[ads-pc-2]

Довгі зимові вечори попереду, і аби ви не нудьгували, Inspired починає нову рубрику під назвою Оповідання на вихідні. Це короткі оповідання, які можна прочитати за кілька хвилин, написані українськими авторами. Хочете надіслати своє? Пишіть: inspiredua@gmail.com. Перше оповідання – від Марка Лівіна, колонку якого ви могли вже читати цього року.

«Тиша та галас»

За час, який вони разом прожили в цій квартирі, її вікнами кружляла осінь, танцювала зима, дихала весна та потіло літо. Кожна пора приносила щось особливе. Тільки у липні було так смачно пити холодний квас у парку навпроти. Жовтень зігрівав їхні ранки запашною кавою. Січень втішав близькістю до метро. Травень грав цвітом, що тягнувся до високих вікон. Ніяких перин та солодощів – великий матрац, картини власного виробництва та простір, який вони не хотіли наповнювати нічим. Крім танців, друзів і вечірок.

– Чому ти хочеш переїхати?

Дівчина-ріелтор зі сумом розглядала одну з картин. Лимонне дерево у горшку. Ваня стояв, зіпершись спиною до дверей. Руки переплітались на грудях. Обличчя не виказувало жодних емоцій. Він сказав холодно:

– Бо мені набридло тут жити. Взимку тягне з вікон, а влітку жарить так, що діватися нікуди.

– А восени та весною?

– Студенти галдять під вікнами. Спати не дають.

– Не дуже страшна проблема, скажу тобі. А куди поділися картина з дівчиною?

– Я її викинув.

– Чому?

– Тому що мене бісила її талія.

– Але вона дуже підходила до цієї квартири.

– Не думаю.

– Взагалі…?

Дівчина посміхнулася та вимовила натхненно:

– Знаєш, я, коли зайшла всередину, відразу уявила, як вона відчиняє вікна на повну та впускає ранкову прохолоду й гамір до квартири. Розминає шию, збирає довге волосся у хвіст. Тільки я не подумала, що в цю мить робиш ти. Може підкажеш?

Вона уважно подивилася на Ваню. У її погляді було щось від кота, якого хочеться притиснути до себе. Він зітхнув. Примара пронеслася кімнатою.

– Не треба зітхати так важко, – дівчина відвернула погляд, – зараз ми швидко укладемо договір і я піду. Думаю, за тиждень другий знайдемо нових мешканців. Ти вже маєш куди переїхати?

– Так. Оболонь, – відповів Ваня. – 12-й поверх, панорама Дніпра і велике двоспальне ліжко. Нарешті. Від матрацу у мене проблеми з хребтом. Викину його.

– А картини забереш з собою?

– Ні.

– Навіть лимонне дерево?

– Навіть його.

– Я думала, в ньому є якийсь потаємний зміст для тебе.

– Немає ніякого змісту.  Для чого ти все це говориш? Давай закінчувати. Бо в мене ще є справи.

– Ти все такий же зануда.

– Я просто поважаю свій час.

Дівчина сіла на матрац. Ваня спостерігав, як вона швидко заповнює договір. За вікном сіріло. Місто грало музику вогнями. В темпі три четвертних з форшлагами. Це був грудень. Близько 16-ї вечора. Магічний час сірості та мряки, від якого всередині все дивовижно стискалось та нило. Всесвіт у масштабах своїх раптово став не більшим за кімнату.

– Підпиши ось тут, – дівчина за хвилину вказала пальцем на пташку внизу тексту,  – і тут.

Ваня підійшов, взяв договір та двома швидкими рухами поставив підписи.

– Один примірник залиш собі. Інший я заберу. Найближчі кілька днів доведеться приймати гостей. Тобі зручно після 18, так?

– Так.

– Вони дзвонитимуть заздалегідь, щоб домовитися.

– Супер.

– Тоді наче все.

Дівчина склала договір навпіл та заховала його в сумку. Потяглася за курткою, що висіла на вішаку в кутку. Вдягла її. Але якось невпевнено. Ніби хотіла залишитись. Довго застібала ґудзики, повільно намотувала шарф на шию, вдягала рукавички. Ваня ж закостенів. Мовчки стояв, спостерігаючи за її рухами. Не було ані жалю, ані спроб зупинити, викохавши востаннє на матраці, аби всі сусіди знали, що колись у цих стінах жила пристрасть.

– Ти хоч розумієш, що ми зараз робимо? – запитала вона біля дверей.

– Нічого, – без емоцій відповів Ваня.