Про «клітину карикатуриста», одержимість та творчий метод Гаса Ван Сента.

[ads-pc-2]

В кінотеатрах Києва триває прокат «Не хвилюйся, він далеко не піде» − драмеді режисера Гаса Ван Сента із Хоакіном Феніксом у головній ролі. Стрічка розповідає реальну історію карикатуриста Джона Каллагана, який захопився малюванням карикатур та коміксів після автомобільної аварії, що лишила його нижню частину тіла паралізованою. Герой вчиться любити життя та шукати в ньому щастя навіть в найтемніші дні, саме тоді карикатури стають для нього не просто хобі, а й порятунком. Детальніше про свого персонажа, а також про роботу з Гасом Ван Сентом актор Хоакін Фенікс розповів в інтерв’ю для Inspired.

Що вас зацікавило в сценарії перш усього?

За рік до того як розпочалися зйомки Гас (прим. − режисер Гас Ван Сент) надіслав мені сценарій. Я знав, що це проект, який він розвивав кілька років, здається навіть ще з 90-их. Якщо творець фільму постійно повертається до одного задуму, з’являється деяка одержимість, він ніби хоче розкрити щось потаємне. Саме це мене зацікавило. Крім того, це був сценарій про людину, яку Гас знав особисто. Це мене заінтригувало, адже в такому разі, він міг мати інсайди, знати особливості характеру героя, про які зазвичай режисер не знає. Спершу я казав своєму агенту, що не хочу грати в байопіку. Але Гас надіслав сценрій, і він не був схожий на байопік в традиційному розумінні. Він пропонував використання анімації, це було щось нове. Але Гас попередив, що все ще працює над ним, «грається» з ним, надає різних форм. Коли я прочитав надісланий ним фінальний варіант, то був дуже зворушений. Я сказав йому, що кожна нова версія сценарію розповідала про одну сторону характеру героя, але фінальна версія зібрала їх всі разом. Відтоді ми почали активно обговорювати зйомки.

Чи бачили ви ілюстрації Джона до фільму? І якої ви думки про них після зйомок?

Ні, я ніколи не бачив їх до зйомок. Але тепер я знаю, що вони чудові, Джон мав унікальне мислення. В книзі (прим. − фільм є екранізацією автобіографічного роману) він досліджував процес створення малюнку, повідомляв як він пропрацював його.

Чи малюєте ви самі?

Зовсім ні. Я вважаю, що стиль Джона був особливим, він казав, що його малюнок «йде» скоріше від плеча, а не від зап’ястя. Але навіть так, грати його було для мене справжнім випробуванням, мені ніколи не доводилося зображувати людину, яка добре малює.

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

Публикация от Cinema Trindade (@cinematrindade) 6 Июл 2018 в 1:27 PDT

Гас Ван Сент зазначив, що митці мають спільну рису, і це − одержимість. У випадку з Джоном − це одержимість карикатурою. Як тільки він почав малювати, він вже не міг зупинитися. Чи відчули ви цю рису вашого персонажа?

Так, і це можна побачити в його книзі. Коли читаєш її, відчуваєш це захоплення.  Він трохи малював коли був дитиною, і також після аварії, але не карикатури. Ситуація змінилася одразу, як тільки він кинув пити. Глибоко в душі він завжди знав, що був карикатуристом, і навіть жартував, що колись науковці будуть досліджувати його тіло і знайдуть «клітини карикатуриста».  

Чи знайоме вам таке ж відчуття одержимості своєю роботою?

Так, це точно. Часом відчуття, ніби я просто не маю вибору, це те що глибоко в мені, у моїй крові. Маю на увазі розуміння, що зараз мене найбільше радує і тішить саме моя робота.

Вперше ви працювали із Гасом Ван Сентом в 1995 році (прим. − фільм «За що варто померти»), вам було 19. Як ви сприйняли досвід роботи із ним тоді і чи допомогла ця співпраця вам зрости як актору?

Безперечно, до цього я знімався як дитина-актор, це була моя перша доросла роль. Я багато навчився на знімальному майданчику у Гаса. Важко описати це, але у нього унікальний стиль роботи. Під час зйомок «Не хвилюйся, він далеко не піде» ми з Джоною Гіллом не раз обговорювали, як Гасу вдається досягати такого результату, як він змушує акторів зіграти роль саме так. Пам’ятаю, як під час зйомок «За що варто померти» ми репетирували одну сцену, і я ніяк не міг зрозуміти, як же мені її зіграти. Тоді Гас сказав: «Ти можеш прочитати свою репліку як захочеш, навіть вилізши згори на стола».  

Певно я тоді відчував, що є якісь очікування щодо мене, я ж усе таки мав досвід роботи в кіно та на телебаченні. Але до цього я ніколи не знав, що можна зробити щось своє, щось більше, аніж те, що написано на сторінці сценарію. Зараз для мене це очевидно, але тоді це було відкриттям. Режисер, який дає таку свободу дій, насправді звільняє. Раптово простір навколо збільшується, ти більше не прив’язаний до своєї репліки. Я досі намагаюся працювати саме так, в цьому сенсі саме Гас Ван Сент сформував мене як актора.