Меню & пошук

«Ми з Табуретом»: учасники мандрів з табуретом розповідають про фільм на основі подорожі

«Ми з Табуретом»: учасники мандрів з табуретом розповідають про фільм на основі подорожі

Фільм «Людина з Табуретом» має надихнути людей, аби вони нарешті забрали свої табуретки з кухонь та побачили світ


13 років тому режисер Леонід Кантер вигадав гру, яка полягала у тому, щоб донести і залишити 4 табурети біля узбережжя Атлантичного, Індійського, Льодовитого та Тихого океанів. Це був маніфест чистому мистецтву − донести звичайний кухонний табурет до динамічного і швидкоплинного простору. Мандрівники 4-х експедицій пройшли більше 60 000 км та обійшли 30 країн. У грі взяли участь студенти університету ім. Карпенка-Карого та їх молоді викладачі.  У кожній з експедицій була різна кількість людей. До Атлантичного океану відправилась група близько 15 осіб, до Індійського 8 мандрівників, до Льодовитого троє, а до Тихого океану ішли групи з України, Білорусі, Росії та Європи в загальній кількості 20 людей. Усі чотири табурети донесли до своїх місць і лишили на узбережжі.


Для багатьох учасників 4-х експедицій подібний стиль мандрівок був новим, але всі вони підтримували ідею необхідності мандрів та виходу з зони комфорту. Близько 70% українців не були за кордоном і саме документально-пригодницький фільм «Людина з Табуретом» має надихнути людей, аби вони нарешті забрали свої табуретки з кухонь та побачили світ.

Фото: Кирил Кравцов

Усі експедиції Леонід Кантер зафільмував у 400 годин відео-мандрівок. Під час подорожей ще не було чіткої ідеї створення одного фільму про всі 4 табурети. Однак з часом у світ вийшли серіал «З Табуретом до Атлантичного океану» та трилогія «З Табуретом через Гімалаї» про подорож до Індійського океану. У 2014 вийшла книга «З Табуретом до океану» Леоніда Кантера у співавторстві з Павлом Солодьком. Фактично вона стала сценарієм до фільму. Роботу над першим документально-пригодницьким фільмом «Людина з Табуретом» розпочали у лютому 2018. Реліз фільму було заплановано на вересень цього року, але після смерті автора ідеї та головного героя Леоніда Кантера робота сповільнилася. Попри ці обставини команда фільму досі працює над його створенням, а люди підтримують кампанію фільму на Спільнокошті.

Фото: Кирил Кравцов

Ми зібрали історії п’яти членів команди та тих, для кого цей фільм вартує ледь не життя. Про свої знакові мандри і вирішальні подорожі, ставлення до табурета та фільму розповіли режисер фільму Ярослав Попов, режисер анімації Родіон Шуб, композитор Тарас Галаневич, продюсерка фільму Катерина Мізіна та учасник експедиції Микола Базаркін.  


Ярослав Попов, режисер

Насправді, я не так часто подорожую, але під час монтажу фільму «Людина з Табуретом» цілком компенсував ці враження. А от подорож із Маямі в Чикаго була для мене однією з тих, що справді відкриває нові горизонти у житті. Після прощання з Леоном і Кет в аеропорту Маямі, я лишився сам в Америці з поганим володінням мови. Треба було гнати машину в Чикаго − це 2.5 тис. км. Так спланував Леон. Ще півтора місяця назад я у це не повірив би, але воно стало реальністю. За кілька днів дороги я потрапив із літа у зиму, по дорозі проводив заплановані покази «Міф», зустрічався з чудовими людьми. Коли я заїжджав у Чикаго, в мене було повно справ)

Табурет − це предмет, який дуже часто траплявся мені в монтажі. Простий і геніальний винахід Леоніда Кантера − за допомогою табурета поєднати статичну приземленість і рух по меридіанах. Взяти свою дупу і віднести її на берег океану. Табурет може бути і тим, «що біжить по хвилях», доведено.

