Ісландський письменник розповів про вплив Девіда Боуі, народної міфології, та співпраці із Бйорк на власну творчість.

[ads-pc-2]

Сйон, або Сігурйон Біргір Сігурдссон − поет та романіст, що оспівував Ісландію ще до того, як Бйорк та Sigur Ros зробили цю країну авангардною та просунутою у творчій спільноті. Письменник представить на Книжковому Арсеналі український переклад роману «Дитя Землі», а також поговорить про свій досвід написання текстів для пісень Бйорк. Inspired поспілкувалися із Сйоном про натхнення у піснях Девіда Боуї, віру ісландців у ельфів та про створення пісні-номінанта на Оскар «I’ve seen it all».

Я почав писати дуже рано. Мені було 15 і от-от мало виповнитися 16, коли я опублікував свою першу книгу поезії. Я був просто підлітком у Рек’явіку, який подумав, що добре було б стати поетом. Перш за все, я захотів створити собі псевдонім. Моє повне ім’я − Сігурйон Біргір Сігурдссон. Якщо скоротити його, то утвориться слово «Сйон». В перекладі з ісландської це означає «бачення» . Коли я готував до друку першу збірку віршів, то звісно трохи соромився того факту, що всі прочитають мою поезію. Тож псевдонім «Сйон» став для мене маленькою маскою, за якою я ховався від великого світу. Мені сподобалося це ім’я, воно було не тільки коротким і зрозумілим, воно було також повідомленням місії: я бачу світ, а моя поезія − це очі світу.

В 70-их у Рейк’явіку був дуже потужній рух самовидавництва, це все тому, що в Ісландії ще не було розвиненою інфраструктури для видавництва книг. Самовидавництво було найкращим способом почати літературну кар’єру.  Я знав, що я можу просто принести до старого друкаря свій манускрипт, і він оформить та надрукує його за гроші. В ті часи поезією зачитувалися, навіть якщо це була нова молода поезія, а не визнані автори. Вже про мою наступну збірку віршів, яку я видав у 17 років, написали у газетах Рейк’явіка. Обставини для початку творчого шляху в Ісландії тоді були дуже сприятливі. В нашій країні загалом дуже прихильні до письменницької діяльності. Батьки радо підтримають дитину, якщо вона скаже, що хоче спробувати себе у написанні романів. Тож коли в 15 років я спробував опублікувати свою першу книгу, всі навколо мені допомагали.

Про вплив поетів ХІХ століття та Девіда Боуі

Я захопився поезією рано, 9-річним я зачитувався збірками віршів. Думаю, частково через хороші ілюстрації. В ісландських школах дітям роздають книги із віршами ісландських поетів, доповнені яскравими малюнками. Звісно, багато моїх однокласників ненавиділи ці товсті книжки, які треба було тягати в школу щодня. Але я не просто носив їх у рюкзаку, я читав їх. Традиційна ісландська поезія − моє перше натхнення. Наприклад, Йонас Гатльґрімссон − дуже трагічний і романтичний поет ХІХ століття, а також природознавець. В Ісландії він − національний герой, в день його народження святкують День Ісландської мови. Коли я читав його вірші, я не міг повірити, що можна намалювати таку гарну картину за допомогою слів.

Потім, коли я був підлітком, моїм кумиром став музикант Девід Боуї. Я слухав всю його музику, яку міг дістати в Ісландії в 70-ті роки, читав всі статті про нього, вивчав тексти його пісень. Це була ніби школа, бо Девід Боуі в інтерв’ю постійно згадував письменників, художників, режисерів, інших виконавців. І кожне його слово я ловив і намагався ознайомитися із творчістю кожного, про кого він говорив.

