Іронія ТБ, або чому радянські фільми залишаються незмінним атрибутом новорічної ночі
Іронія ТБ, або чому радянські фільми залишаються незмінним атрибутом новорічної ночі
[ads-pc-2]
Радянські фільми на пост-майданному українському телебаченні переживають дивні часи. Одна частина суспільства вітає декомунізацію й українізацію медійного простору, а інша хоче традиційно різати новорічні салати під «Карнавальну ніч» або «Іронію долі». З українських екранів досі можна почути «поллитра вдребезги» і «какая гадость эта ваша заливная рыба».
Ми поцікавилися, чому радянські фільми досі з нами, на котрі з них є попит і що з ними буде далі, у кінокритика Андрія Алфьорова, історика й керівника проєкту «Міський медіаархів» Богдана Шумиловича й медіааналітикині Юлії Крапівіної.
Попит породжує пропозицію. І традицію
Бібліотеки фільмів, відзнятих у радянський період, доволі великі. Але попит мають лише деякі з них. Кінокритик Андрій Алфьоров вважає, що причина у відчутті спокою, близькості й зрозумілості, які дарують пострадянському глядачеві стрічки, на зразок «Діамантової руки», «Любові і голубів» і «Пригод Шурика».
Телеканали досі купують радянські фільми. Деякі з них мають авторські права на трансляцію й діляться ними одне з одним, тому що показ «теплого», «зрозумілого» кіно − безпрограшна тактика в Новий рік.
Андрій Алфьоров, кінокритик
«Коли ми говоримо про радянське кіно, важливо визнавати, що це водночас високоякісний продукт. Славнозвісна «Іронія долі» Ельдара Рязанова за конструкцією дуже нагадує Андерсена та його «Дівчинку з сірниками». Казка для дорослих, які втратили дитяче сприйняття світу, проте все ще чекають дива. І воно з’являється − у звичайному спальному районі Ленінграда. 35–40-річні глядачі переживають ті ж кризи, що й Женя та Надя, відчувають ту ж саму самотність і чекають того ж самого дива. Вони побудували кар’єру, стали успішними й самодостатніми, але чомусь залишилися не те щоб нещасними, проте все ж нещасливими. Кожен мріє, щоб це щастя з’явилось у Новий рік. Це великий дар − зафільмувати дорослу казку настільки переконливо, щоб її так довго дивилися», − коментує Алфьоров.
Недоліки радянської цензури можна перераховувати досить довго, але вона мала й деяку позитивну рису: блокуючи вихід «ідеологічно неправильних» фільмів, відхиляла й невдалі, погано зрежисовані стрічки зі слабким сценарієм.
Справа не в ідеології, адже ми не оцінюємо «Землю» Олександра Довженка як пропаганду колективізму. Важливість художнього твору − лакмусовий папірець впливу, який він мав на внутрішній світ глядача, краси сценарію, режисури, операторської роботи й акторської гри. На думку кінознавця, ми не дивилися б «Іронію долі» в 2019- ому, якби з 1976 року зняли щось хоча б на половину таке ж успішне.
Українці потребують стрічку-магію, яка об’єднала б сім’ї перед телеекранами. Однак нам поки що ніде її взяти. Тому «Іронія долі» й «Службовий роман» не втратили своєї актуальності: це універсальні міські історії про середній клас, тогочасних менеджерів й офісних працівників, про їхні маленькі трагедії й маленьке щастя.
Канали так само намагаються втримати біля екранів літніх людей, які ностальгують за юністю й упевненістю, коли вони отримували зарплату й сподівалися на краще, а не мусили виживати на дві тисячі гривень. Тому продавати спогади найлояльнішій аудиторії − заробіток телебачення. Так званий креативний клас цільовою аудиторією телеканалів бути не може, адже просто не дивиться телевізор.
Рутина й ритуали
У рязановському фільмі «Гараж» була фраза: «Оплату ночного сторожа проведем как укладку асфальта». З 1979 року, коли стрічка Рязанова тільки вийшла на екрани, не так багато змінилося. У державних установах усе ще пахне радянським духом. Тому підсвідомо українці тягнуться до вже зрозумілого – коментує історик Богдан Шумилович.
