, в країні зараз така ситуація, що подібна стаття витрат далеко не на першому місці. Ми втрачаємо кожен день простою, і через роки зрозуміємо, що втратили цілу плеяду артистів. Це комплексна проблема, мова не лише про відсутність грошей.

Успіх в балеті залежить від багатьох чинників, мало бути просто здібним танцюристом. Потрібно любити цю справу, мати велику працездатність. Я вже не кажу про те, що треба вміти мислити. Артистам балету не варто забувати про інтелектуальний розвиток, бо сцена примножує всі людські якості, в тому числі і дурість.

Балетні танцюристи жертвують багато чим на шляху до успіху. Зараз мені майже 40 років, і лише тепер я починаю нормально жити. Наприклад, нарешті можу дозволити собі покататися на лижах. Раніше не міг, бо є ризик травмуватися і більше ніколи не вийти на сцену. Тепер я маю змогу просто взяти відпустку, а раніше часу на це зовсім не було.

Я працюю і в класичному балеті, і в модерні, але краще, комфортніше і правильніше почуваю себе в сучасній хореографії. Класичний балет − для молодих. Я не вважаю що погано танцюю класику, але точно знаю, що раніше танцював її краще. Класичний танець складається зі строгих правил, і з віком легкість рухів втрачається. Крім того, я натанцювався класики, тепер хочу зосередитися на сучасній хореографії.

В моєму житті танцю стало менше, і це означає для мене зменшення тиску відповідальності. Сучасна хореографія, на якій я зараз зосередився, це танець без обмежень і рамок. Я рухаюсь так, як відчуваю.

Нещодавно був гала-концерт, де вперше в житті я не танцював якусь класичну головну роль, наприклад, Дон Кіхота. Я мав два сучасні номери. Поки тренувався, звернув увагу на те, як готувалися мої колеги, що мали показати класичні па-де-де. Строгі правила, точні рухи, ніяких відхилень. А я із такою легкістю просто позаймався пілатесом, зробив розтяжку і пішов на сцену. Я завжди танцюю із задоволенням, але сучасний танець − особливе задоволення для мене. Я втомився від відповідальності класичного танцю і тепер хочу насолоджуватися вільною хореографією модерну.

Головний ритуал перед виходом на сцену − репетиція і лише репетиція. Якщо я достатньо репетирував, то виходжу на сцену без тіні хвилювання, бо все відпрацьовано. Звісно, бувають казуси, хтось підсковзнувся, хтось перечепився. Але все одно найгірше, що може статися – це взагалі не вийти на сцену.

Оглядаючись назад, я розумію, що багато речей міг би зробити по-іншому, хоч і ні про що не шкодую. Свою кар’єру я часто будував інтуїтивно, плив за течією. Але жити раціонально і виважено − це не про артистів балету. Часто в наших діях ми керуємося емоціями, пристрастю, і це робить нас саме такими, якими ми є. 

Я все своє життя віддав цій справі, і хоча майже кожен день буває важко, у найкритичніші моменти я згадую свою сім’ю, свою дочку, згадую її посмішку, і тоді розумію, що всі проблеми на сцені та за її межами не мають наді мною сили.

Я чудово усвідомлюю, що колись настане день, коли я більше не зможу танцювати. Я не знаю коли саме, але думаю про це вже роки три. Точно знаю, що в цей день щось в мені зникне. За свою кар’єру на сцені я прожив стільки життів і стільки смертей, втілив стільки персонажів. Всі вони живуть в мені, і коли я перестану танцювати, вони всі помруть.

Будь-який соліст театру − це ціла епоха. У нього є свій глядач, є люди, які слідкували за його творчістю, жили і старіли разом із ним. Як тільки артист перестає танцювати, він закривається для них, як книга. Багато артистів балету мого рівня намагаються танцювати якомога довше, якщо дозволяє здоров’я, і я їх розумію. Бо після всього, що я пережив на сцені, просто так закрити двері і піти не можливо.

Фото: Нікіта Мєкєнзін