Пізніше я відкрив для себе сучасних ісландських поетів, що надихалися сюрреалізмом. Тож почитавши їхні вірші, я вирішив заснувати власну «сюрреалістичну групу» митців під назвою «Медуза».  Туди входили поети та музиканти. Ми надихалися роботами французьких поетів Андре Бретона, Поля Елюара і Трістана Тцара. Серед письменників одним з улюблених для мене став Михайло Булгаков, його роман «Майстер і Маргарита» − найважливіша для мене книга. Я прочитав її у 18 років, і для мене вона стала метеором, що впав з неба на голову . Там цей метеор досі і лишається. Ще один автор, якого я обожнюю, це Бруно Шульц, родом із Дрогобича. Англійською я знайшов лише одну його книгу, «Цинамонові крамниці», яку чомусь переклади як «Крокодилові вулиці». Це ще один твір, який сформував мене.

Про віру в ісландських ельфів

Тема природи наскрізна для творчості багатьох артистів з Ісландії, частково це завдяки нашій літературній спадщині, яка багато оспівувала все живе і неживе навколо. Такі поети як Йонас Гатльґрімссон навчили ісландців любити природу. До цього вона була лише джерелом небезпеки. Раніше ми сприймали природу виключно як силу, що намагається витіснити людей з холодного шматка затверділої лави на півночі Атлантики, яку ми назвали Ісландією. Люди боялися океану, гір, вулканів, землетрусів і морозу. До поетів ХІХ століття образ природи в літературі був дуже ворожим. Але у їхній творчості з’явилися спроби порозумітися із нею та знайти своє відображення в ній.

В Ісландії досі вірять в хульдуфоулк, так ми називаємо прихованих мешканців − надприродних ельфоподібних істот-карликів, персонажів ісландського фольклору. Це ціла нація, що живе в горах, під камінням чи у зелених пагорбах. Вони − ніби аристократи Ісландії. Ісландці вірять, що поки ми потерпаємо від холоду, виверження вулканів і землетрусів, приховані мешканці живуть у безпеці, маючи вдосталь їжі, завжди із музикою та піснями. Можливо, вони є лише мріями, бажанням жити так само, і надією, що так і буде в майбутньому.

Оспівування зв’язку із природою може здатися чимось старомодним, але, наприклад, ісландський гурт Sigur Ros робить це дуже по-новому. Їхня творчість − це розмова традицій із природою та сучасними трендами в музиці.

Книгу «Дитя Землі» (в оригіналі − «Blue Fox») я написав 15 років тому. Зараз вона виходить в українському перекладі. Я обережно брався за неї, бо книга заснована на суто ісландському фольклорі. Я хотів показати мініатюрний світ Ісландії кінця ХІХ століття. В цьому світі лисиця − головний ворог. Коли люди вперше прибули в Ісландію, єдиними ссавцями на цьому холодному шматку землі були лиси. Негайно почалася війна між людьми і цими тваринами. В ісландському фольклорі лисиця − один з найбільш ненависних персонажів, та ще й дочка диявола. Мій роман базується на давніх історіях про мисливців на лисиць, коли ці хитрі і хижі створіння майже як шамани, захоплювали душі.

Про тендітність ісландської мови

Ісландські письменники усвідомлюють наскільки тендітна і вразлива наша ісландська мова. В країні живе всього лише 340 тисяч людей, з них 320 тисяч − носії мови. Це дуже маленька група людей, що активно вживає ісландську. Писати цією мовою, говорити, творити − для мене це обов’язок. Я відчуваю, що це важливо для збереження мови. Кожна мова у світі важлива, вона таїть в собі ключ до розуміння цілої нації, містить в собі код до мислення цілої країни. Чим більше мов буде вивчати людство, тим більше отримає шляхів до порозуміння .

Звісно, із розвитком технологій, особливо зростанням кількості пристроїв із голосовим керуванням, ісландська стає більш вразливою, оскільки команди таким пристроям можна давати англійською. Тож питання збереження мови − перш усього на плечах тих, хто її успадкував. Водночас, мистецтво в Ісландії не може уникнути глобалізації, ми вчимося, запозичуємо, надихаємося прикладами з-за кордону. Бйорк співає англійською мовою, Sigur Ros − вигаданою мовою Hopelandic, яка фонетично схожа на ісландську. Звісно ці музиканти створюють пісні також ісландською, але вони багато подорожують світом, тому не дивно, що своє мистецтво намагаються зробити інтернаціональним.