Рутинний, повторюваний Новий рік – це частина ритуальності пострадянського простору. Адже вся родина разом: ялинка, феєрверки, виступ президента, знайомий фільм по телевізору, який ніхто вже не дивиться повністю, проте знають напам’ять уривки й основні моменти.
Юлія Крапівіна, медіааналітикиня
«Через відклик на напрацьовані патерни, частина глядачів підсіла на серіали, які за своєю суттю мало чим відрізняються від радянських фільмів. Серіал «Свати» досі має хороші рейтинги на «1+1», незважаючи на багаторазові, уже майже сезонні покази. Серіали подібного типу вже стали сучасною заміною радянському кінематографу, до того ж є канали внутрішнього користування від провайдерів й EnterFilm, спрямовані саме на показ старих, «вінтажних» стрічок», – пояснює журналістка Юлія Крапівіна.
Юлія вважає, що ротація новорічних радянських фільмів з кожним роком буде все меншою, а в програмних сітках вони будуть з’являтися все рідше. Частково це пов’язано із законом про телебачення і радіомовлення, який прямо забороняє трансляцію фільмів і передач з акторами, які толерують російську агресію в Україні. Телеканали не дуже хочуть сваритися з владою, платити штрафи й створювати собі зайві проблеми, тому, побунтувавши з 2017 на 2018 рік, уже з 2018 на 2019 «Інтер» і «СТБ» значно зменшили присутність радянських стрічок у своїх програмних сітках.
«Голубые огоньки» й українське телебачення
У культурному вимірі люди «переробляють сирий матеріал реальності на культурні феномени», − вважає Богдан Шумилович. Ідеологічна мета партійних бонз створити нових homo soveticus посприяла виникненню «Голубых огоньков» як об’єднувальної ланки для різношерстних сестер-республік.
Богдан Шумилович, історик й керівник проєкту «Міський медіаархів»
«Радянська влада намагалася виховати культурну, високоосвічену людину, що мала бути на голову вищою за «отуплений» Захід з його ток-шоу, дурними жартами й масними сексистськими сюжетами. Розважального сектору тривалий час просто не існувало в радянській державі, адже з погляду партії він спотворював і розбещував людей. Але перед телевізійниками поставили інше завдання: жодної масової культури − створіть культуру для мас», − розповідає Шумилович.
Телевізори й мільйони людей перед ними змусили культпросвітників СРСР вигадувати велосипед. Якщо Союзу потрібне новорічне шоу, то там обов’язково мають бути інтерв’ю з ударниками праці: доярками, трактористами й робітниками заводів.
Потім вирішили про це співати й робити у форматі вільної розмови, що завдало телевізійникам купу клопоту: перелякані радянські громадяни спочатку не насмілювалися багато говорити в ефірі.
Перший «голубой огонёк» народився в московській кав’ярні, яку партійне керівництво зі скрипом дозволило відкрити в середині 1970-их. Радянські люди, які нічого подібного ніколи не бачили, сприйняли новинку із дитячим захватом. Партія дозволила перенести таку «вечірку» в телеформат, тому спочатку шоу так і називалося: «Телевизионное кафе». Лише згодом воно перекваліфікувалось у відомий формат «Голубого огонька».
Після Революції Гідності автентика радянського шоу стало менш актуальною для українського глядача. Тому минулого року з’явилася позитивна тенденція «неоогоньочного» новорічного настрою на телебаченні. UA:Культура на новорічний концерт запросив гурти: «The Вйо», «ЦеШо», «Нумер 482», Bahroma – UA:Суспільне випустило новорічну програму з Майклом Щуром.
Не можна назвати ці ініціативи мегауспішними, але глядачеві важливо помічати, що вони вже існують. Лише від смаків і вподобань аудиторії залежить, чи протримаються спроби «молодого» телебачення достатньо довго, щоб створити власний український й автентичний новорічний простір.
Можливо, уже цієї новорічної ночі хтось напише сценарій для українського чудо-фільму, що об’єднає Україну від Заходу до Сходу. Але наразі нам усе ще нікуди перемкнути канал з «Іронії долі».