Для мене цей фільм важливий, тому що це остання воля і заповіт мого друга. Для глядачів він стане важливим, коли любов, що буде йти з екрана, потрапить у їхні серця і зігріє їх. Тоді наші глядачі стануть більш щасливими, і через них цілий світ, нехай і не набагато, але стане краще


Родіон Шуб, режисер анімації із командою «Ridni animation»

Я дуже люблю пригоди. Для мене найкращий варіант вдалої подорожі – це work and travel, щоб не тільки чужого дивитись, а й свого навчать. Тому особливою для мене була подорож до омріяної країни сонця, що сходить. Команда «Ridni animation» поїхала в Японію, де протягом 2-х місяців ми знімали анімацію на майстер-класах з пересічними японцями на фестивалі сучасного циркового мистецтва «Awaji art circus», а після, по вечорах робили колабораційну анімацію з цирковими артистами з усього світу. Було дуже не звично, але захопливо співпрацювати з людьми, коли ви навіть не маєте спільної мови. Але рухи, емоції й анімація зняли всі перешкоди в комунікації з іноземцями! Тоді я зрозумів наскільки світ яскравий і різнобічний.

З того моменту як я познайомився з Леонідом у 2012 на хуторі «Обирок», дізнався про табуретний стиль життя і переглянув фільми про перші табуретні подорожі, табурет став для мене безперечним символом відчайдушного авантюризму, залізної волі й шалених подорожей на край світу, аби подивитись, як небосхил з’єднується з океаном, сидячи на табуреті який проніс тисячі кілометрів з дому. До речі сьогодні ідучи на студію, де ми створюємо анімаційну частину фільму «людина з табуретом» побачили на смітнику пречудовий вінтажний табурет, Це був знак долі. Тепер цей красень живе з нами й хто знає які пригоди чекають на нього.

Фільм «Людина з табуретом» – дуже важливе і необхідне кіно для усіх нас. Це не тільки шана і повага для Леоніда, як супер мандрівника, це послання-натхнення кожному, що життя захопливе, повне цікавих людей, сповнене неймовірними пригодами. Це фільм про життя, як пригоду, про неможливе, що стає реальністю. Про дива, що навколо нас. Ми варті того, щоб посміятися і посумувати на перегляді разом з героями цієї пригодницької стрічки!


Тарас Галаневич, композитор

Коли мені було 2 роки, я мав можливість покататися на літаку АН-2. Ми летіли на ньому з мого рідного села до обласного центру в лікарню, тому що я мав температуру +41 і вже гнійний плеврит. Кажуть, що машиною просто не довезли б. Маю підозру, що ця подорож трохи щось таки визначила, хоч її, власне, не пам’ятаю зовсім.

Табурет − то не улюблена моя меблЯ. Але віддаю належне йому як явищу функціональному, а тепер і мистецькому. По суті, то вже арт-об’єкт і ми всі можемо наінтерпретувати йому купу нових сенсів. Наприклад, хай буде символом акту «сісти й подумати» будь-де і будь-коли.

Попри активну глобалізацію, все ж дуже багато людей мислять категоріями «свій-чужий». Думаю, що подібні твори будуть провокувати до якихось об’єднавчих висновків. Водночас, ми часто неправильно трактуємо явища космополітизму і тієї ж глобалізації, мало приділяючи уваги таким поняттям як автентика чи традиції, мова, зосереджуючись лише на англійській і на ще одній зручній. Дуже сподіваюся, що «…табурет»- це історія про те, що усі страви світу смачні по своєму, і їх слід куштувати по черзі, а не зібрати в одній каструлі, перемішати і методично сьорбати з виглядом божественного просвітлення.


Катерина Мізіна, продюсерка фільму

Десь 6 років тому він мене вперше запитав, про що я мрію. Тоді я сказала чомусь «побувати на Кубі», хоча випалила це тільки тому, що картинка такої мрії була десь на поверхні моєї свідомості чи пам’яті, а десь глибше насправді подумалося, що я й не знаю, про що мрію. Після того з кожною мандрівкою мені відкривалися місця, люди, можливості свого тіла, серця й розуму. Були й Ефіопія, й Грузія, й Фінляндія з Парижем, але рік тому я таки доїхала до Куби. Красивенний, теплий острів зі складними соціальними умовами, люди, що живуть наче в минулому, бо не знають майбутнього. Без інтернету й готелів, а в кубинському селі в хатинці рибалки. Не з хот-догом, як бувало перед тим у Штатах, а з лангустами на обід і з найщасливішими людьми поруч. Я відчула в тій мандрівці, що ми здатні притягувати місця, події та людей, якщо забажаємо, якщо намріємо. Може цій магії ще треба трохи повчитися, але вона точно реальна!

