[ads-pc-2]

Влітку 2014-го року Ярослав Єрьоменко, діджей з Краматорська, потрапив до полону сепаратистів. Після визволення та переїзду в Київ, він вирішив ще серйозніше зайнятися музикою і зараз готує короткометражний проект JeSuisDonbass та озвучує німі українські фільми початку ХХ століття своїми DJ-сетами. Про зміну світогляду, перебування у полоні та плани на майбутнє він розповів нам в невеликому інтерв’ю.

– Що або хто найбільше вплинув на формування твого світогляду?

– Як на мене, кожен життєвий етап є окремою цеглиною, що вибудовує особистий світогляд. Як би банально це не звучало – навчання у школі, у вузі, робота – кожен період зробив свій внесок у моє життя. Наприклад, робота на металургійному заводі у Краматорську багато чому навчила, буквально загартувала мене та зробила таким, яким я є сьогодні. З людей, які вплинули на мій світогляд, я виділяю свого батька – саме він вклав у мене і любов до музики, і жагу до навчання, роботи, й розуміння багатьох речей у цьому світі.

Так трапилось, що рік тому я потрапив у полон до сепаратистів. На момент піку революції гідності я проживав у своєму рідному місті Краматорську. Вже у середині квітня блокпости сепаратистів та захоплення адмінбудівель у містах Донецької області стали нормальним явищем. Я працював у місті Святогірськ, тому часто їздив містами Донецької області у робочих справах. Так, 27 квітня я у черговий раз їхав додому з роботи. На блокпосту у Слов’янську мене зупинили представники місцевого самоврядування та почали обшук мого авто та особистих речей. Власне, з цього моменту я потрапив у полон.

Знайдені у багажнику шарф збірної України з футболу та фото з українським прапором на телефоні й стали причиною мого затримання. Мене звинуватили у тому, що я буцімто «активіст-диверсант Правого Сектору», одягли кайдани та відвезли до захопленої будівлі СБУ у Слов’янську. Там я пробув 4 дні. Вибрався завдяки матері, якій вдалося достукатися до керівництва ДНР та пояснити, що я ніякий не «правосек», а звичайний місцевий хлопець, який опинився не в тому місці не в той час. Сепаратисти погодилися звільнити мене, проте машину не віддали – сказали, що авто – це ніби «викуп» з полону та піде воно на користь «молодої та перспективної ДНР».

Для мене ці 4 дні – окремий етап життя, що вніс фінальні штрихи у формування мого світогляду. Здавалося б – якісь 96 годин, проте навіть такий короткий термін може кардинально змінити основні цінності людини і змусити її переглянути свої ключові життєві пріоритети. Я чітко визначився зі своєю громадянською позицією і ставленням до всього, що відбувається в країні. Так само це послугувало дуже сильним поштовхом і сигналом до дії – я покинув рідне місто і переїхав до Києва, де тепер займаюся своєю творчістю.

– Як музика перетворилася з хобі у справу всього життя?

– Музика завжди була і є сьогодні поруч зі мною, можна сказати під рукою – це і гітара, і діджейське обладнання. Ще у дитинстві, як і більшість мрійливих хлопців, я марив бути успішним музикантом із мільйонною аудиторією та концертами на стадіонах. Для реалізації дитячої мрії спеціально пішов у музичну школу, проте з часом кинув заняття. Потім університет, робота – поступово ця мрія відходила на задній план. Та нещодавно, дивлячись на сучасних українських діджеїв та різноманітні електронні проекти, зрозумів, що теж можу писати досить непоганий саунд. Про це мені також казали знайомі, які чули мою музику на домашніх вечірках та виступах у столичних клубах. Останній рік взагалі дав мені купу емоцій та хвилювань, які я хочу певним чином виразити.

Але на сьогодні я не можу сказати на всі сто відсотків, що я вже реалізувався як музикант. Зараз я знаходжусь десь на початку шляху і розумію, що мені треба ще багато чого зробити, щоб сказати, що музика є справою всього життя. Та й казати про це мають власне музичні плоди. Про музику взагалі можна довго говорити, але краще її слухати, а найліпше – творити.

– Яку музику ти зараз слухаєш – що в твоєму плеєрі звучить найчастіше?

– Останнім часом слухаю електронну та танцювальну музику – це композиції музичних лейблів Innervisions (Berlin) , Slowdance (Moscow), Cabaret recordings (Japan).  Їх саунд я вважаю дуже якісним, передовим та інноваційним.

Сьогодні я багато працюю над створенням власної музики і, чесно кажучи, буває таке, що від електронної музики починає боліти голова. В таких випадках я переключаюся на український та російський рок. У авто, наприклад, люблю слухати радіо Джем ФМ. Із українського року дуже подобаються останні пісні Кузьми Скрябіна – “Сука-війна” і “Пане президенте”.

– Розкажи про аранжування до старого українського фільму. Що це за проект?

– Це проект, організований Національним центром Довженка, метою якого є реставрація старих фільмів українського кіно-авангарду. Більша частина фільмів – німі через технічні особливості кіно-індустрії 20 століття. Тому, аби додати старій картинці нового звучання, центр запрошує молодих музикантів для створення сучасного саундтреку.

Робота ця дуже захоплююча, сучасна музика, накладена на чорно-білі кадри, творить дива: ти дивишся старий фільм, який бачив вже тисячу разів, але от нове звучання ніби оживляє героїв стрічки, і ти не розумієш вже хто де знаходиться – або вони з тобою, або ти з ними.

Якось я грав на презентації одного з таких фільмів, там мені і запропонували співпрацю з центром. Наразі в мене вже є бачення саунду до однієї картини, поки що накопичую музичний матеріал та готуюсь до роботи над ним.

– Які в тебе плани на майбутнє?

– Зараз я навчаюся на курсах за спеціальністю Digital Film Maker. Набуті знання хочу реалізувати у короткометражці під назвою “JeSuisDonbass”. Сама ідея зародилася під час перебування у полоні – за іронією долі, саме там я познайомився з театральним режисером Павлом Юровим та художником Денисом Грищуком. Разом ми вирішили об’єднати не лише наші спогади, а й професійні зусилля для створення картини про події на Донбасі.