Ісландські письменники переважно пишуть ісландською, але дедалі частіше молоді поети і прозаїки переходять на англійську, розраховуючи отримати швидкий доступ до  закордонного ринку. Я б радив їм не поспішати, творити рідною мовою, бо мова − це спосіб мислення. Не варто позбавляти читача можливості прослідкувати за тим, як мислить автор. І хоча я особисто пишу пісні, сценарії, лібретто англійською також, ісландська лишається головною мовою моєї творчості.

Про роботу з Бйорк та Ларсом фон Трієром

Я товаришую із Бйорк ще з підліткових часів, коли їй було 16 років, а мені 18. Вона була дівчиною мого кращого друга. (прим. – Тор Елдон, гітарист Sugarcubes). Пізніше, в 90-их вона почала сольну кар’єру, і одного дня  зателефонувала мені під час запису альбому Post . «Я працюю зараз над піснею, для якої мені потрібні дуже особливі вірші, щось епічне і романтичне. Чи не хотів би ти попрацювати над текстом для цієї композиції?»,− сказала вона. Я погодився, і разом ми створили пісню «Isobel».

Так і почалася наша співпраця, ми написали разом багато хороших пісень. Зазвичай ми працюємо так − Бйорк розповідає мені який світ у задуманій нею композиції, що оточує цю пісню, яка у неї історія і який настрій. Я уважно слухаю, і коли розумію, що маю достатньо інформації, зупиняю її, усамітнююся, і пишу текст до пісні. Так ми створили «Bachelorette», «Joga», «Сosmogonic», «Wanderlust» та багато інших композицій.

Мені важко сприймати Бйорк не як давню подругу, а як світову артистку. Ми надто давно знаємо один одного, вже 37 років. За цей час ми і сварилися, і мирилися, і працювали разом, і просто бачилися за чашкою кави. Після 37 років дружби я відчуваю лиш любов і повагу до цієї близької мені людини. Наші творчі світи дуже подібні. Я захоплююся її професіоналізмом і концентрацією. Її пісні, живі виступи, обкладинки альбомів, декорації на сцені, концертний одяг – все це створює враження екстравагантної, мрійливої виконавиці. Але коли Бйорк працює у студії, вона дуже зосереджена і дуже «реальна», вона наполегливо робить все можливе, щоб створити дійсно унікальне мистецтво. Її сюрреалістична музика − це не політ думки, це дуже чітко прописаний, продуманий і відпрацьований концепт. Мені близьке її творче бачення, ми практично ніколи не сперечаємося в процесі роботи.Написання пісень для Бйорк повернуло мене у світ романтичної поезії

Коли її запросили зніматися у фільмі «Та, що танцює у темряві» Ларса фон Трієра, вона запропонувала мене, як автора пісень до цієї стрічки. Звісно, Ларс дуже контраверсійна персона, але мені було легко працювати із ним. Разом ми написали тексти до пісень цього фільму, в тому числі «I’ve seen it all», яку номінували на Оскар.

Перед початком роботи Трієр сказав мені: «Сйон, я ніколи в житті не писав тексти пісень, а ти знаєш як це робиться. Тож керуй процесом». Ми закрилися в маленькій хатинці у лісі на 4 дні і працювали разом над усіма композиціями. Він готував нам їжу, а я мив посуд. За ці дні я розробив формулу, за якою ми разом вплели у тексти почуття персонажів, антураж сцени та багато інших деталей. Для мене Ларс фон Трієр − це великий митець, який обрав шлях провокуючого, контраверсійного кіно, і я поважаю це його рішення.