Як от із Табуретом. Це ж просто стілець, який несподівано для себе і всіх, хто щодня на ньому просто сидить, став символом свободи, мрій тільки тому, що йому цих значень надав Леонід, який сам не припиняв очуднювати життя довкола себе. Здається, що я мало читала казок і для мене всі ці історії мандрів Табурета про те, що ми самі можемо внести в своє життя трохи дива, якихось казкових пригод і казки. Щоб побачити світ, і Табурету й тобі, найголовніше – вийти з дому.

Цей фільм буде об’єктивно дуже унікальним в українській документалістиці. Таких пригод ніхто не фільмував, тому що ніхто і не створював. Він покаже як варто кохати, брати відповідальність за своє життя і не боятися. Для мене це як дуже велике болісне «Дякую», так і водночас перша самостійна відповідальність за здійснення мрії.


Микола Базаркін, друг та учасник експедиції «З табуретом через континенти»

Одного разу у Еквадорі ми пішли підкоряти чинний, але трохи приспаний вулкан Пічінча 4784 м. Дорога була далекою, але пологою. Вона вела теплим м’яким мохом, ароматом гірських трав і лагідним туманом хмаринок, що втягували нас всередину, а потім жбурляли на палюче сонце, до якого було відчутно ближче, ніж завжди. Вершина вулкана «Малюк» гіпнотично блищала нам в очі своїми чорними скалами. Над головою виплясував небесні піруети гігантський орел. Він легко відгукнувся, спустився і далі весь час тусив поруч, гарчав, перелітав з каменю на камінь, і їв з рук печиво.

Під самий пік дорога пішла круто в гору, скінчилася, і довелося буквально заповзати з каменя на камінь нагору, реально усвідомлюючи можливість зірватись. По той бік гори була прірва. Глибока прірва кратеру вулкана. Величезна пуста чаша ніби викопана велетенським малюком у дитячій пісочниці. Я сів і звісив ноги. Орел підлетів, сів поряд і теж таємничо зазирнув униз, потім на мене і трохи похитав головою, ніби: «Ти диви яка дивина!». Я був надзвичайно щасливий. В цей момент я усвідомив, що ніколи не покінчу життя самогубством, бо заради таких моментів варто жити. Що як би тобі не було іноді важко, коли збився з орієнтирів, коли депресія, хвороба, коли тебе зраджують, коли втрачаєш коханих чи друзів, втрачаєш сенси, чи будь-що у житті, то завжди на тебе чекає десь свій умовний Вулкан, природа якого наповнює тебе силою і щастям просто так, нічого, просто тому що ти є. Тепер у будь-яких складних випадках я згадую вулкан Пічінчу, орла, прірву у пісочниці, і знаю, що треба трошки почекати, і моє життя знов візьме круто вгору. Тому всі невдачі й тому подібне я переживаю легко і стрімко.

Табурет − це лише символ, бренд, який вигаданий Леонідом Кантером аби надати якоїсь конкретності шаленому мистецькому культурно-просвітницькому пригодницькому проекту, який об’єднує людей і культури цілого світу.

Подорож Америкою від краю до краю − це різноманіття культур, мов, релігій, містичних знань і обрядів, локацій та звірів. Це ворох різнокольорових людей, які вперше в житті стикаються з українською культурою, українським вуличним театром, піснями, кухнею. Це безліч гір, джунглів, доріг, пустель, океанів і річок. Безліч пригод, нових знайомств, кохання, в’язниці та жаги дослідництва цього шаленого зовсім незвичного життя, яке відбувається навіть зараз, але з іншого боку півкулі. Я думаю, сміливість і стійкість людей, що пішли з Табуретом по Америках, а зрештою і просте розуміння життя у довжелезній подорожі, стануть у пригоді усім шукачам пригод та всім тим, кому світ, у якому вони живуть, стає затісним.


Найміцніші комнади утворюються на базисі одних цінностей та різнопланового досвіду. Так команда фільму «Людина з Табуретом» працює, аби одного дня подарувати частинку табуретних мандрівок кожному. Нині на Спільнокошті триває кампанія фільму «Людина з Табуретом» і стати доброчинцем кампанії можна тут. Кожен охочий може стати співтворцем фільму, профондувавши на платформі.

Фото: Настя Тєлікова і Юля Остроушко

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: