«Добрі передвісники», або навіщо радіти Апокаліпсису
«Добрі передвісники», або навіщо радіти Апокаліпсису
Огляд книги-першоджерела нового серіалу від Amazon
[ads-pc-2]
У світу горить дедлайн, вершники апокаліпсису під’їжджають, а підліток-Антихрист бешкетує – із усім цим мають розібратися янголи Азирафаїл та Кроулі в новому серіалі від Amazon Prime за романом Ніла Ґеймана та Террі Пратчетта «Добрі передвісники», прем’єра якого відбулася 31 травня. Чому історію боялися екранізувати майже 30 років, а дещо все одно залишиться на сторінках – розбираємося.
Сказати, що це комедія про Апокаліпсис – справедливо, але не вичерпно. Фандому не треба пояснювати імена найгучніших фантастів цього століття, а от ті, хто не чули ані про Ґеймана, ані про Пратчетта, багато втрачають на амбівалентності до цих двох.
Ніл Ґейман якось написав сюрреалістичний комікс про Морфея, що став легендарним від перших випусків, а потім закріпив свій успіх завдяки екранізаціям його книжок «Кораліна» та «Американські боги». Террі Пратчетт 32 роки писав серію фентезійних романів «Дискосвіт», до останнього не припиняючи роботу з улюбленим всесвітом. Ґейман був першим журналістом, який захотів поговорити з Пратчеттом про «Колір магії» (перший роман циклу «Дискосвіт»), а згодом вони стали близькими друзями й редакторами одне одного. У довгих розмовах, нестримних жартах і безмежній вигадливості вони писали єдиний спільний роман – just for fun, а не для слави – так з’явилися «Добрі передвісники» і прогриміли мільйонними продажами.
Герої роману «Добрі передвісники» Азирафаїл і Кроулі – янгол і демон відповідно, але навряд одного можна назвати абсолютним добром, а другого – граничним злом. Радше це давні друзі з найвищих (або й найнижчих) інстанцій, що слідкують за порядком на Землі. Вони емпатують людству й усерйоз цінують усе, що воно створює: від музики (Кроулі – палкий фанат «Queen») й літератури (Азирафаїл – букініст із характером Блека з «Black Books») до найрізноманітнішої їжі й алкоголю.
Роман вщерть наповнений парадоксами й стереотипами про британців та американців, що межують із абсурдним відображенням дійсності й міркуваннями про вічне.
Але така біда: вищезгадані інстанції підселили у звичайну сім’ю під виглядом немовляти Антихриста. На такий каламбур авторів надихнув фільм 1976 року «Передвісник» («The Omen») – спершу була пародія на жанр релігійного хорору, що переросла себе, зачепивши есхатологію, християнство, філософію буття – і стала вишуканим стьобом над усім цим.
Якщо гумор Ніла Ґеймана часто чорний і моторошний (відтак – малозрозумілий), Террі Пратчетт – той письменник, над чиїми жартами смієшся вголос у метро в годину пік. Тому роман вщерть наповнений парадоксами й стереотипами про британців та американців, що межують із абсурдним відображенням дійсності й міркуваннями про вічне.
«Добрі передвісники» – це фентезі про реальний світ. Читачі впізнають звичайні й знайомі речі побуту, на які нарощуються нові функції. Авторам не потрібно вигадувати всесвіт із нуля, їм цікаво працювати з тим, що ми вже маємо. Роман не тільки просякнутий шаленим гуманізмом – наче велика валентинка людству, він справді лякає злою сатирою, спрямованою на той самий вид – людину. Людину, що довела Землю до сказу. Людину, яку переслідуватимуть вершники апокаліпсису на мотоциклах: Смерть, Війна, Голод і Забруднення (що замінило Чуму).
У романі більшість діалогів між янголами побудована так, що паралельно з плином розмови герої можуть міркувати про щось зовсім інше, ловити флешбеки й спостерігати за іншою ситуацією.
Цікавий і дещо дивний факт – багато примірників «Добрих передвісників» спіткала погана доля. Террі Пратчетт та Ніл Ґейман неодноразово розповідали, як їм доводилося підписувати книжки дивного кольору, викупані у ванній і погризані собаками. Із нагоди виходу серіалу Ґейман навіть запустив тред у Twitter, де люди масово ділилися історіями про загублені та знищені копії «Добрих передвісників».
This is what a copy of Good Omens looks like. https://t.co/ccKsTmkeu7
— Neil Gaiman (@neilhimself) September 16, 2018
Роман неодноразово намагалися екранізувати. Особливо часто люблять згадувати про задум Террі Гілліама (його називають «Пратчеттом у кінематографі»): із демоном Джонні Деппом та янголом Робіном Вільямсом. Однак донині нічого з цим не виходило – поки Ніл Ґейман не знайшов листа від покійного друга й співавтора, де той просив розібратися врешті з адаптацією й вивести «Добрих передвісників» у кіно. Тож автору «Пісочного чоловіка» не залишалося нічого, окрім як написати сценарій, зібрати каст із Девідом Теннантом та Майклом Шином у ролях Кроулі та Азирафаїла – і добряче повеселитися.
Транслювати на екран атмосферу тотального абсурду не найскладніше – із цим проблем не буде, помітно й із трейлеру. А от як шоуранери обігруватимуть характерну комедію роздумів – незрозуміло. У романі більшість діалогів між янголами побудована так, що паралельно з плином розмови герої можуть міркувати про щось зовсім інше, ловити флешбеки й спостерігати за іншою ситуацією.
Террі Пратчетт та Ніл Ґейман заклали міцний фундамент вічних істин: добра й зла (і чогось між ними), поваги, людяності та насамперед дружби.
Важко сказати, за яку складову роману хвилюєшся найбільше: сюжет, до якого прилипаєш із першої сторінки, колючий британський гумор, головоломні каламбури чи чарівні персонажі – серіал не має втратити ні на чому, йому не пробачили б навіть зміненого саундтреку (а сцени, що стилістикою відсилають до роуд-муві, мають чітко прописаний OST).
Для цих карколомних декорацій, гумору до-спазмів-у-животі, обурливих переінакшень святих письмен і біснуватих героїв Террі Пратчетт та Ніл Ґейман заклали міцний фундамент вічних істин: добра й зла (і чогось між ними), поваги, людяності та насамперед дружби. Ця наскрізна тема роману стала яскравим акцентом у трейлері, і, звісно, тут завжди відгукуватимуться стосунки між авторами – вічними гіками та друзями з часів того першого інтерв’ю.
